Франко й Куліш: збіжності попри розходження. ІІ. Ідеологія

(див частину I: "Світоглядна авторевізія та еволюція")

 

 

ІІ. Збіжності з Кулішем в ідеологічній еволюції Франка

 

Франків ревізіонізм (а також авторевізіонізм) 1896–1907 рр. полягав у дальшому, притому публічному, відході од марксизму-енґельсизму, соціал-демократизму, так званого наукового або історичного соціалізму, в осуді теорії комуністичної держави, а також у критичному перегляді свого ставлення до громадівського соціалізму, анархізму та федералізму Драгоманова. Натомість утверджувався Франко в нових позитивних орієнтирах та ідеалах передусім у сфері національного державотворення.

 

І в цьому зближувався з Кулішем, який ще в середині 1870-х років заявляв, що «коммунизм – дурниця» (лист до Олександра Барвінського від 20 грудня 1875 р.)¹, посилав «Мальовану гайдамащину» у львівську «Правду», за його словами, «яко протест проти комунізму і нігілізму» (лист до І. Пулюя від 15 січня 1876 р.)², не приймав «безобразной коммунистической и нигилистической фантазии»³, що спекулювала на народних рухах у минулому й загрожувала антисуспільними, руїнницькими акціями в майбутньому. Цих антикомуністичних поглядів Куліша, висловлених переважно у приватних листах, а також у повісті «Мятель в степях» (переробці твору Міхала Ґрабовського), Франко не знав, але згодом у 1896–1907 рр., незалежно від Куліша, хоча й не без ранішого антимарксівського впливу Драгоманова, публічно виступив з критикою комунізму та соціал-демократизму, коли побачив, що марксизмом-енґельсизмом необачно й наївно захоплюється нове покоління українських радикалів у Галичині і що в краї відбувається небезпечне становлення української соціал-демократії. У праці «Що таке поступ?» (Поступ. 1903. № 2–26; окреме вид.: Коломия, 1903) Франко наголосив – і, як виявилося, пророчо передбачив, – що «Енгельсова народна держава» «сталась би величезною народною тюрмою» [т. 45, с. 341–342], а в статті «До історії соціялістичного руху» Франко проникливо зауважив, що «всевладність комуністичної держави, зазначена в усіх 10 точках [пунктах. – Є. Н.] К. М. [“Комуністичного маніфесту”. – Є. Н.] <…>, в практичнім переведенню означала би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріяльним і духовим життям».⁴

 

Показовою щодо примату національної ідеї (замість примату соціалістичної) у Франка, починаючи від 1896 р., є також зміна його ставлення до Шевченкового твору «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє». У рецензії (Світ. 1882. № 15. 25.ІІІ) на «Хуторну поезію» Куліша (Львів, 1882) Франко принагідно розкритикував знаменитий Шевченків вислів «В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля», а заодно й Кулішеву збірку як розширене Шевченкове послання. У цій рецензії Франко розв’язував питання української державності двояко. Щодо історичного минулого шкодував, що козацька Україна не змогла вибороти незалежності: «Хто знає, чи не була б нині Україна освіченою, самостійною країною, коли б при помочі Мазепи удалось було шведам побити під Полтавою Петра?» [Покажчик купюр, с. 13]. А щодо майбутнього орієнтувався на доктрину Енґельса про неможливість побудови соціалізму в окремо взятій країні («Принципи комунізму», 1847), тому піддав критиці Шевченків вислів із послання «І мертвим, і живим…» «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля»:

 

«<…> в будущині воля в нашій, українській хаті неможлива без рівночасної волі у всіх сусідніх нам слов’янських хатах, а й тота знов неможлива без волі в цілій Європі. Значиться, і воля, свобода, коли має бути правдивою, повною волею у нас, мусить основуватися на волі межинародній, загальнолюдській» [т. 26, с. 162].

 

Звичайно, чим більше сусідніх країн дотримується ліберально-демократичних засад (Франко, однак, мав на увазі соціалістичні), тим сприятливіше для «волі» суміжної держави, але це не означає, що окремі країни не можуть бути досить вільними самі по собі, якщо народ є повноправним господарем у своїй державі.

 

А згодом, послухавши на Шевченківському вечорі у Стрию 1903 р. (ймовірно, у березні) Франків виступ з «тонким аналізом громадського значення Шевченкового твору», цілком протилежний висловленому в тій ранній рецензії, де «молодий критик з молодечою задирливістю розправився з “Посланієм”, віднайшов у ньому всякі гріхи смертні й засудив як твір мало не реакційний», Сергій Єфремов відгукнувся про цей відчит «як про гарну після тієї давньої статті несподіванку», на що Франко «якось сором’язливо», але прямо відповів:

 

«Молоді ми тоді, вважайте, були дуже, зелені, чужими все очима на річі дивилися. Драгоманов не любив “Посланія” – ну, то за ним вже і ми всі. Я умисне оце вибрав таку тему, щоб той давній свій блуд публічно виправити».⁵

 

У ранній брошурі «Zasady socjalizmu wyłożone w pytaniach i odpowiedziach», написаній 8 серпня 1878 р. польською мовою нібито від імені «нас, поляків» (задля конспірації місцем написання вказано Липськ, тобто Ляйпциг) і того ж року виданій анонімно, Франко як аргумент проти національної державності повторював марксистську тезу про соціальну експлуатацію як найбільше зло, що не зникне й у національній капіталістичній державі:

 

«<…> незалежність політична взагалі нічого не значить для людей порівняно з внутрішнім соціальним рабством. Яка користь буде для нашого народу з того, що наші податки замість росіянина чи прусака буде брати і витрачати уряд, який складається з наших власних панів, що дбають так само, як росіянин і прусак, лише про самих себе, а не про благо народу? Яка користь нам з того, що будемо мати власного короля, в той час як лихварі і капіталісти будуть нас обдирати і визискувати, як і раніше?» [т. 45, с. 55].

 

Хоч би як заманливо звучали такі фрази, запозичені з марксизму-енґельсизму, тодішніх західноєвропейських теорій соціалізму, вони насправді досить тенденційні та спекулятивні. Звісно, немає потреби ідеалізувати «наших власних панів» і обстоювати їхню недоторканність ані в минулому, ні в сучасному, проте історичний досвід різних країн доводить, що «внутрішнє соціальне рабство» (феодальне, монархічне, капіталістичне) все-таки менше зло, ніж зовнішнє національне. Наведену цитату незрідка виривають із контексту Франкових писань, генералізують і подають як його незмінне переконання. А тимчасом через двадцять з гаком років, що збігли після написання тої наївної молодечої брошури, Франко, мислячи самостійно, у статті «Поза межами можливого» (ЛНВ. 1900. Т. 12. Кн. 10) слушно відмовився од твердження про рівнозначність чужих і своїх визискувачів і підкорегував свою думку в бік національних пріоритетів, зазначивши, що «змагання до усунення економічного визиску мусить <...> бути змаганням до усунення визискувачів своїх чи чужих, а в разі даного вибору певно насамперед чужих, а потім своїх» [т. 45, с. 280].

 

А в оповіданні «Хома з серцем і Хома без серця» (ЛНВ. 1904. Т.27. Кн. 8) Франків alter ego «Хома без серця» стає, як закидає йому опонент, «агітатор», «борець у великій, всесвітній боротьбі праці з капіталом» [т. 22, с. 23] «Хома з серцем», «на угодову дорогу»: виношує «план простий: погодити “хату” з “двором”» (тобто селян із поміщиками, переносно – досягти соціальної згоди в класовому суспільстві) за умови вигнання чужонаціональних експлуататорів і на основі національної консолідації та взаємної вигоди різних суспільних класів і станів серед української нації: «Коли не стане у нас дворів із чужонародним, паразитним населенням, тоді не буде з ким ані за що боротися» [т. 22, с. 22]. Це було повернення до тієї ідеї соціальної та національної згоди українського народу, що її так наполегливо обґрунтовував та обстоював у багатьох творах і працях Пантелеймон Куліш (романі «Чорна рада», 1857, повісті «Майор», 1859, поемах зі збірки «Хуторні недогарки», Харків, 1902, та ін.).

 

Висуваючи в «Одвертому листі до гал[ицької] української молодежі» (ЛНВ. 1905. Т. 30. Кн. 4) далекосяжну мету – «здвигнення нашої національної будови в усій її цілості» [т. 45, с. 404], Франко безпосередньо ще не ставив завдання відродити українську державність. Його тодішня національна програма, з огляду на найближчі історичні можливості й перспективи, була не так державотворчою, як націєвиховною. Виходячи зі сподівання, що «всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода» [т. 45, с. 409] (тоді в Російській імперії вибухнула соціальна революція, що дала змогу активізувати український національно-культурний і політичний рух) він говорив про створення передумов, основи для здобуття української держави – завдяки легальному функціонуванню тих інститутів, які виконуватимуть націєтворче завдання: «власних шкіл», «перейнятого освітніми і народолюбними думками духовенства», «популярного і вищого письменства», «преси, яка могла б ясно держати і систематично боронити стяг національності та приложеної до місцевих потреб, свобідної культурної праці», «сильної фаланги вповні свідомих і на висоті сучасної освіти стоячих репрезентантів у законодатних тілах» [т. 45, с. 404].

 

Так Франко на новому історичному етапі орієнтував наддніпрянців на конечне наповнення українським національним духом і змістом діяльності майже всі ті суспільні інститути (школу, церкву, пресу, законодавство), про втрату яких, через «насильство і тиранство» російського самодержавства, з гіркотою писав Куліш у знаменитому «Зазивному листі до української інтелігенції» (збірка «Хуторна поезія»). Він тоді так формулював актуальну національну програму:

 

«Ми вже не маємо своїх церковних ієрархів. Задля государньої московської політики вони нас ізрадили <…>. Не маємо вже і своїх сановників: бо й сі відбігли нас <…>. Не маємо ні свого українського трибуналу, ані свого звичаєвого права <…> ні такої церкви, котра б підлягала б суду громадської совісті, ні такої школи, котра виховувала б наших дітей згідно з духом нації. Не маємо навіть рідної преси, котра б не давала національній мові миршавіти під напливом чужої і освіжала б духа народного серед нашого безголів’я [тобто відсутності національного проводу. – Є. Н.]» [І, 406].⁶

 

У відповідь на русифікаційну політику царизму Куліш запропонував «заложити літературний кіш у вбезпеченому високою цивілізацією місті» [І, 409], тобто заснувати у Львові українське видавництво, яке було б «і за народну школу, котру нам заборонено дома, і за церковну амбону, котрої наше духовенство нам не соблюло і не вповажнило» [І, 411]. А тимчасом революція 1905 р. дала надію на відродження українського культурно-освітнього, церковного, видавничого, правового та політичного життя у Російській імперії, і Франко, по суті, актуалізував Кулішеву програму, наче навідворіт передаючи естафету від Галичини до Наддніпрянщини.

 

Ба більше. Як відомо, Куліш в «Історичному оповіданні» (збірка «Хуторна поезія») застерігав від охлократії (влади натовпу), мавши на увазі Шевченків вислів (із поеми «Кавказ») «На всіх язиках все мовчить»: «Не мовчатиме ж воно вічно, – пророчо розмірковував Куліш, – колись-таки та заговорить. Добре ж, коли б заговорило мовою інтелігенції. А от біда, як дика сила деспотства та викличе з пекла дику силу рабства!» [І, 379]. Згодом також Франко в «Огляді української літератури за 1906 рік» (Рада. 1907. № 8. 11.І) умотивовував подібним антиохлократичним аргументом конечність провідної ролі національно свідомої української інтелігенції у революційних перетвореннях:

 

«Цю інтелігенцію ловити, показом її ґрунтових, рідних інтересів, її найближчих громадянських обов’язків прив’язувати до українського ґрунту і до органічної праці на ньому – отсе перша і головна задача української інтелігентної преси і літератури. Без інтелігенції народна маса не піде наперед, не зорганізується, або й коли буде організуватися, то хіба для антикультурних диких поривів» [т. 54, с. 696].

 

По суті, услід за Кулішем Франко на свій лад висловив прозірливе передбачення небезпеки «бунту мас», про що згодом (1930 року) концептуально мовитиме в однойменному есеї іспанський філософ Ортеґа-і-Ґасет. Франко ще замолоду читав «Історичне оповіданнє» Куліша (відгук про цей мемуарно-публіцистичний твір, із цитуванням його, залишив у згаданій рецензії на «Хуторну поезію» [див. т. 26, с. 170–171]), але до подібного застереження його привела логіка власних роздумів над революційними катаклізмами в Європі кінця XVIII – ХІХ ст., над кривавими гайдамацькими повстаннями, трагедією так званої мазурської різні 1846 р., про яку він не раз писав⁷, а врешті – над актуальною проблемою антиєврейських та антипоміщицьких погромів під час революції у Російській імперії від початку 1905-го до кінця 1906 р. (тобто до написання цитованого огляду).

 

 

ІІІ. Збіжності в поглядах на засоби і способи суспільної боротьби

 

Отож Франко поступово переорієнтовувався з ідеї революційного розвитку суспільства на еволюційний поступ. Так званий «вічний революціонер» стає поміркованим еволюціоністом. У статті польською мовою «Nieco o stosunkach polsko-ruskich» [«Дещо про польсько-українські відносини»] (Tydzień. Dodatek literacko-naukowy «Kurjera Lwowskiego». 1895. Nr 284. 13.Х) Франко пояснював своєрідний баланс радикалізму та поміркованості у своїх поглядах:

 

«Я прибічник поміркованості, але тільки в засобах, в способах діяти й говорити; але ніколи не в суті справи, там, де поміркованість означає половинчастість цілей, аргументування ідеалів або, що гірше, де вона просто маскує відсутність сталих принципів або запалу до справи, визнаної слушною і святою» [т. 46, кн. 2, с. 269–270].

 

Такою виваженою позицією зрілий Франко зближувався з пізнім Кулішем, який у суспільно-політичних ідеалах і мріях був радикалом, а в уявленнях про найдоцільніші методи й засоби їх здійснення – поміркованим лібералом.⁸ У листі до Володимира Шенрока від 14 жовтня 1889 р. Куліш пояснював:

 

«<...> из всех русских писателей я самый либеральный, рискованно либеральный, только мой либерализм рассчитан не на сегодня. Для того, чтобы радикальный взгляд на вещи принёс пользу национальной свободе, надобно совершиться многому, что вырабатывает общественное мнение, без которого все наши прогрессивные мысли неосуществимы. Вот почему я часто скрываю мой радикализм под абажуром. <...> Самые сильные умы обнаруживали своё благотворное действие только в обществе, подготовленном постепенно и последовательно к тому, чтобы воспользоваться их силою. <...> Пока общ[ественное] мнение у нас не создано нашими работами, до тех пор напрасно мечтать об успехе. <...> Вместо того, чтобы командовать запальчиво: “Ребята, вперёд!” – мы сделаем больше для успехов здоровой цивилизации, становясь в ряды мужественных подвижников свободы и обрекая себя на роль скромную. <...>. Не мудрено выступить резко с проповедью общественной свободы; но всякая резкость, не поддержанная широким общественным мнением, отдалит предположенную цель и усилит оппозицию эгоистических властей <...>. Напротив, сдержанная энергия прогресса, направленная к распространению в низших умственных сферах политических и философских знаний, обезоружит людей, пробравшихся на высоты власти путём родства да кумовства. <...> Когда таким образом общество сделается многочисленно-просвещённым, оно попросит у верховной власти того, что сознает необходимым, а в близком или далёком будущем и потребует»⁹.

 

У нових умовах останнього десятиріччя ХІХ ст. – першого десятиріччя ХХ ст. Франко прийшов, по суті, до обстоювання культурницьких методів боротьби за національне самоствердження і визволення українського народу, тобто до тих методів, що їх уже раніше, та й у тих-таки 90-х, до кінця життя (1897) палко проповідував Куліш. Показовим є пройняте раціональним консерватизмом (у позитивному сенсі цього слова) листовне звернення Франка від 14 грудня 1906 р. до радикально налаштованої студентської молоді, яка в боротьбі за український університет у Львові готувалася до бурхливої маніфестації з непередбачуваними наслідками. Як досвідчений, обачний і відповідальний громадсько-політичний діяч, Франко застерігав молодь:

 

«<...> безсовісні інтриґанти, засліплені політики та тіснозорі [недалекоглядні. – Є. Н.] доктринери силкуються попхнути Вас на дорогу безглуздої, антикультурної демонстрації, що може закінчитися тільки одним – Вашими терпіннями, тяжкою компромітацією тої справи, якої Ви бороните, і ще гірше – тяжкою моральною шкодою цілого нашого народу <...>. Вони дурять Вас фантомами народної чести, народної гордости, народного права та обов’язку» [т. 50, с. 304–305].

 

Наче перегукуючись із Кулішевим листом до Шенрока, написаним 17 років тому, Франко переконував молоді гарячі голови:

 

«Наша суспільність ще не дозріла до тої боротьби і Ви <…>  н е  м а є т е  п р а в а  провокувати її перед часом до такої боротьби. <…> се не героїзм, що Ви хочете робити завтра, не народна українська маніфестація, а <…>  л е г к о м и с н и й,  н е о б д у м а н и й  з л о ч и н» [т. 50, с. 305].

 

Так власний багаторічний досвід, вдумливе співвіднесення близької і далекосяжної національної мети з реальними перспективами, що їх уможливлюють конкретно-історичні умови й обставини, відтак раціонально визначені на цій основі актуальні національні завдання й оптимальні способи їх вирішення привели Франка до збіжностей з Кулішем у ситуативному виборі політичної тактики.

 

 

__________________________

¹ Барвінський О. Спомини з мого життя / Олександер Барвінський; Нью-Йорк ; Київ : Смолоскип, 2004. Частини перша та друга / упоряд. Альбіна Шацька, Олесь Федорук. С. 177. Першодрук у Львові 1912 р.

² Студинський К. Листування і зв’язки П. Куліша з Іваном Пулюєм (1870–1886) // П. О. Куліш : (Матеріяли і розвідки). Львів : Накладом НТШ, 1930. Частина 2 / під ред. К. Студинського. С. 29.

³ Кулишъ П. Мятель въ степяхъ, польская повѣсть / П. Кулишъ // Газета А. Гатцука. 1876. № 21. 29.V. С. 342.

Франко І. До історії соціялістичного руху / Іван Франко // ЛНВ. 1904. Т. 25. Кн. 3. С. 152.

Єфремов С. Зі спогадів про Ів. Франка / Сергій Єфремов // Спогади про Івана Франка / упоряд. Михайло Гнатюк ; вступ. стаття і прим. М. Гнатюка. Вид. 2-ге, доп., переробл. Львів : Каменяр, 2011. С. 304–305.

⁶ Тут і далі твори Куліша цитую за вид.: Куліш П. Твори : в 2 т. 2-ге вид. Київ : Наук. думка, 1998. Т. 1 / упорядкув. і прим. Є. К. Нахліка. Римською цифрою зазначаю том, арабською – сторінку.

⁷ Див.: оповідання «Місія» (Ватра. Стрий, 1887) [т. 16, с. 265–270], «Різуни» (збірка «З бурливих літ», Львів, 1903) [т. 21, с. 197, 210–211]; «Письмо до редакції» (з приводу оповідання «Місія») (Зоря. 1887. № 15/16) [т. 27, с. 109–111]; «причинок» «Вірша про Барську конфедерацію» (ЗНТШ. 1895. Т. 7. Кн. 3), в якому «мазурську різню 1846 р.» трактовано як «хлопську контрреволюцію» [т. 53, с. 477]; Спомини руського священика про різню 1846 року (Записка о. Юрия Гладиловича, з попереднім словом дра Ів. Франка) // ЗНТШ. 1896. Т. 12. Кн. 4. Miscellanea. С. 1–3, передм.; с. 4–20, спогади; праці «Стара Русь» (ЛНВ. 1906. Т. 34–36) [Покажчик купюр, с. 200, 201], «Азбучна війна в Галичині 1859 р.» (ЗНТШ. 1913. Т. 114–116) [т. 47, с. 587–588].

Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель : у 2 т. / Євген Нахлік. Київ : Український письменник, 2007. Т. 2 : Світогляд і творчість Пантелеймона Куліша. С. 76–74.

⁹ Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Ф. 324 : «Гоголіана» : Колекція рукописів про життя та діяльність М. В. Гоголя 1818–1984 рр. № 44.

 

 

03.06.2019