Перемога Володимира Зеленського на президентських виборах може стати прикладом для наслідування і увійти в підручники з історії. Кандидат в президенти зумів набрати 73% голосів виборців, протягом кампанії не сказавши, по суті, нічого. Проте подальший розвиток показує, що в цьому є певна логіка — при цьому логіка саме українська: коли популізм лягає на посткомуністичний ґрунт.
Радко МОКРИК — історик, культуролог
Світ вже не перший рік купається в популізмі: популістичні уряди сьогодні діють в Польщі, Угорщині, Чехії. На цьому ж зіграли прихильники Брексіту у Великій Британії чи виборці Дональда Трампа в США. Виборцям говорять те, що вони хочуть почути, і це спрацьовує. Передвиборча кампанія нинішнього президента України ґрунтувалася на принципі «за все хороше і проти всього поганого»: озвучити мінімум конкретики, щоб максимальна кількість виборців могла ототожнитися з цілковито розмитою програмою кандидата. Це звичний популізм – проте в Зеленського він мав свої специфіки, з якими Україна в своїй історії вже зустрічалася.
Попри відсутність конкретики, зі штабу тоді ще кандидата в президенти Володимира Зеленського звучала риторика з радше емоційним підтекстом: «Прийде весна – будемо саджати», звучали заяви про конфіскацію «награбованого олігархами» і подальшого розподілу між людьми. Це все – добре відоме з історії і співзвучне раннім лозунгам радянських більшовиків: «Відібрати землю в поміщиків і роздати селянам».
Сама стилізація Зеленського (як способом мовлення, відмовою від краваток та костюмів, поїданням шаурми) це намагання виглядати як «простий хлопець з народу» — теж цілком більшовицька гра. Це стилізація під ту саму кухарку, представника мас трудящих, яка має навчитися керувати державою. Зрештою, саме поняття «депутат – слуга народу» — це теза Йосипа Сталіна з його виступу 1937 року.
В Україні до цього додається ще одна специфіка, яку сьогодні в інших країнах Європи не знайти, – це теза про «мир за будь-яку ціну» або «припинити стріляти». Те ж саме пропонували більшовики під кінець Першої світової війни – підписати мир на будь-яких умовах, лиш би зупинити воєнні дії. Простий народ не хоче війни – люди хочуть спокою і готові йти на поступки. Більшовики зі своєю програмою сто років тому в Російській імперії не були популярними – їм довелося вчинити переворот, який згодом пафосно назвуть «Жовтневою революцією». Володимиру Зеленському переворотів не знадобилося – він постав на чолі держави внаслідок цілком законного демократичного волевиявлення народу.
Така риторика, вочевидь, є цілком зрозумілою і близькою українцям. Згідно з дослідженням VoxUkraine та KSE, проведеним на початку червня 2019 року, 73 % (симптоматично!) тяжіють до лівого авторитаризму. На практиці це означає, що держава повинна мати сильний вплив на економіку та права і свободи громадян, але також забезпечувати людям певні блага, виконувати соціальні функції.
Водночас, соціологічна група «Рейтинг» опублікувала результати дослідження, згідно з якими 63 % українців вважають, що президент Зеленський повинен проігнорувати рішення Конституційного Суду в разі, якщо він визнає указ про розпуск парламенту неконституційним.
Що спільного в цих опитуваннях? В уяві більшості українців переважає навіть не ліва теорія, а радянська практика – цей збочений образ комуністичної держави, яким був СРСР.
Українці, в своїй більшості, досі не перейняли «західні цінності» — ініціативність та, передусім, відповідальність. Все ще переважає уявлення, що «держава повинна». Заради цього можна й обмежувати власні права. Ця модель чи не найкраще працювала в епоху Брєжнєва, коли за лозунгами «стабільності» та «повної зайнятості» (держава нас забезпечує роботою!) ховався авторитарний режим, який цілком нехтував законами та правами громадян (а ті, хто не були згодні, мали достатньо часу над цим подумати в таборах або психлікарнях).
Демократія — це процедура, це система стримування і противаги, тобто саме те, що ігнорував СРСР і чим сьогодні готова, згідно з опитуваннями, нехтувати більша частина українців. Неповага до рішення суду – це перший крок до авторитаризму – це знищення балансу. Довіра до судів, так само як і до інших інституцій влади в Україні, на вкрай низькому рівні, і небезпідставно. Водночас, демократія – це механізми поступового покращення цих інститутів, відновлення цієї довіри. Заклик не виконувати рішення КСУ – це удар по тій системі противаг, яка є основою держави як такої і прямий шлях до авторитаризму. Такий підхід — це, знов таки, повернення до практики СРСР – коли всі знали, що суди нічого, по суті, не вирішують. Вирішуватиме партія, ЦК КПРС чи сам товариш генеральний секретар. Тож для чого вони, ці суди?
Перші тижні президента Зеленського показують, що і йому такий світогляд близький – маніпулювання законами продовжується в найкращих традиціях його попередників: чи то призначенням люстрованого А. Богдана на посаду глави адміністрації президента, чи то з присвоєнням І. Баканову звання лейтенанта. Зеленський з перших днів свого президенства зініціював конфлікт з іншими гілками влади – критика Кабінету Міністрів, розпуск Ради на сумнівних підставах та можливе ігнорування рішення Конституційного Суду – така поведінка радше нагадує авторитарного правителя радянської епохи, аніж президента демократичної країни. Президент Зеленський цілковито ігнорує головний механізм демократії – співпрацю між різними гілками влади. Попри це, рейтинги партії «Слуга народу» лише зростають, правова держава ігнорується – але таке враження, що як президента, так і його прихильників це влаштовує.
Ця тенденція може досягнути абсолюту – згідно з соціологією, партія «Слуга народу» може набрати одноосібну більшість в парламенті: а це означатиме, що в Україні знову прийматиме рішення єдина партія, з нахилом до популізму та нехтуванням законами. Таке враження, що українці справді хочуть бачити в найвищому законодавчому органі якщо не кухарок, то принаймні греко-римських борців з туманним уявленням про законотворчість. Не хвилює їх і відсутність ідеології в партії – а це означає, що в залежності від кон’юнктури та забаганок олігархів, Слуга народу може хитатися як в правий, так і в лівий бік. Або просто сповзти в хаотичний авторитаризм свого лідера.
Проте це все, здається, не хвилює його виборців. Ефемерні поняття «ідеологія» чи «правова держава» тьмяніють в порівнянні з цілком реальним бажанням дешевої ковбаси, соціальних пільг та відчуттям наближеності до влади. «Хліба та видовищ». Про правове поле пересічний українець згадує тоді, коли під загрозою опиняються його приватні інтереси. На питання ж глобальні можна дивитися «ширше» – перекладати відповідальність на правлячу партію і сміливо крокувати у світле майбутнє з лозунгом «Слава партії Слуги Народу!»
15.06.2019