Нову постановку «Орлеанської Діви» Петра Чайковського на сцені віденського театру An der Wien можна назвати унікальною подією з багатьох причин. По-перше, увагу публіки, мистців, музичних критиків привернула суто жіноча постановочна команда. Після блискучої прем’єри відомий німецький критик високостатусної німецької газети „Süddeutsche Zeitung“ Райнгард Брембек проголосив: «Оксана Линів, Лєна Бєлкіна, Лотте де Беер: театр An der Wien належить тепер жінкам!» По-друге, критерій вартісності події, високо оціненої у німецько-австрійській пресі, очевидний і для України: дві з головних героїнь грандіозного успіху – українки: диригентка Оксана Линів і виконавиця партії Йоганни Лєна Бєлкіна. Завдяки ним і нідерландська режисерка Лотте де Беер «вичитала» з оперної драматургії квазі-французької Grand Opéra П. Чайковського, створеної за сюжетом трагедії німецького романтика Ф. Шиллера (у рос. перекладі В. Жуковського), психологічні підтексти, насичені слов’янськими ментальними флюїдами.
Йоганна – Лєна Бєлкіна, Архієпископ – Мартін Вінклер, Карл VII – Дмитро Головнін. Фото: © Werner Kmetitsch
Команду постановників зацікавили історичні паралелі подій столітньої війни між королівствами Франції і Англії (лібрето Чайковського) із сучасністю як підґрунтя становлення характеру звичайної дівчини, народженої чи то у Домремі, чи в будь-якому містечку Європи. Як відбувається розвиток особистості від підлітка до національної героїні? Як відьма, яку інквізиція спалила на вогнищі, прилучається до лику святих католицької церкви?
Головна ідея Лотте де Беер – провести містичний зв’язок між різними історичними епохами – вдалася на славу. І це не випадково. «Орлеанська діва» Чайковського – містеріальна драма, яку українська дослідниця М. Черкашина-Губаренко назвала «Пассіонами про звеличення і смерть Жанни Д’Арк, діви-войовниці»*. У партитурі домінують хори, балет, великі колективні сцени, у яких ефектно поєднуються світські і сакральні мотиви. Сенс співставлення контрастних стильових шарів у партитурі Чайковського до дрібниць продумала диригентка постановки Оксана Линів. Наприклад, симетричне розміщення інструментів мідної духової групи, щоб створити стереофонічне наповнення залу, щоб досягти монолітності хору й оркестру у звуковій прогресії, яка би нагадувала величавість храмового дійства. Це завдання максимально виконав віденський Хор Арнольда Шенберґа під керівництвом Ервіна Ортера.
Велика заслуга диригентки оркестру – володіння перспективою тембрового розвитку і досягнення ясної архітектоніки стильових зламів Чайковського-лірика, Чайковського-трагіка і воцерковленого Чайковського-християнина – автора «Всенощної» і «Літургії Святого Іоанна Золотоустого». Досвід Оксани Линів – відомої інтерпретаторки партитур «Євгенія Онєгіна», «Пікової дами», «Іоланти», «Слов’янського маршу», Першого фортепіанного і Скрипкового концертів, Шостої симфонії доповнив сферу оперного симфонізму Чайковського новим трактуванням сакральної аури цієї опери-містерії. А сценічний задум монументального опусу Чайковського з осучасненням героїчної постаті Жанни Д’Арк несподівано підніс нам етичний урок історії.
Йоганна – Лєна Бєлкіна, Агнеса Сорель – Сімона Мігай, лицар Дюнуа – Даніель Шмуцгарт. Фото: © Werner Kmetitsch
Через глибоке коріння християнської віри Чайковського, геніально проявлене у квазі-літургійній музиці хорових сцен (це і явлення ангелів Йоганні, і сцени-молитви, і пророцтва Йоганни королю, що розкривають божественну місію Орлеанської діви), Лотте де Беер вхопила латентні причини «маніфестованої нерепертуарності» опери у царській Росії. Адже, як відомо, не зважаючи на гучний успіх прем’єри (Маріїнський театр, 1881), опера була знята з репертуару. Місія сильної жінки Жанни Д’Арк не тільки не знайшла підтримки дирекції імператорських театрів, а й вважалася політично небезпечною.
Психологія розвитку героїні Чайковського суголосна ідеям Лотте де Беер: Йоганна перемагає ворога, поки її серце вільне. Покохавши бурґундського лицаря з ворожого табору Лаойнеля (до того ж втративши дівоцтво), Йоганна страждає від усвідомлення гріховності свого земного кохання. Зрада обітниці тягне за собою акт самопокарання. На запитання батька і архієпископа, чи вважає вона себе чистою, Йоганна мовчить. Відчуженість її поведінки миттєво перетворює героїню на спокутну жертву.
Зерно жахливої трагедії сильної жінки за Лотте де Беер – зрада і заздрість тих, у кого вона вірила, кого врятувала: короля Франції Карла VII (і його монархію), архієпископа Реймського (і його католицьку церкву), батька Тібо (і його дім). Жорстокість патріархального світу, не здатного вдовольнити навіть останнє прохання смертниці, було болісним переживанням для Чайковського. Композитор писав у листі брату Модесту (від 10.12.1878): «... дійшовши до процесу зречення і самої кари (вона увесь час страшенно кричала, коли її вели, благала, щоб їй відрубали голову, але не палили), я сильно розревівся. Мені раптом стало так шкода, так боляче за все людство, що я поринув у невимовну тугу!»). Цей лист, перекладений німецькою мовою у програмному буклеті віденської постановки «Орлеанської діви», очевидно, справив аналогічне враження і на Лотте де Беер. Режисерка вирішила врятувати Йоганну.
Лайонель – Крістьян Йоганессон, Йоганна – Лєна Бєлкіна. Фото: © Werner Kmetitsch
Тіло Жанни Д’Арк не було спалене на вогнищі. На сцені театру An der Wien її рятує Йоганна «з майбутнього», наша сучасниця. Під увертюру знайомимося зі звичайною дівчиною-підлітком у сріблясто-сірому жакеті з вовни, котрий потім перетвориться на ланцюгову кольчугу, а Йоганна – на Жанну Д’Арк. У житті цієї дівчини реальність і містика існуватимуть поруч. Проте часові межі історичного і сучасного визначені на сцені чітко – як візуально і просторово (від замкненої кімнати до відкритої сцени), так і у костюмах персонажів (Clement & Sanôu). Можна трактувати історичну лінію сценографії як сновидіння Йоганни (як це і зробила більшість критиків). Але, на мій погляд, це спрощує задум режисерки.
Усе що відбувається на сцені – не віщий сон, а реальність, вирішена у стилі Science-Fiction. Дія починається «тут і зараз». Сучасна Йоганна наділена рисами типової пубертатної поведінки і смаку. Кімната дівчини-тинейджера з рожевими меблями і стінами безладно увішана портретами кумирів зі світу поп-зірок з різних часів. Над ліжком розташувався великий портрет Мадонни.
Янголи з Мадонною на чолі: кадр із промовідео вистави. © Karl Schöndorfe
Центральна сцена (сумніви молодої Йоганни на тлі портретів історичних постатей і сильних жінок) вирішена, однак, не стільки психологічно, скільки фантазійно. Цей режисерській хід крім всього натякає ще й на пророчий дар Йоганни. У кімнату вриваються лицарі у середньовічних обладунках, щоб надихнути дівчину на романтику подвигів. Адже реальний чоловік Раймонд, з яким доньку хоче насильно заручити батько – не герой її роману (Раймонд Вері). Попри всі спокуси світського життя вона має видіння, вірить у свою вищу місію, захищає батьківщину, яку любить понад усе! Задля перемоги Франції, яка перебуває в стані столітньої гібридної війни, Йоганна дає обітницю дівоцтва і залишає батьківський дім, закинувши за плечі хаотично зібраний рюкзак. На підтримку її рішення у рожеву спальню через вікна і двері злітаються янголи. Але всі вони не звичайні. Ми відразу впізнаємо кожного з них! Із різних куточків світової історії на сцені зібралися жінки, постаті яких неодмінно асоціюються з періодами політичного, суспільного, наукового, мистецького розквіту їх рідних країн. Серед них Queen Елізабет І, Маргарет Тетчер, Фріда Калло, Софія Ковалевська, Жорж Санд, представниці феміністичного руху з плакатами Votes for Women XIX століття, суфражистки початку ХХ століття, Мадонна власною персоною і навіть сучасна панк-група Pussy Riot. Сцена Йоганни з янголами стає кульмінацією першого акту «Орлеанської діви». Містичні польоти «не у сні, а наяву» продовжаться у третій дії. Битва Йоганни з Лайонелем у повітрі підсумує ефектну театралізацію явлення Йоганни «з майбутнього» як дива.
Чи здатний батько, що втратив авторитет доньки (цей родинний конфлікт розігрується на сцені під час увертюри), втримати патріотичний підйом Йоганни, коли на її боці стоять такі історичні персони? Наче у кінофентезі стіни піднімаються вгору і сцена звільняється від тісної задушливості і лицемірства сімейного домострою. Чітке нав’язливо-потактове інтонування сильного басу Вілларда Уайта – виконавця партії Тібо Д’Арк – вдало підкреслило характер батька-диктатора.
Йоганна – Лєна Бєлкіна, Лайонель – Крістьян Йоганессон. Фото: © Werner Kmetitsch
Зрозуміло, що асоціювати історичну постать Жанни Д’Арк, а тим паче її романтичний образ, створений Шиллером і Чайковським, з рухом фемінізму було би наївно. Але режисерка знаходить спосіб говорити мовою власного досвіду про Жанну Д’Арк як героїню, грішницю і святу в одній особі, йдучи від зворотного на кшталт «якби така героїня народилася у наш час». На це питання вона доручає відповісти сучасній Йоганні, яка так само вірить у Бога, шукає себе, зазнає сумнівів, любить свою батьківщину, запалює людей навколо себе і до безтями закохується. Чи ідентифікує себе нова Йоганна з колективною свідомістю клерикальної Франції ХV століття? Очевидно, що ні, адже її місія не тільки національна і інтернаціональна, а вселенська. У своїй подорожі крізь віки вона, наприклад, сумно споглядає за картинами романтичних балів – візитної картки дворянського соціуму довкола Чайковського (хореографія Ран Артур Браун). Зрілі чоловіки у чорних фраках вальсують з цнотливими дебютантками у рожевих бальних платтях. Який стиль життя, яка доля очікує молодих красунь – вирішено заздалегідь.
Ми стаємо свідками подій у призмі Science-Fiction разом з Йоганною. Будучи спочатку спостерігачем за воєнними поразками французьких лицарів, лицемірством архієпископа Реймського, ескапізмом нікчемного короля Карла VII в обіймах фаворитки Агнеси Сорель, готової пожертвувати всіма коштовностями для порятунку корони (Сімона Мігай), Йоганна вирішує втрутитися у хід історії.
Йоганна – Лєна Бєлкіна, Хор Арнольда Шенберґа. Фото: © Werner Kmetitsch
Відчути, що партія Орлеанської діви – одна з найскладніших у мецо-сопрановому репертуарі, не дозволила нам виконавиця головної ролі. Лєна Бєлкіна прозвучала пристрасно, переконливо, яскраво емоційно, чітко інтонаційно. Вразив природний артистизм співачки, її миттєві переключення образів: проста дівчинка, героїня, свята, мучениця, закохана тощо. Гнучка координація неймовірної сценічної динаміки з брильянтовою вокальною майстерністю засвідчують солідний досвід белькантових партій і обіцяють велику вокальну кар’єру української співачки у світі.
Чоловіків при владі Лотте де Беер інтерпретувала однозначно – через пародію і гротеск. Образи Карла VII, байдужого до поразки власної армії, і підступного архієпископа Реймського вдало розіграли виконавці головних партій. Пронизливий тенор Дмитро Головнін і характерний бас Мартін Вінклер викликають не сміх, а огиду, коли дозволяють оголосити Йоганну відьмою і розпинають на скривавлених простирадлах після ночі кохання з Лайонелем (Крістьян Йоганессон). Жахливий кінець героїні, яка підняла військо, перемогла на полі бою, але стала жертвою підступної боротьби за політичну владу. Жанні Д’Арк не вдалося пізнати піднесення вагнерівської Liebetod (любові-смерті), натомість пройти страшні муки Liebesverbot (любові-заборони).
Карл VII – Дмитро Головнін, Йоганна – Лєна Бєлкіна, Архієпископ – Мартін Вінклер. Йоганна – Лєна Бєлкіна, Лайонель – Крістьян Йоганессон. Фото: © Werner Kmetitsch
А хто, як не Чайковський міг так пронизливо і достовірно передати в музиці трагедію Liebesverbot? Пізнати безмежне щастя квітучих спалахів забороненого кохання разом з усвідомленням його гріховності у країні увічненого патріархату і клерикального святенництва (так композитор описує свої почуття в листі до Модеста Чайковського від 10 березня 1879 року). Оксана Линів теж поринула у партитуру «Орлеанської діви» як «гостя з майбутнього», озвучивши ці почуття в оркестрі – невловиму тугу ліричних мелодій, у яких наче закодована таїна статевої роздвоєності композитора. Музичною кульмінацією постановки став любовний дует Йоганни і Лайонеля – розкішний вокально-оркестровий апофеоз кохання. Після нього відбувається поштовх до роздвоєння постатей Йоганни і Жанни Д’Арк у фінальній сцені. Одна стоїть осторонь, інша – прив’язана до старого дуба перед стратою. Багаття ми не побачимо. Сценічні декорації завжди вінчає дерево, яке символізує тернистий шлях Йоганни: зелене – її надії, розквіт і сили життя, червоне – пекельне вогнище війни, сутінки монархії, розкол церкви і смерть. Ув останній момент наша Йоганна підходить до своєї духовної сестри-француженки, з якою єдина тілом і духом, помислами, вчинками і мріями, щоб відв’язати її від дерева смерті. Під звучання тональності «скорботи і смерті» ре-мінор сучасники історичної Жанни Д’арк завмирають, наче персонажі монументального живопису. А обидві Йоганни, взявшись за руки, тікають зі сцени «у майбутнє».
Архієпископ – Мартін Вінклер, Карл VII – Дмитро Головнін. Йоганна – Лєна Бєлкіна, двійник Йоганни – Гелена Штурм. Фото: © Werner Kmetitsch
Серія прем’єрних вистав «Орлеанської діви» мала грандіозний успіх. Слушно знову повторити відзнаку німецького музичного критика «жінкам належить тепер театр An der Wien»! Так, але ще не цілий світ, адже попереду чекає наполеглива робота. У своїй часовій подорожі Йоганна усвідомила головне: такі жінки як Жанна Д’Арк потрібні зараз. Світ потребує змін. Планету Земля, доведену політиками, фінансовими лобі, шахраями в законі до межі екологічної і політичної катастроф, починають захищати навіть діти. 16-річна дівчинка Ґрета Тунберґ страйкує перед будівлею парламенту в Стокгольмі кожної п’ятниці вісім місяців поспіль. Страйк підхопили німецькі школярі. Діти звинувачують дорослих, кидаючи в очі поважним парламентаріям: «Ви крадете майбутнє у власних дітей. Нам потрібна планета, на якій наші діти і онуки зможуть жити». Шведська активістка вже примусила політиків зібратися на конференцію з питань клімату і почати працювати над новими законами.
Дехто скаже, що це вже інша історія. Я так не думаю. Шведська школярка Ґрета Тунберґ дуже схожа на віденську дівчинку – Йоганну з «Орлеанської діви». У постановці йдеться не про фемінізм, і навіть не про крах патріархату, а про наші спільні шанси на майбутнє. Такі «режисерські» опери, як віденська «Орлеанська діва», здійснена прекрасною командою справжніх мисткинь – Лотте де Беер, Оксаною Линів, Лєною Бєлкіною, здатні багато чому навчити, передивитися власні критерії цінностей, спрямувати мислення багатьох людей у фокус Contemporary for the sake of Future.
Лотте де Беер, Лєна Бєлкіна, Оксана Линів. Фото: © Karl Schöndorfe
*Cherkashina M. Tchaikovsky – «The Maid of Orleans»: The problem of the genre and the specific treatment of the subject // International Journal of Musicology. – 1994. – №3. – P. 183.
Текст: © Аделіна Єфіменко
Фото: © Werner Kmetitsch, © Karl Schöndorfe
03.04.2019