В пикулицьких бараках діються річи непонятні. Тиф і червінка лютяться там з неможливою силою і нема для них ніякого стриму. Бувають дні, коли смертність доходить до 100 случаїв.
Пан Peдaктop "Укр. Голосу" має клопіт з своїм чacoпиcoм, а часопис з ним. Клопіт це неабиякий. Часопис власти раз у раз конфіскують, а пан Редактор раз у раз платить.
Пан Прокуратор сконфіскував мені мою статтю в останньому числі "Українського Голосу" і заподіяв мені тим велику прикрість. Сконфіскував мені її усю разом з наголовком і підписом, так, що з неї ніщо не лишилось, як лиш білий папір. Коби хоч підпис був остав!
Отжеж каже п. президент, що є "nаm", себто польському соймови, відома також Україна "власної", себто польської годівлі. Читаючи це, я стрепенувся. Читаю ще раз, чи не помиляюсь, та ні, таки воно дійсно так напечатано: "własnego chowu"!
Український народ цієї війни не хотів. Вона йому ані потрібна була ані пожадана. Бо коли вже усяка війна не має змислу і сама в собі єсть запереченнєм культури, то тим більше зайвою була ця війна, де увесь край чотиролітною заверухою воєнною в буквальному цього слова значінню єсть вичерпаний
