Притча про Казку

 

Це було достоту золоте яйце.

 

…та знесла яєчко, не просте, а золоте

 

Тільки ж не у сенсі ювелірному, не з таблиці Менделєєва. Бо ж що таке золото насправді? Метал – Aurum u) з атомною масою 196,96654, ступенем окиснення 3,1, температурою плавлення 1337,58 і т.д., за який, згідно з відомою піснею, гинуть: “Миші гинуть за метал...”

 

Ну так, жовте, блищить, якщо натерти. Але насправді навіть ті самі гарні речі-прикраси слід би було порівнювати із гарними речами в природі: бірюзу – з небом, срібло – з гірським потоком, золото – із Сонцем. Тому що їхня правда – нагальна й неспростовна – у їхній життєдайности.

 

А проте миші шанували золото, й з того навіть осінь у них виходила металевою... Гадаю, з цієї підміни понять усе й починається.

 

... Не плач, діду, не плач, бабо. Зберіть золоті рештки підете в місто, продасте, гусей і півника купите...

 

Отож яйце було цінне правдиво – як небо, вода і Сонце. Більше того – його цінність у тому саме й полягала, що в яйця було все необхідне. В центрі перше жовток магми, а навколо неї оболонка літосфери. Як і в кожного яйця у широкому Світі, що зветься іще Космосом. А проте далі йшли переваги особливого порядку, які й становили його відмінну вартість. До них належали, зокрема, зручні розміри, які обумовлювали не надто слабку, але й без надміру силу тяжіння; приємний сусід-супутник, що регулював припливи й відпливи у його морях і в усьому океані; правильна відстань від зірки – й сама зірка: жовтий карлик, властиво Сонце, біля якого й саме на такій дистанції було ані дуже зимно, ані загаряче. В астрономії це зветься іще Поясом життя – і тому власне й зветься, що у таких умовинах життю ведеться щонайкраще, якнайзатишніше. Вода у яйці та на його поверхні не википала на екваторі – тільки випаровувалась у потрібних для атмосфери та атмосферних опадів кількостях; а ближче до полюсів та у горах трималася в льодовиковому, замерзлому – так, неначе запасному – стані. Атмосфера. Вона захищала поверхню від сонячної радіації й уможливлювала життю дихання на повні груди – будь-яких форм та розмірів, тому що й самих форм життя, відповідно, поширилося стільки, що й за кілька днів не полічити.

 

А втім, і це ще було не все – астрономи стверджують, що тільки у нашій галактиці таких життєдайних яєць може бути кілька сот. Але зірка цього яйця, її Сонце із вісьмома своїми планетами, їхніми численними супутниками, малюком Плутоном та навіть поясом астероїдів по краю розташовувались не де-небудь, а ув особливому місці.

 

Коротаційне коло.

 

А бо ж що є космос? Попри впорядкованість, закономірність й скерованість усіх його процесів, він ніколи не стоїть на місці. Його суть – це безкінечний, невпинний рух. Відколи Великий вибух – із тих самих пір, як частки єдиної колись надщільної матерії полетіли увсебіч, розширяючи Всесвіт. Инша річ, і тут усе продумано – й тут жодних ознак безладу. А все через тяжіння. Менші тяжіють до більших, скочуються у прогнутому просторі, як вода на долину. Й ось уже газові хмари наново ущільнюються – й народжуються зірки; супутники оглядають свої планети по колу; планети, перебуваючи у силовому полі зірок, кружляють навколо них – кожна на своїй, передбаченій її вагою-силою орбіті; а все разом біля найважчого – чорної діри у центрі галактики. Чорної, тому що не освітленої: дуже важкого тіла, на яке падає найлегше – та через те, що її не видно, декому на початках здавалося, що падає у неї, звідки й недоречна назва. Але те, що побільше, те, що витримує не впасти, продовжує летіти, тільки вже впорядковано. Це й зветься галактикою. Це й зветься Космосом – Ладом.

 

Згодом, коли виявилося, що галактичних утворень величезна кількість, після того, як свята мишина інквізиція спалила за цю “єресь” кілька десятків учених-звіздарів, на усі з них поширилася назва першої й властивої, Галактики – зі старогрецької: “Молочний Шлях”, він же Чумацький, він же Шлях Перевізника Сіна.

 

Сонце і яйце належали до неї.

 

Задовгий вступ, але ж і йдеться про Світобудову.

 

А ви бачили свастики у різних древніх орнаментах? Їх іще звуть сварґами – хоча це й не має значення, бо то вже з мітології. Так-от, я не знаю, як це вдалося побачити древнім – без телескопа Габбл (Hubble Space Telescope) на орбіті, знимок з ракет та всіляких инших радіохвильових і спектральних аналізів Неба, як спромоглись вони поглянути на свій-світ збоку, але наша Галактика схожа саме на сварґу. Адже належить до спірального типу. Увесь час обертаючись навколо центру, уподібнюється до вихору – Великого й космічного. А кілька спіральних рукавів вимальовують свастику безпосередньо – хрест із загнутими раменами...

 

Я не знаю, як вони змогли, але мені, утім, здається, що для цього космічного пізнання технічні засоби не є конечні. Бо ж хіба вони не виділи виру на річці, не калатали питва у горні? А вихор, властиво? Він так само закручував порохами у минулому, як і тепер, єднаючи часи й ставлячи їх існування під сумнів.

 

Хоча, звісно, деяким мишам більш до вподоби тішитись, що вони літали на ракетах вже й тоді. Потім забули, як це робиться, аж згодом пригадали наново.

 

Це, отже, одне. А друге – нескінченний рух у Всесвіті є ненастанним творчим процесом. А ви ж бо знаєте, що таке творчість – якщо видавничі терміни не зупинять, він може тривати завжди. В природі, проте, відсутні терміни. І навіть ось деякі фізики стали говорити тепер, слідом за вихором й иншими, що часу не існує. Тільки омана, себто, до якої нас вводить циклічність:  обертання планети навколо осі та її орбітальним шляхом навколо зірки.

 

Колись я жив на березі однієї річки далеко звідси – у її гирлі. Ріка тоді робила поворот, плавко огортаючи моє селище, пропливала повз, відділена од моря намитою гальковою косою й падала до нього вже аж там, за селищем. Улітку, аби вийти до великої солоної води, потрібно було, відтак, переходити міст вище за течією, але взимку можна було зробити це навпростець, по кризі. Згодом ми звідти поїхали, і я не бачив моря багато-багато років. І постійно мені снився один й той самий сон: як я йду до моря, наближаюся до пересипу, й кожного разу не встигаю перейти через. А потім дізнався, що увесь цей час річка цю косу розмивала й нещодавно змінила гирло. Тепер до моря можна вийти й просто із селища – й улітку...

 

Творчі процеси у відкритому космосі – це вибухи, спалахи, вогонь, у якому одне перетворюється в друге, а друге у третє й навпаки. І це природно – але так само, як і виверження вулкана, за яким цікаво спостерігати з сусіднього острова. Для життя це пряма загроза.

 

У спіральних галактиках, як наша, космоґенез є особливо бурхливим у згаданих вище спіральних раменах свастики, а різниця у швидкостях рано чи пізно наздоганяє кожну з тих чисельних планет із потенційно сприятливими умовами для росту й дихання – кожного з її зоряного населення, – наздоганяє й захоплює вогняними рукавами.

 

Окрім тих зірок та їхніх систем, які знаходяться в области коротаційного кола – особливого місця, швидкість навколочорного обертання якого майже співпадає, є близькою до швидкости обертання рукавів. А відтак вони рідко зустрічаються – раз на кінець світу, либонь.

 

Така ситуація, кажуть учені, є нетиповою на загал. Але яйце із Сонцем та иншими його планетами знаходились саме у цій нетиповій Безпеці.

 

Ось таким було яйце.

 

Був собі дід та баба, а у них — курочка ряба...

 

Дід бив міцно. Він був велетом – з тих ото, що жили на самому початку. Й ловцем. Гарним мисливцем. Його страхалися навіть леви й печерні ведмеді. Бо в нього був вогонь – він один серед усіх тварин не боявся його. Та головне – тому, що мав волю. Волею він міг переконати й себе, і ведмедів з левами, що й собі ведмідь або ж лев. У майбутньому учені назвуть це тотемізмом, а філософи – волюнтаризмом...

 

Він міцно бив, аж поки не вибив до решти усіх мамутів у Европі, а перейшовши за ними через Беренгію до Америки – давніх коней і велетенських лінивців там. Я чув іще про велетенську ящірку в Австралії, якої не стало також зусиллями діда. Її дід випалював заразом із бушем – вогнем, який мав і якого не боявся.

 

Міцно била й баба. Вона ж була його дружиною, а отже також велетом. Її час прийшов після того, як клімат і дід знищили великих звірів. Отож поки старий незграбними своїми велетенськими пальцями ладнався плести сильця на зайців та стріляти з лука в качок, баба зорала землю. Випалила й вирубала, де здужала, ліс – з того часу перший зимовий місяць став зватися січнем, виорала й засіяла шмат яйця збіжжям, а ще кавалок городиною.

 

...Ой дубе, дубе, який ти був кучерявий, а тепер безлистий...  

 

Удар був небезпечним, проте яйце витримало.

 

Але ж миші.

 

...А з-під лавки за всім цим спостерігало маленьке мишеня. Воно також давно вже не їло, тому задумало золоте яйце собі забрати, якщо дід з бабою його розбити не можуть...

 

Ці миші, вони повсякчас бігали. Вважали – їм ніколи сидіти. Забезпечення нори їжею – то звісно. Але й поза тим потрібно було вмилостивлювати богів, примножувати багатства імперій, здобувати славу й робити кар’єру.

 

А надто европейська популяція. Усі миші, наприклад, ловили рибу, деякі навіть використовували для цього човни, але тількі ці, заразом із фінікійцями та арабами – одна суть, особливо схильна на рівно до пізнання й зиску – винайшли мореплавство. Й перетнули усі океани, дісталися всіх инших частин світу – і забігали, отже, й там.

 

Бо їм усе здавалося, скільки б не мали, що вони усе бідні.

 

...А були ці дідусь з бабусею такі бідні, що нікого й нічого, крім Курочки, не мали. Навіть їли лише яйця та городину...

 

Був собі на світі один чоловік із жінкою, і було в них усього добра тільки баранчик та дві овечки...

 

Раз у раз заходилися до війни.

 

Колись була птиця-жайворонок царем, а царицею – миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця – давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:

– Нехай мені буде!

А жайворонок каже:

– Нехай мені!

Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них (бо настав був час, коли миші так вирішили): немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:

– Ну, я лучче його перекушу.

Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птахів, щоб звоювати царицю мишу, а цариця скликає всіх звірів — і почали війну...

 

А ще соціяльні експерименти – з метою вдосконалення суспільства.

 

... – Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, і щоб там ізорав, і пшениці насіяв, ізжав її, в скирти поклав і щоб в ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала...

 

І я ж кажу, виглядало б іще зрозуміло, якби приріст мишонаселення спонукав їх до усе нових й нових пошуків забезпечення, але иноді здається, що було саме навпаки – мишей ставало усе більше від того, що вони усе краще забезпечували свій добробут: усе більше їли й розвивали медицину.

 

Усе більш ефективно знищували одне одного – спеціяльно для цього винайшли навіть зброю масового знищення. Але не настільки вправно, все ж таки, аби зупинити вибух демографічний. І заким миші, які жили у зручному затишку, почали зрештою старіти – дивина та й годі: ті, що заледве зводили кінці з кінцями, продовжували множення.

 

І всі усе швидше бігали. І поміж себе, і на місці.

 

Швидкости, біганина мишей вимагали пального – їх більше не задовольняли вітер та вода як джерело енергії. Й миші знайшли його також у яйці. Вони називали це корисними копалинами. Ну, звісно ж, для них це було корисно.

 

Але на викопаних місцях залишалася порожнеча.

 

...Дід бив – не розбив, баба била – не розбила. Положили в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив, річка кров’яною стала, дівка посуду побила, матушка капусту порозкидала, піп косу відрізав.

 

Бо її було нічим заповнити під закопченим небом.

 

А якщо в порожнечу гукати – вона відлунює.

 

_________________________

 

Вже почала. І заким одні президенти виголошують «усе це тільки казочка», инші учені вважають, що це її кінець – початок кінця: кажуть про перейдену межу незворотніх наслідків.

 

Треті – фермери де-небудь у Бессарабії – бідкаються через брак дощів (і продовжують висмоктувати рештки соків з землі). Четверті мають привід побалакати. А іще п’яті переймаються питаннями національної безпеки…

 

Але я усе ще сподіваюся – наше Яйце, у нашій Казці іще не розбите: на іскру Божу, що її закладено Творцем у кожній миші. Сподіваюсь діждати курчат.

 


Єльніков Дмитро
1 травня 2016 р. Б., Львів – травень 2019, с. Фуратівка у Буджаку

знимка Руслана Лупашка

 

 

01.06.2019