Пан Peдaктop "Укр. Голосу" має клопіт з своїм чacoпиcoм, а часопис з ним. Клопіт це неабиякий. Часопис власти раз у раз конфіскують, а пан Редактор раз у раз платить. Є це очевидно велика аномалія, бож призначенням часопису не є, щоби його конфіскували, а головне завдання редактора не у цьому прецінь лежить, щоби без кінця і беззворотно поплачував до видавництва. Десь тут у чомусть мусить лежати хиба, а позаяку маю це непохитне переконання, що власть, конфіскуючи "Укр. Голос", сповняє лише свій святий горожанський обовязок, якнебудь приходить їй це з великою прикрістю, то п. Редактор не візьме мені за зле, що буду щирим, і вини лиха пошукаю таки у нього самого. Пан Редактор нехай проти цього не ворохобиться, нехай радше вислухає мене уважно до кінця, а ручу, що признасть мені рацію, хочаби лише в душі.
Пан Редактор взявся за видавництво часопису, не подумавши мабуть вперед, що до такої річи є потрібні певні кваліфікації, яких йому не стає. Сердега не знає відай, що видавати часопис, це річ доволі трудна. Бо не у цьому діло, щоби пиcaти статті. Це кожний потрафить. Але діло у цьому, щоби їх писати у повній згоді з поглядами п. Прокуратора, бо доперва тоді вони набирають справжньої стійности, а це не так легка річ ці погляди збагнути. Бо що п. Редактор без згоди п. Прокуратора напише якусь там, по його думці хочаби і як гарну статтю, то кому з цього хосен? Хто її читає? Пан Редактор, складач і п. Прокуратор. Це може бути само собою дуже приємне товариство, але для спопуляризовання статті, а тим менче для сфінансовання видавництва це рішучо за мало, а то тим більше, що я ще ніколи не зачував, щоби котрийсь з складачів або п. Прокуратор купили хочаби оден мізерний, як то кажуть, примірник "Укр. Голосу". Часопис повиннося редаґувати так, щоби він безумовно кожним разом перейшов через цензуру, і по одержанню апробати в тисячах примірників міг розходитись по світі (чим більше тисячів, тим ліпше). Але щоби цю ціль осягнути, треба, як сказано, мати до цього певні кваліфікації і певне знання. І так:
Редактор повинен знати на скрізь кодекс карний, а кожний свій вислів повинен вміти розважити у всіх можливих інтерпретаціях. Так як порядний чоловік живе після утертого і випробованого галицького прінціпа: Так жий, щобись не пішов до кріміналу, так і редактор повинен писати по засаді: Так пиши, щобись о параґраф ніколи не загачив. Припускаю, що п. Редактор кодекс карний знає, принайменче з грубшого, але чи він гадки свої розважує у всїх можливих інтерпретаціях? Ось візьмім для прикладу такий вислів: Bo w Polsce — jak kto chce. Чи цей вислів підпадає під кодекс карний, чи ні? Думаю, що ні, бо цим висловом характеризується Польщу як край повної, індивідуальної свободи, прим. в протиставленню до колишньої Прусії, де усьо уняте було в карби так ненависного касарняного риґору. Так інтерпретувала також цей вислів і краківська прокураторія, яка перепустила його в 94 числі Ilustrowan-oгo Kuryer-a Codzienn-oгo з неділі 6. цвітня 1919 на 5. стороні в репортерській статті "Tragedya w Kinie". Та мимо цього я не радивби "Укр. Голосові" цього вислову уживати, бо присягнувбим, що перемиска Прокураторія підтягне його зараз під §65, досмотрюючися у ньому зневаги для Польської Держави і Польського Правительства. Ще якби це Ziemia Przemyska написала, то би їй уйшло, бо до неї п. Прокуратор має довіря, що вонаби це робила з серця; п. Редактора натомісць як чужинця і причепу посуджувалаби Прокураторія о Бог зна, які убічні, скриті і недомовлені гадки, і весь наклад замісць до рук читачів помандрувавби на стрих поліції, хочаби п. Редактор не знати як присягався, що собі при ньому на волос нічого іншого не думав, як редактор Kuryer-a Codzienn-oгo. Отжеж таких і подібних висловів нехай п. Редактор в "Укр. Голосі" стережесь. Трудно мені, річ природня, вичерпати тут усю можливу казуістику, та думаю, що з наведеного приміру п. Редактор вирозуміє мене, о що розходиться. Прецінь, як то кажуть, mądrej głowie dość po słowie.
Другим засадничим услівєм до успішнього ведення редакції є добрий нюх і здібність примінюванняся до хвилевого курсу. Треба знати, звідки вітер віє і що несе, та після цього нагинатися. Чіпитися раз, немов пяний плота, якоїсь там провідньої проґрами і її усім на злість і на перекір заступати, це що найменче без сенсу. Це у найліпшому разі ідеольоґія, а властиво маняцтво. Це можнаби собі по моїй думці відложити на пізнійше; воно не втікне. Політика то так як життя; вона не знає засад, лише хвилевий інтерес і право сили. В політиці, так як в життєвій етиці, нема ніяких аксіомів. Що вчера було погане і гидке, днесь може бути дуже добре, і на відворот, що ще недавно було вицвітом моралі, днесь може бути скандалем, а опроче і скандаль ніщо такого вели кoгo, коби лише на ньому добре заробити. Я під тим зглядом "Укр. Голосові" мавбим чимало до закинення і радивбим п. Редакторові, заки забереться до дальшого писання статтей, щоби прим. уважно прочитав собі Дмовського "Myśli nowoczesnego Polaka" з p. 1904, того самого Дмовського, що тепер у Парижі осуджує усякі воєнні займанщини і право сили, а Прусаків клене ще гірш усіх Французів разом. В згаданій книжці читаємо прим. на ст. 19: Hіstorya coraz wyrażniej udawadnia, że np. energiczna, bezwzględna polityka Prus, posługująca się fałszem i wiarołomstwem, nie cofająca się przed najbrutalnlejszym gwałtem, że polityka ta dała potęgę istótną Prusom i stała się pomimo wszystko źródłem odrodzenia Niemiec; ... że polem te Prusy rozumną i konsekwentną polityką skupiały dookoła siebie rozbite cząsteczki narodu niemieckiego, że one odbudowały w końcu z tych cząsteczek nowe cesarstwo niemieckie, panstwo potężne, oparte na dobrych ustawach, w którego ramach naród niemiecki znalazł znakomite warunki szybkiego, gospodarczego i cywilizacyjnego postępu, stopniowo wykuwając się znów na przodujące w świecie cywilizowanym stanowisko. To świadectwo historyi, te wszelka zdobycz, bet względu na to, jaką drogą osiągnięta, może stać się podstawą pomyślności narodu i jego postępu (nie wzgląd tedy na dobro narodu, ale tylko czysto ludzki wstręt do pewnych środków może nas powstrzymać od używania ich w narodowej walce), że zatem w stosunkach między narodami niema słuszności i krzywdy, ale tylko jest siła i słabość, to nam nie przeszkadza (сказане у формі докору) powtarzać, że zbudowane na cudzej krzywdzie Prusy zatruły ducha niemieckiego, zdemoralizowały go, zabiły w narodzie niemieckim wielką myśl i szlachetne uczucie, i wróżyć, że wszystko to stanie się źródłem zguby całych Niemiec.
Якаж сінтеза цих виводів п. Дмовського? Дуже ясна і прозора: Звеличання насильственної політики Прусії, признання народові німецькому чільного становиська у цівілізованому світі, проголошення засади, що в міжнародній політиці не о справедливість, зглядно о кривду іде, лише о силу, зглядно о неміч, та докорювання Полякам за це, що в тодішній політиці Прус добачували ся деморалізовання німецького народа і джерела евентуальної погуби усьої Німеччини.
Нема що казати: ці виводи п. Дмовського до теперішньої офіціяльної (зазначую виразно: офіціяльної) політики польської, яку п. Дмовський під цю хвилю перед коаліцією заступає, так пристають, як пястук до носа. Вониж є її запереченням, її можливо найскрайнійшою антітезою. Але що це вадить? Це прецінь całkiem co innego.
Про Францію висловлюється п. Дмовський на ст. 134 між іншим ось так:
...Jednocześnie na kontynencie europejskim dawne olbrzymie wpływy Francyі zmalały, a naród zobojętniały na zadania polityki zewnętrznej lub nie rozumiejący ich wcale, w wewnętrznem życiu państwowem nie widzi nic ponad rywalizacyę najbrudniejszych interesów z jednej strony, z drugiej zaś przeciwpaństwowe usiłowania Kościoła lub żakowskie wprost przeżuwanie tradycyj wielkiej rewolucyi. Takie warunki otwierają pole czynu jedynie najzwyklejszym geszefciarzom lub mężom stanu typu dziennikarsko-adwokackiego, a to, co stanowi wykwit narodowego ducha, odwraca się od sfery czynu ku fcontemplacyi, ku szukaniu nowości w blernem używaniu życia, najwięcej ze wszystkiego demoralizującem duszę społeczeństwa. Kto wie, czy przy dzisiejszym stanie Francyi przyszłość jej nie przedstawiałaby się lepiej, gdyby kraj ten wydawał mniej wyrafinowanych umysłów, a zato więcej ludzi tęgich średniej miary....
Як бачимо, п. Дмовський, оден з творців польської народньої демократії, перед війною не богато мав пошани для Франції, а в кождому разі без порівняння менче чим для Прусії. А тепер?
Незвичайно цінним для нас є отцей висказ п. Дмовського на ст. 57:
Ale ż drugiej strony trzeba pamiętać, że nie byliśmy znów tak zupełnie biernym gatunkiem, bośmy przecie wytworzyli państwo — mniejsza o to, czy przy pomocy najazdu, czy bez niego — państwo zaborcze, przez długi czas napadające raczej sąsiadów, niż napadane przez nich. Щож Ziemia Przemyska скаже на це?
З тезою Вільсона про самоозначення народів п. Дмовський абсолютно погодитись не може. На ст. 210 читаємо: Nie wiem, może mi brak jakiejś zdolności szezególnej, którą obdarzeni są inni ludzie, ale jabym nie umiał zająć w żadnej sprawie stanowiska z punktu widzenia nietykalności terytoryów narodowych. A у звязи з тим на ст. 214 каже п. Дмовський: Tam, gdzie możemy pomnożyć swe siły і swą pracę суwіlіzacyjną, wchłanlając inne zywioły, żadne prawo nie zabrania nam tego, ale czynić to mamy nawet obowiązek. Bo mamy obowiązek zyć i wydobyć się na wierzch (Гарна перспектива для нас разом з нашею автономією).
Так думав п. Дмовський в р. 1904 і так він думає і тепер, а за ним уся польська публіцистика, але тепер цього не пишеся прилюдно, бо тепер на це не пора. Це зробиться пізнійше, але тим основнійше. Хай прийде слушний час. [Виділено текст, який викреслив цензор, – Z]
Колиби п. Редактор "Укр. Голосу" схотів мене послухати, і пішов цими слідами, тоби ліпше на цьому вийшов; і конфіскати не мавби що тижня, і п. Прокуратор бувби ним вдоволений, і читач не бідькавби, що мусить з порожнього читати, а можеби якась нова орієнтація з цього вийшла, а звісно, що на новій орієнтації можна дещо заробити. (Чув я, що редактор "Долі" вже другу свиню купив!)
Та мігби хтось тут закинути, що і мені конфіската лучилась. Воно, що правда, так і було, і я під першим вражінням без потреби прилюдно до цього признався і п. Прокуратора може собі і наразив. Але це було в дійсности лише мале непорозуміння між мною а п. Прокуратором. Я хотів спопуляризувати характеристичний офіціяльний вислів одного дуже визначного польського достойника, а п. Прокуратор цьому спротивився, не порозумівши, що роблю це в як найліпшій інтенції. Але я маю надію, що це непорозуміння небаром виясниться і у властивій дорозі полагодиться. Це впрочім, як то кажуть, co innego, і з прочими конфіскатами "Укр. Голосу" ані з його напрямом не має нічого спільного.
Своєю дорогою, якнебудь з великою прикрістю, мушу тут для засади справедливости ствердити, що п. Прокуратор перемиські часописи не зусім рівно трактує. В предостанніх і останніх Nowinach poniedziałkowych появились статті п. н. Oczyszczenie pewnych urzędów z wielkich kubaniarzy i Gdy owce strzyżą — jagnięta drżą. Ці статті ябим рішучо був сконфіскував на основі §308 за ровповсюднювання фальшивих і непокоючих вістий, бо обі ці статті приносять вістку, що в рівній мірі є непокоюча, які і фальшива. В першій лінії я занепокоїв ся цією вісткою, бо читаючи її аж вжахнувємся на гадку, що в перемиських урядах можуть ще бути хабарники! Я був переконаний, що з упадком Австрії і хабарництво автоматично устало. Я щось чув, що австрійські урядники любили бути хабарниками, та це був najpodlejszy ze wszystkich rządów na świecie. Але тепер! Ябим був цього ніколи не припускав! Але вістка ця є непокоюча не лише для мене. Вона є непокоюча для усіх урядників, що є великими хабарниками, і для тих, що при їх помочи звикли полагоджувати в урядах свої діла, а для прочих є вона знова непокоюча тим, що не знати, що станеться з малими хабарниками, бо стаття говорить лише про великих. Виходилоби з цього, що малі остануть. Непокоїть ця стаття також і тим, що говорить про oczyszczenie лише pewnych urzędów z wielkich kubaniarzy, що вказувалоби на це, що в деяких урядах великих хабарників таки ще полишить ся. Ця вістка є з другого боку в цілій своїй основі неправдива. Я знаю з рівно достовірного джерела як Nowiny poniedziałkowe, що ніхто не має наміру такої акції розпочинати, що ніхто такої квестії не порушував, ані не задумує порушувати, бо це впрочім не малоби ніякої ціли.
Та це згадав я лише так мимохіть принагідно, і не хотівбим, щоби п. Прокуратор з цього витягав зарав якісь консеквенції. Я Nowin poniedziałkowych не хочу тим денунціювати, ані їм шкодити.
Та коли вже тут бесіда про конфіскати "Укр. Голосу", то мушу сказати, що дотеперішня практика конфісковання не з усім мені подобається, і певні реформи в цьому напрямі після мене є потрібні, а то тим більше, що щасливий початок до цього вже зроблено. Бо прошу лиш зважити:
Пан Прокуратор ч. 5 "Укр. Голосу" конфіскує на основі §65. Трибунал, до якого п. Редактор рекурсував, сказав, що §65 тут ні при чім, що стаття натомісць підпадає під §300 і 302. Виходилоби отже з цього оречення суду, що п. Прокуратор (таксамо як і я) інтуїцією своєю справедливо відчував, що стаття є змістом своїм погана, лише що до формального умотивования помилився більше менше о 240 параґрафів. Та п. Редактор, зглядно його адвокат, рекурсував до львівської Апеляції, і ще не знати, що вона скаже. Не підносивби я тут цієї квестії, наколиби ріжниця дотичила яких там 5 або 10 параґрафів. Це булаби марниця. Але ріжниця о 240 параґрафів таки за велика. Супроти цього чи не ліпшеби воно було конфіскувати часопис без подавання параґрафів, а навіть без мотивовання, так лише "на око", як то кажуть? Стаття не надається до друку, і скінчене діло. Так передпослідним разом зробила військова цензура, і це після мене найліпший вихід з цілої плутанини параґрафів, мотивованнів, рекурсів, розправ, і Бог зна чого. На це усьо шкода лише часу.
Та я забавився в моралізатора, а забув що властиво пишу ювилейну статтю для "Укр. Голосу", який саме скінчив десять неділь свойого єствовання у народній службі, і за цей короткий час доробився аж шість конфіскат. Десятинедільний ювилей — це річ, що правда, доволі ориґінальна і небувала, але в певних обставинах час служби числитися мусить не дво — лише пятьдесятикратно; та наколи вже у світі принявся звичай, що ювилятови складають його найблищі желання, то і я не хочу остати по заді, і молоденькому нашому ювилятови, що його знаю від його народии, від себе шлю отсей привіт:
Добре і чесно сповняв ти тяжке завдання, яке на тебе наложено, і громада наша за тебе стидатись не буде. Не одного вмів ти піддержати на дусі, що може вже і захитався був, та неодного загрів ти до святого діла, що вже і байдужніти починав. Тим, що вірність святій справі зберігли у серцю свойому, ти був щирим другом і повірником гадок і почуваннів, а широкому загалови ти був вістуном, що велика і усім нам дорога ідея Вольної України мимо усяких злиднів живе і жити буде, бо вона є безсмертна, як безсмертним є нарід, о скільки сам себе на смерть засудити не хоче. Нехай Бог тобі помагав, щобись і дальше аж до повного успіху з рівною силою як дотепер заступав справу нашої вітчини, а якнебудь би твоя найблиша будуччина уложилась, український загал за тебе ніяк не забуде.
[Український голос (Перемишль), 13.04.1919]
13.04.1919