Rabbit Hole

 «Я покажу тобі на скільки глибока кроляча нора»

Морфіус (фільм «The Matrix», 1999 р.)

Постановка «Аліси» Ірини Ципіної на сцені Першого театру (прем’єра: лютий 2019 р. – ред. ) дуже насичена символікою, аналізуючи яку, отримуємо швидше інтерпретацію вистави, ніж, власне, її аналіз. Це наводить на думку, що Ірина створила сценічну реальність, елементи котрої живуть власним життям.

Для початку маємо розібратися, хто така Аліса взагалі?

Отже, за Керролом це дівчинка, яка потрапила в казковий світ. Але в Ірини Ципіної Аліса – дещо старша, це дівчина на порозі дорослішання, яка загубилася в лабіринті екзистенційних пошуків власного Я. Якраз англійський вираз rabbit hole (кроляча діра укр. – ред.) може використовуватися в подібних ситуаціях. В такому разі аналіз переходить в площину психології, а не сюжету.

Також Аліса може бути символом ірраціональної концепції сприйняття світу. Візьмемо до прикладу підбір творчої команди: увесь колектив, що працював над постановкою, виключно жінки. Іншим, більш вагомим, доказом цієї думки є фраза в одній з останніх сцен: на питання Кролика чи існує Аліса взагалі, та відповідає: «Я справжня», – роблячи висновки не через логіку, а через свої відчуття. Тобто, вона відштовхується від чуттєвого (емоційного, ірраціонального) досвіду.

«Чим далі вглиб тим все дивовижніше і дивовижніше»

Аліса (цитата з вистави)

Від початку режисерка скеровує нас розглядати виставу в площині психології особистості: «Дивовижна подорож у глибини власного Я», – читаємо великим шрифтом в програмці. Отже, маємо сцену падіння Аліси (Наталія Алексеєнко) до кролячої нори, куди вона потрапляє з допомогою провідника – Кролика (Лариса Діденко). В міфологічних переказах провідник або ж психопомп – це особа (Харон – грецька міфологія, Меркурій – римська, Акен – єгипетська) або тварина (як правило чорного кольори – крук, пес, кіт і т.д.). У психологію цей концепт ввів швейцарський психоаналітик Карл Юнґ: в праці «Душа та міф. Шість архетипів» психопомпи виступають посередниками між несвідомою та свідомою сферами людської сутності.

Слідуючи за Кроликом, Аліса спочатку потрапляє в передсвідоме (де зберігаються звички, навички, пам’ять). Потім сцена подорожі вглиб себе повторюється, коли Аліса занурюється в море власних сліз та зустрічає там монстрів. Можемо зробити припущення, що дівчинка спустилася в найтемніші куточки свого розуму, яке в психології називається несвідомим (відповідає за наші інстинкти, страхи, нереалізовані сексуальні фантазії і т.п.). Уособленням монстрів можемо вважати якраз всі ресурси людини як істоти біологічної, які заборонені правилами поведінки в цивілізованому суспільстві.

У виставі Ірини Ципіної найтемніший рівень наших умів частково показаний як світ мертвих: море з води в певну мить перетворюється в море з піску, а спроба вибратися з нього закінчується тим, що дівчина зустрічається з Акеном (Юлія Кузьмяк) в образі машиніста поїзду. Його супроводжують правителі Дуату (край мертвих), котрих впізнаємо по масках давньоєгипетських богів. Це ще один момент, де проводиться паралель між підсвідомістю та потойбічним світом (перша – зустріч з монстрами). Акен запитує в Аліси про наявність квитка, якого, звичайно ж, в неї нема. Тут відчитуємо традицію стародавніх греків перед захороненням класти померлому монети на очі, щоб тому було чим заплатити перевізнику Харону за проїзд в царство мертвих. Але на цьому відсилки до міфологічних архетипів обриваються, при чому дуже раптово і без жодних символічних переходів головної героїні з несвідомого в передсвідоме. Тому можна зробити висновок, що режисерка подібних символів у виставу свідомо не вкладала (навіть якщо вони й прочитуються). Відкидаючи наведену вище семіотичну модель, всі ці образи можна потрактувати як відображені в кривому дзеркалі божевілля мешканців реального світу. Але в такому випадку акцент зміщається на сюжет і вистава дійсно потрапляє у вікову категорію 10+.

Далі разом з Алісою зустрічаємо ряд персонажів: Гусінь – образ багатоликого суспільства зі своєю багатогранною мораллю (Любов Мовчан), чванькувату Жабу (Ірина Занік) та божевільну Герцогиню (Богдана Бончук). Їх завдання –лише підсилити абсурдність реального світу, якому Аліса намагається протистояти, тому детально на них ми зупинятися не будемо.

«Якщо я це не я, то виникає питання: хто “я”?»

Аліса (цитата з вистави)

На початку вистави спостерігаємо, як суспільство вибудовує в Аліси систему цінностей, які головна героїня не налаштована приймати, і бачення себе в цій системі (так званий «танець механізмів», хореограф Нінель Збєря). Це можна розцінити, як втрату ідентичності в дорослому житті, так зване розчинення в масі. Далі по сюжету знаходимо підтвердження цій тезі: Аліса поступово скидає елементи костюму – чудернацьку перуку з кучерями, котрі їй не належать, потім плаття і лишається в білому сарафані, як знак того, що вона віднайшла справжню себе. Хоча психологія розглядає ідентичність не як щось, що лежить глибоко в середині нас. Навпаки ми – це те, що прийшло ззовні: цінності культури, в якій живемо; контент, який споживаємо; соціальні зв’язки, які самі ж створили. Наша ідентичність – це точка на перетині цих елементів. І, відсікаючи одну з вище перелічених деталей, ми якраз ідентичність втрачаємо. Для чого? Як варіант – щоб її перебудувати.

Під цю маячню автора статті добре вписується образ Альтер-ега героїні (в якості тіні на екрані, роль виконує Катерина Волівецька), котре якраз і є тим Я, до якого прагне Аліса. Саме Альтер-его (Кролик лише вказує дорогу) запрошує її в подорож внутрішнім світом, ніби пропонує їй відшукати своє Я. Хотілося б сказати «створити», але Аліса таки його шукає: у виставі бачимо тіні різних дверей, і тільки за одними з них є прекрасний сад, картинки якого час від часу з’являються на екрані (медіа-худжник Ася Кравчук). Мета дівчинки – знайти та відкрити потрібні двері.

Отже, Аліса прямує від одного образу себе (яке їй нав’язало суспільство) до іншого. Вперше усвідомлення власного «Я» виникає під час кризи трьох років. Алісі Льюіса Керрола близько семи років. Дозволю собі припустити, що Алісі в режисерській версії Ципіної вдвічі-втричі більше. Цей період (15-20 років) з вікової психології називається юністю і позначається входженням людини в доросле життя, її вибором соціальної ролі. Зважаючи на бунт Аліси проти зайняття соціальної ніші, можна говорити про юнацький максималізм, або ж установку парадигми постмодерну на боротьбу із ієрархічними системами, якою героїня скоріш за все сприймає суспільство.

Повертаючись до пошуку/перебудови ідентичності героїнею, то вперше вона згадує своє ім’я в розмові з Королевою (Мар’яна Кривдик). Королева виглядає як доросле дитя, чиї капризи мають виконувати всі навколо, інакше – «відтинання голови». Та варто Алісі лише сказати: «Ви лише колода карт», щоб безглуздя припинилося. Тобто, справжні накази віддає таки Аліса, тому в певній мірі Королева – це відображення інфантильності юнацького максималізму в героїні, її небажання приймати соціальну роль у суспільстві. І цю перемогу над Червоною Королевою можемо прочитати як вирішення внутрішнього конфлікту в процесі дорослішання.

«Якби це було так, це б ще нічого. Якби, звичайно, воно так і було. Але так як це не так, так воно і не так. Така логіка речей»

Льюіс Керрол «Аліса в Дивокраї»

Ще однією цікавою метафорою у виставі є час:  якого вбивають, який помер, який зупинився. Але сама по собі ця тема не розкривається, а лише ретранслює іншу тему – божевілля, як відображення реального світу, де живе головна героїня. І головним божевільним є Капелюшник (Олена Крилова) з вусами дона Сальвадора, який чогось там не поділив з Часом (Любов Мовчан). Ця тема найбільше розкривається в сцені чаювання, але вона, нажаль, веде нас сусанівськими стежками невідомо в якому напрямку. До цього всі божевільні на шляху Аліси були прописані на рівні архетипів, Капелюшник же стає досить персоніфікованим через особисту історію, через образ (художник Дарія Зав’ялова), через тривалість сцени, де він є ледь не головним персонажем. Яким би не було цікавим це все дійство з чаюванням, але воно відволікає нас від основної смислової лінії. І коли б сценічний текст був виконаний у стилі аніме, то цю сцену можна було б назвати аркою (серії про окремих персонажів, що не відповідають загальному сюжету).

Підсумовуючи все побачене, хочеться його втиснути в одне речення – про що ж таки була вистава? Мені сподобався той варіант, де Аліса – дівчина, яка зіткнулася із складнощами на порозі дорослішання, адже сам по закінченню ВНЗ порівнював свою долю з паперовим корабликом, що виходив у відкрите плавання у великий світ. Але якщо поставити питання інакше: що хотіла сказати режисерка своєю виставою? Що ми всі божевільні? Звичайно ж, я іронізую зараз. Найбільш ймовірно, на мою думку, що меседжем є сенсуалістичний підхід до життя, який пропонує покластися на свої почуття в осягненні навколишньої дійсності. Тоді стають на місця і не підкріплена нічим, окрім почуттів, фраза «я справжня», і намагання збагнути океан з позиції паперового кораблика, і розуміння психології людини, не підкріплене теоретичними працями. Маємо сприйняття світу без його раціоналізації. Але при цьому, на мою скромну думку, режисерка мала ще дуже багато цікавих ідей щодо постановки. І, втілюючи задум із подорожжю до власного Я, вона не могла полишити всі інші, котрі потребують окремих постановок.

Фото: Сашко Балабай

Довідка

За результатами конкурсу «Taking the Stage» 2018 року від Британської Ради переможницею стала режисерка з Харкова Ірина Цпіна зі своєю інтерпретацією тексту «Аліси в Дивокраї» Льюіса Керрола. Прем’єра «Аліси» відбулася 16 лютого 2019 року на сцені Першого театру.