Лїтературні портрети.

І. Др Іван Франко.

Знайти признанє в кружку приятелїв і сторонників може всякий, хоч би і наймірнїйший талант, але майже вибороти собі признанє у всїх своїх сторонників і противників зможе тілько ґенїяльний. Між галицькими Русинами доказав того Іван Франко і се є найкраще сьвідоцтво високої вартости єго лїтературних творів. Та ще один є секрет, котрий, хоч би і кождому був знаний, не кождому прецїнь поможе промостити собі дорогу до загальної популярности, тому що не кождий доріс до того, щоб тим секретом покористуватись: се творча дїяльність на всїх можливих полях лїтератури, а такою власне показує ся нам нинї двайцятилїтна дїяльність Франка. І дивне! Ті, що не можуть простити єму нинї єго полїтично-публїцистичної дїяльности, з пошаною відносять ся до єго-ж наукових праць на полї нашої істориї, лїтератури і фолькльористики; ті, що похитують головою на єго науково-критичні студиї, одушевляють ся єго поезиями, новелами, романами і драмами. А в результатї бачимо факт, що у всїх своїх земляків Франко здобув собі тим чи другим дїлом популярність, котра мало-по-малу розширюєть ся і на другі краї Славянщини, почасти завдяки безпосередній участи Франка в заграничних лїтературно-наукових видавництвах, почасти-ж в наслїдок перекладів єго творів на ріжні славянські і неславянські мови.

Коли-б менї казав хто коротко схарактеризувати Франка, я порівняв би єго з губкою, котра всякає в себе всї прояви сучасного житя, але не на те, щоб віддати їх назад у первістній формі, а на те, щоб, перетравивши, задержати їх і в відповідний час в відповідних, часом до первістних зовсїм не подібних, формах і комбінаціях показати сьвітови. Завдяки тій прикметі душі всї так наукові як поетичні письма Франка зраджують велику начитаність в давних і сучасних лїтературах. Та підчас як в наукових працях єго бачимо виключно лише начитаність і ерудицию, котрі — в скобках кажучи — з часта остають на службі симпатий і антипатий автора, в белєтристицї єго крім начитаности спостерігаємо споро обсервациї житя і власну душу поета. Отже й оставмо на боцї вченого, а звернїм ся до поета.

"Штука для штуки" не істнує для Франка; він рад би бачити єї завсїгди на службі сьвіта. Однак між волею а дїлом лежить велика пропасть, котру перескочити не все вдаєть ся Франкови. Оттим-то й поміж численними творами Франка стрічають ся такі поезиї та новелї, котрі треба вважати випливом поперед підставленої тенденциї, як також такі, з котрих тенденция випливає сама, мимо волї автора. Перші — то вдатні скоки поета, та за те менше вдатні поезиї і новелї; другі — невдатні скоки, але за те перли артизму.

Син мужика, — котрого доля в Галичинї є долею грецького гельота, — а при тім від молодих лїт ревний проповідник социяльно-демократичних теорий, в котрих зреалїзованю спочиває на єго погляд полїпшенє мужицької долї — Франко з часта давав своїм теориям сильний вираз в поезиї, виливаючи рівночасно свою жовч на голови посередних і безпосередних гнобителїв простого народа. Консерватистів і обскурантів, котрі раді би вбити "нового духа", не щадить єго перо, а слабодушних "ідеалїстів" він порівнує з черваками, котрі мріють в болотї о сонци, щоби за появою єго згинути від убійчого проміня. Сам поет сьвято вірить в силу і недалеку побіду "вічного революціонера, духа, що тїло рве до бою за поступ, щастє і волю". Той "революціонер-дух", він повинен до тла змінити лад сучасного сьвіта, в котрім "всюди нївечить ся правда і всюди панує брехня", хоч би й прийшло ся єму свої крила сполоскати в крови. До тих, що жахають ся страшного слова "революция" поет каже: "Не бійте ся, в кровавих филь навалї не згинуть думка, правда і добро, лиш краще й ширше розівють ся далї". А все таки на иньшім місци він не радить таких страшних средств до осягненя реформи суспільного ладу: "Не жертв потрібно днесь, а бою з злом; побіди днесь не вибореш відразу, а в потї чола, помалу, пішки треба йти, без кладки, стежки й перелазу, без шумних слів, а навіть без слави і заплати. Днесь треба вміти жити — не вмирати!" Згідно з тими тверезими поглядами, поет порівнує працю свою і своїх товаришів з повільною і важкою працею каменярів, котрим приказано розбивати величезну скалу. І працюють вони з самопожертвованєм, говорячи: "Ми лиш каменярі! Рівнаєм правдї путї, а щастє всїх прийде по наших аж кістках". Подібна думка виражена також в поезиї "Беркут", де праця поета порівнана з полюванєм на беркути: "Нас — каже поет — є стрільцїв сто сот. І все що звесь беркут, що полоще кровю рот, не уйде нашої кулї". Певний скоршої чи пізнїйшої побіди, котра подасть основи до нового житя, поет каже, що те "нове житє є днесь лиш піснї ідеалом". Отсе провідні ідеї аґітацийної поезиї Франка з першої доби єго поетичної творчости. Не хибує їм гарних місцями поетичних картин і сили слова, та в цїлости вони роблять вражінє реторики. При тім належить замітити, що своїми помислами вони сильно нагадують подібні поезиї Фрейлїґрата, Мура, Гуда, Мариї Конопницької і росийської социялїстки Бардіни. До тої самої катеґориї можна зачислити значно слабші, сатиричні поезиї Франка "Ботокуди" і "Вандрівку Русина з Бідою", котрі формою нагадують наші народні пісні, а змістом сатиричні поеми Гейного "Deutschland" і "Tannhäuser", як також більший цикль "Тюремних сонетів" писаних в слїдчій вязницї 1889 р. голкою на стїнї і переписуваних потім на краях граматики гебрайської мови, одинокої лєктури увязненого поета. Списуючи свої щоденні вражіня і обсервациї, поет осуджує в тих сонетах устрій і відносини, які панують в "домі плачу і смутку і зітхання, в гнїздї грижі і зіпсутя і муки". Краски, якими він тут послугуєть ся, бувають нераз невміру чорні, а картини такі вже натуралїстичні, що сам поет бачить конечність оправдати себе. І він оправдуєть ся: "Ми тут живемо в кльоацї, так де-ж нам взяти кращих декораций?" Може бути, що і декорациї з кльоаки знайдуть своїх аматорів; та мені здаєть ся, що краще-б зовсїм обійти ся без тих "Рішненівських картин" як псувати ними артистичний смак читача і єго понятя краси. Те саме приходить ся сказати про деякі новелї Франка, в котрих опухлі ноги арештантів, кровю з носа спачканий бохонець хлїба, кроваві толуби без голів та голови без толубів і справлений в часї голоду пир при печени з зарізаної дитини дочекали ся докладного опису. Малював такі сцени Достоєвський та він же й знав заховати міру; з конечности лиш, в цїли реального з'ображеня доторкаючись поганих предметів, він втїкав від них чим борше, щоб самому собі не дратувати нервів. Малює мерзькі сцени й Золя, та вже з меншим успіхом. Франко, котрий в тім взглядї найбільш старає ся наслїдувати Золю чигав немов на відражаючі сцени, щоб налюбовати ся ними і викликати ефект, однак намір — будучи за надто очевидний — минув ся з цїлею поета.

До безперечно найкращих творів Франка належать єго поезиї і новелї, котрих змістом є картини з житя низших кляс галицької суспільности, в першій мірі з житя галицького мужика, робітника і бідного пониженого, але в борбі з своєю долею завзятого жида. Останний — се-б то жид — знайшов у Франкови найлїпшого доси знатока своєї душі, в котрій привикли бачити виключно гнїздо хитрости і лукавства, обчисленого на легке, бездїльне житє паразита. Нї — стараєть ся довести Франко —. хитрости і лукавства набрав ся жид в тяжкій школї житя; приневолюють єго до сего пануючі відносини. Направте ті відносини, а тодї побачите, що жид зовсїм не є сінонїм паразита і дурисьвіта, що він теж потрафить жити чесно з торговлї, ремесла, а навіть з рілї. І поет справдї малює нам в новелях з житя галицької Калїфорнії нафтярської "Bоa Cоnstrictor", "Борислав сьміє ся" і др. такі жидівські характери, якими робить їх нинїшне житє, але в других новелях і поезиях — також такі, якими вони могли би бути і бувають вже тепер серед кращих відносин. З тої другої катеґориї новель згадаю лиш чудову "До сьвітла", в котрій увязненому жидикови не дає спокою нї в день нї в ночи шалена жадоба науки. Він рад би лиш навчити ся читати, щоби при помочи того знаня шукати дальшої дороги до сьвітла. Занятий своїм букварем він не чує не лиш гомону товаришів недолї, але й потрійного зазиву патролї, що велить єму відступити ся від вікна, при котрім в понурій келїї мож було ще сяк-так розбирати букви. Коли впав стріл жидик віддаючи духа, міг лиш промовити: "Я... я нїчо... я тілько хотїв... до сьвітла". Неменше вдатна є поезия, в котрій Франко змалював ідеал жида-хлїбороба, що, осївши в селї на куснику поля, в потї чола ходить за плугом, щоб лиш чесним способом запрацьовати кусник хлїба спожити єго з вдоволенєм.

[Конець буде].

[Зоря, ч. 1, 13.01.1896]

[Конець.]

Образки з мужицького житя — то зовсїм не іділї; більше в них тїни, як сьвітла, більше смутку як радощів. Та не вина в тім поета. "Не втїха їх родить, не радість їх плодить, не гра пуста, а в хвилях недолї, задуми тяжкої самі уста їх шепчуть"; поета і народу єго "неволя то мати тих скорбних дум". З тим оправданєм можна погодити ся; чорний кольорит і смутний настрій є тут справдї випливом реального способу писаня.

Хоч як висока вартість подібних творів Івана Франка, не вони прецїнь здобули єму в Галичинї славу першорядного поета і новелїста. Здобув він собі єї відразу і раз на все двома творами відмінного характеру, а іменно історичним романом "Захар Беркут" і майже історичною поемою "Панські жарти".

"Захар Беркут", картка з істориї XIII. в. представляє останні хвилї вічево-громадського ладу на Руси, що паде в борбі з княжою і боярською властию. Перенесенє акциї в Скільські Карпати і в час другого нападу Татарів на Русь, хоч і не зовсїм відповідає історичній правдї [гл. студию д-ра Фр. Паппе: "Skole і Tucholszczyzna"], сповиває всї особи чаром гарного романтизму, котрий нинї знову стараєть ся запевнити собі право горожанства в західних лїтературах.

Без порівнаня цїннїйша є поема "Панські жарти", котрій належить ся імя наскрізь ориґінального епосу. Схопив тут поет переходовий момент з істориї руського мужика в Галичинї, подїї 1848. р., останні хвилї панщини і перші свободи, котра так для мужика як для пана була великою несподїванкою. В акциї епосу беруть участь з одного боку дїдич села, бутний польський шляхтич, з другого мужики під проводом свого пан-отця, котрого житє і доля майже однакові з мужицькою. З одного боку бачимо останні вибрики панської бути, котра, вперто глядаючи собі причини вибуху, виганяє в сьвяточний день цїле село на роботу, щоб пімстити ся за найслабший позір опору — замкнути ворохобників з їх ним проводирем у псарни: з другого боку дивуємо ся терпеливости гноблених, котрі й тодї ще не вибухають пімстою, коли видять упокореного гнобителя, а противно хотять вірити єго слову, що він тілько так жартував собі з ними і самі вставляють ся за ним у рядового комісаря.

Є се признака вельми гуманної вдачі нашого галицького мужика, вельми гуманної і правдивої. Треба замітити, що в "Панських жартах" Франко ідеалізував галицько-руського сьвященика, за що єго полїтичні сторонники робили єму неоправдані докори. Сам епос опирає ся на місцевих народних традициях, а й цїле оповіданє вложене в уста очевидця, простого мужика. З огляду на се власне можна зробити закид уступови, в котрім поет говорить про ширенє свободолюбних думок з західної Европи, що побіч принятого способу оповіданя виходить неприродним, а само про себе риторичним.

З загально-людським характером і тенденциями є поеми Франка "Смерть Каїна", "Цар і аскет" і "Сурка". Перше місце між ними належить ся Сурцї так задля поважного епічного настрою, як також задля ще поважнїйшої ідеї материнської любови і привязаня до дитини, хоча-б та дитина була, як в "Сурцї" навіть неправого походженя. Ідею "Смерти Каїна" можна виразити словами, що: чоловік даремне глядить щастя в сьвітї; він єго не знайде там, бо єго треба глядати лиш у власній души. Ся наскрізь фільозофічна поема остає вже самою темою в духовій залежности від Байрона і єго епіґонів, а в епізодах зраджає впливи і слїди. Фльобера [La tenletion de St. Antoine], Леконта де л'Їля [Сaїne], Ґетого [Faust], а навіть [в кінцевій піснї "Слухай Цілля, слухай Ада..."] талмуда.

Спонуканий 1892 р. темою своєї докторської дісертациї про Варлаама і Йоасафа до студийованя старинних лєґенд і повістий Франко і з сеї керницї зачер кілька мотивів до своїх поетичних творів, з котрих я згадав вже "Царя і аскета". Змістом тої знаменитої перерібки одної старо-індійської пурани є муки і терпіня, на котрі добровільно засудив себе цар Гарішандра, а ідея, що великі терпіня ублагороднюють чоловіка є в тій поемі провідна. Теми до других лєґенд брав поет почасти зі збірки орієнтальних перерібок Рікерта [Morgenländisclie Sagen und Geschichten] почасти з рукописних староруських збірок.

Крім аґітаційної й епічної поезиї знаходимо у Франка й чисту лїрику, та сеї є вже значно менше. Зачислити до неї належить передовсїм "Веснянки" і цикль любовних поезий п. з. "Зівяле листє", котрий можна вважати обявом декадентизму в українсько-руській лїтературі, розуміє ся тодї, коли під декадентизмом будемо розуміти не ті ориґінальні поетичні замахи, в котрих Макс Нордау бачить признаки умисливих хоріб, але розумне і артистичним змислом ведене змаганє до витвору сьвіжих ориґінальних помислів, образів, зворотів мови і форм. Тілько про Франкові поезиї і новелї. Під 1891 р., коли дрібнїшій новелї Франка появили ся окремою книжкою ["В потї чола"], він майже не пише нових, так само як після повного виданя поезий ["З вершин і низин" 1893 р.] він не промавляє більше в формі стиха. На допити о причину тої повздержливости поет і новелїст відповідає заєдно: "Годї писати, коли нема настрою". За те він старає ся в найновійшім часї сконцентрувати всї сили свого творчого духа на роман і драму.

З двох доси написаних романів Франка перший ("Для домашного огнища") не появив ся ще на сьвіт; другий ("Основи суспільности") друкував ся два роки в "Житю і Слові" але ще не скінчив ся. Отже про перший не випадає менї говорити, а про другий скажу лиш тілько, що єго тло становить голосний перед кількома роками в Галичинї кукизівський процес, в котрім звісна польсько-шляхетська родина оставала в підозріню о убійство сьвященика, довершене, щоби ратовати себе єго грішми перед банкруцтвом. На ту саму тему вже перед Франком написав двотомову повість польський писатель Poґoш ["Grabarze"]. Коли однак Роґош в цїлій кукизівській справі бачить лиш інтриґу обчислену на підкопанє і здискредитованє польської шляхти її очах галицької суспільности і стараєть ся представити аристократію найкращим цьвітом людськости, а все иньше худобою, Франко пробує довести, що се є як раз противно. Тим-то й не диво, що роман Франка вже тепер викликав посеред загалу польської шляхти немале обуренє. Мене не вдоволяє він з огляду на чисто-лїтературні вимоги, а саме тому що автор, запустившись в цїлком чужі для него сфери — в житє польської аристокрациї, не показав знаня того житя, а хотячи за всяку цїну удержатись при реальнім способі писаня, зробив своїм моделем лїпше знане єму житє сьвітської й духовної інтелїґенциї українсько-руської, з чого в результатї вийшов якийсь нейтральний конґльомерат. Поминувши се, — поодинокі епізоди й картини змальовані в романї дуже гарно, а нешляхоцькі характери вельми живо і вірно.

Доказом того, що лиш незнанє людий і житя [як в "Основах суспільности"], або на перший плян висунена тенденция [як в деяких новелях і поезиях] найчастїйше підтинає крила Франкови, — яскравим доказом того можуть послужити єго драматичні твори. Представленє єго першої драми ("Украденого щастя") нагородженої третою премією на конкурсї Видїлу краєвого повалило дві перші конкурсові драми і здобуло авторови відразу славу драматурга. Тема тої драми взята з найлїпше знаного Франкови житя нашого народу в Галичинї. Жандарм, по старостї перша особа в селї, навязує любовні зносини з жінкою одного господаря. Щоби позбути ся влїзливого мужа, він кидає на него підозрінє о сповненє злочину, котре мужа заводить до криміналу, а жандармови улекшує зносини з єго жінкою. Відсидївши кару несправедливо засуджений з'являєть ся в селї, відкриває цїлу інтриґу і вістрєм сокири мстить ся на жандармі за украдене єму щастє. Отсе й коротенький зміст тої нервами потрясаючої драми, котрої первістний заголовок "Жандарм" з причин від автора незалежних перемінено на "Украдене щастє".*) Тонка обсервация житя, виразистість в мальованю характерів, жива акция в діяльоґах і гуртових сценах, а головно новість характеру жандарма — се гарні прикмети драми. Доходили до мого уха кілька разів слова одного лиш закиду, а іменно, буцім то тема драми взята була від Золї. На скілько я знаю твори Золї, то можу сказати, що сей закид зовсім безосновний; противно се є певне, що фабулу взяв автор з нашої народної піснї. Як би там зрештою нї було, і житє і характери драми сьвідчать найкраще за єї ориґінальностию.

В комедиї "Учитель" ("Quem di оdere"...) весь комізм радше іронїя долї полягає в часто практикованім краєвими властями шкільними способі переслїдованя народних учителїв, котрим з огляду на совістне, а навіть взірцеве сповнюванє обовязків не можна нїчого закинути, а котрі як раз своєю совісностю стають для деяких паразитів і їх протекторів ненаручні. Рада проста, — їх переносять на друге місце за "незвичайні заслуги" і на се нема апеляциї. Побіч прикмет "Украденого щастя" та комедия має вже дрібні хиби. Сцена, в котрій напавших на дім учителя хлопів страшать штучною гадюкою, разить застарілим мельодраматизмом; екзамен шкільної дїтвори, хоч се й повість в штуцї, треває трохи за довго і стає скучний, а любовна істория межи сестрою учителя і молодим правником вплетена в головну акцию не конче зручно: при кінци-ж вона прямо затирає і ослабляє ефект закінченя головної акциї. Помимо сего всего штука удержує ся на сценї і подобаєсь своєю сьвіжостю.

Значно слабші з огляду на сучасні вимоги драматичної штуки, хоч не позбавлені гарних місць є два найновійші твори Франка "Сон Князя Сьвятослава" і "Камяна душа" писані в певній лірі під виливом Шекспіра і пригідні радше до читаня як до виставлюваня на сценї. Може бути, що осьмілений незвичайним поводженєм першої штуки, автор всї пізнійші занадто скоро писав одну по другій, хоч я борше остану при своїй попередній думцї. Автор як в романї "Основи суспільности" так і тут збочив знову на чужий собі ґрунт; він покинув живих людий свoгo часу і краю, а звернув ся до осіб і подїй на половину історичних, а на половину мітичних. Suum сuіqіe!...

Результатом двайцяти лїтної працї Франка (1875–1895), як бачимо, є показний ряд творів, між котрими слабші в кождім разї щезають серед справдї знаменитих помислами і артистичним викінченєм. Не треба при тім забувати, що Франко рівночасно розвинув сильну дїяльність на науковім полї ["Перебендя", "Наймичка", "Іван Вишенський", "Лєґенда про Варлаама і Йоасафа" і т. п.], що він в часї останних пятнайцяти лїт був редактором і головним помічником численних періодичних видавництв так лїтературно-наукових ["Дрібна біблїотека", Лїтературно-наукова біблїотека", "Сьвіт", "Зоря" і ин.] як і полїтичних ["Дѣло", "Народ", "Кuryer Lwowski"] а тепер видає вже другій рік з ряду журнал "Житє і Слово". Крім власних наукових і белєтристичних праць він містить в тім журналї майже безпреривно свої переклади найкращих поетичних творів В. Гіґо, Тенїссона, К.Ф. Маєра, К.Г. Боровського і др. З давнїйших перекладів єго-ж пера згадаю лиш знаменитий на свій час переклад першої части Ґетового "Фавста", Бапронового "Каїна", Гейнівської "Нїмеччини", середновічної нїмецької поеми "Бідний Гейнріх" і свобідні перерібки стихом "Лиса Микиту", "Дон Кіхота" та "Абу каземові капцї". Головна заслуга тих перекладів лежить в тім, що вони причинили ся в великій мірі до виробленя українсько-руської лїтературної мови.

Сказав раз Брандес: "Еs gehört Gluck dazu Talent zu besitzen, aber es Muth dazu Genie zu besitzen". Франко щасливий — він посїдає і одно і друге, талант і відвагу. Нехай же вони єго й на будуче не опускають!...

*) Сю драму нaдpyковала "Зоря" в ориґіналї в 1894 р. — Ред.

[Зоря, ч. 2, 27.01.1896]