Як зблукати між двох сосон

Рівень нашої гуманітарної науки часто такий низький, що інколи взагалі не має стосунку до науки, бо дослідники, якщо їх так можна назвати, не звертаються до джерел. Скажімо, після публікації поліських легенд Антона Нивинського (псевдо – Чекмановський) (1890 – 1945) в антології «Українська готична проза» я став шукати інші його твори. І ось так звані дослідники подають, що в журналі «Митуса» було опубліковано багато оповідань, навіть назви наводять. Але жоден з них не зазирав до того журналу. А там було тільки одне оповідання.

 

 

Але блага вість про багато оповідань котиться зі статті до статті, з монографії до монографії. Зокрема, потрапила і в російськомовну Вікіпедію.

 

Джерело цього блуду – дружина Нивинського Галина Журба, яка через двадцять років по смерті чоловіка приписала йому публікації, яких не було.

 

Але журнал «Митуса» – це всього лише чотири (4) числа! І ніхто з дослідників навіть не спробував туди зазирнути.

 

Ще кумедніша історія з двома Юркевичами. Тобто що їх було два, а не один, я довідався нещодавно. Досі в усіх джерелах пишеться, що Лев Юркевич (1883 – 1919), який дуже гостро полемізував із Лєніном, мав такі псевдо, як Псалмопівець, Причепа та Юрій Стрижавський. Йому ж приписали чудову повість «Під крилами церков» про подільських священиків, написану дуже яскраво і з гумором.

 

Вперше ця повість була опублікована в 1912 році в газеті «Діло», того ж року вийшла окремим виданням, у 1915-му її передрукував одеський альманах «Степ», а в 1943 у Кракові – місячник «Вечірня година».

 

І знову безліч дослідників товчуть воду в ступі, приписуючи твір тому, хто взагалі ніколи не писав художніх творів. Повість Ю. Стрижавського настільки цікава, що її автором віддавна цікавилися. В одному з листів 8 листопада 1928 р. дослідниця Марія Недужа, яку згодом закатували гестапівці в Харкові, зверталася до краєзнавця Юхима Сіцінського (1859 – 1937), до речі, «дослідники» подають його як Є. Сіцінський (очевидно, від російського Єфім), запитуючи, чи «не знали Ви такого подолянина Юркевича Л.? Він писав під такими псевдонімами: Причепа, Псалмопівець, Рибалка Л., Стрижавський Юрій... Де він писав, коли, чи живе і де саме, бо судячи по повісті «Під крилами церков» – це письменник з великими даними».

 

М. Недужа принаймні не стверджувала, що Юркевич – Лев.

 

Іншу думку має сучасний дослідник Анатолій Трембіцький у статті «Український письменник і громадсько-політичний діяч – Лев (Левко) Юркевич (1884-1917)»: «На превеликий жаль, поки що не віднайдено літературних праць Л. Юркевича, оприлюднених ним під псевдонімами «Причепа», «Псалмопівець». Лише відомо про опублікування ним під літературним псевдонімом «Юрій Стрижавський» прекрасної повісті «Під крилами церков» («Діло», 1912) про життя українського духовенства на Поділлі».

 

Тут напрошується питання: а хтось шукав ті «літературні праці»?

 

Найкумедніше, що більшість їх є в інтернеті. Не треба й з-за столу вставати.

 

Звісно, раніше і я думав, що автором повісті був Лев Юркевич, хоча Льва з Поділлям мало що єднало. Можливо, що дослідників змилило те, що село Стрижівка є на Житомирщині, і на Житомирщині народився Лев. Але є ще й Стрижавка на Вінничині, і саме від неї походить псевдонім письменника.

 

Коли я проглядав подільську пресу, яка виходила під час німецької окупації, то натрапив на ряд статей, підписаних Юрієм Стрижавським. Я був дуже здивований. Невже Лев Юркевич вижив? А, може, це хтось зовсім інший?

 

Але статті знову ж таки стосувалися подільського життя, звичаїв, святкувань. Тобто тематично наближені до повісті: «Різдво в давнину в підвінницьких околицях», «Великодні спомини», спогади про Лесю Українку і навіть – «Що ми завдячуємо німцям».

 

Гаразд, не буду довго мучити. Не Лев Юркевич мав псевдонім Юрій Стрижавський, а Леонід Юркевич (1879 – 1960-ті роки). Правда, в «Словнику псевдонімів» усе наплутано, бо Стрижавський фігурує як справжнє прізвище. Зате ж псевдонім – Леонід Юркевич.

 

Плутанина між Левом і Леонідом не оминула й Тарас Гунчака, який писав, що Леонід редагував газету «Боротьба», яку насправді редагував Лев.

 

Народився Леонід Юркевич у Стрижавці 1879-го в родині православного священика. У 1898 вступив до Кам’янець-Подільської духовної семінарії (до речі, і Лев там учився), звідки через рік його вигнали «за неблагонадежность, которая выражалась в нерегулярном посещении церкви, чтении социалистической и украинской литературы». З 1899 жив у батька в Стрижавці, займався поширенням ідей народництва, з 1900 працював у «Благотворительном обществе по изданию общеполезных книг для украинского народа».

 

На початку XX ст. Леонід пише листа Михайлові Грушевському: «Дуже прошу вибачити, що осмілююся турбувати вельмишановного пана професора отсим своїм листом. Почну просто: я юнак двадцяти літ «благодаря упорному украинофильству ограниченный в правах», недавно поховав останню свою підтримку – батька (парахіяльного попа) і лишився під тином.

 

Врешті, я хочу їсти і прошу пана, яко земляка, порадити міні посаду у Львові (яку-небудь; приватну, духовну, державну...). Багато не потрібно: абим працював задля улюбленої ідеї нашої та не померти з голоду. Що не кажіть, а жити хочеся. Чув єм від галичан і студента університету Львовського (одесита) Богдана Комаровського, що у Львові, та і взагалі у Галичині життя дороге, охочих до праці рук сила, а самої праці обмаль, але усе ж, коли лишень сей лист не розгніває, не обурить пана, то прошу порадити мені щось.

 

Смію сподіватися панської відповіді. Не лайте мене прошу, лише поможіть, коли можете. Не лайте мене, бо й без того я облаяне з усіх боків злиденне створіння. Леонід Юркевич.

 

П.Л. Маю атестат о скінченню третьої кляси духовної семінарії Подільської та їдної кляси (общой) чугуївської юнкерської школи. Моя адреса: г. Вінниця. Под. г., М. Стрижавка. Вдові протоієрея Юлії Юркевич».

 

Невідомо, що відповів історик на таке прохання. А далі Леонід з 1903 року працював в міській управі в Одесі, займався агітацією серед селян. Влітку 1906 року його арештувала поліція за «распространение прокламаций против разгона первой Государственной Думы». Але незабаром його звільнили.

 

Далі він учителює, друкує в пресі статті й чимало цікавих оповідань. У 1913 році він подорожує в Галичину і в журналі «Украинская жизнь» публікує опис побуту галицьких священиків. Тоді ж він знайомиться з Андреєм Шептицьким, а в 1917 році митрополит висвятив його в диякони греко-католицького обряду. У тій статті про галицьких священиків він описав свою розмову з митрополитом, а також враження про місцеві церкви і школи. «Школа – болюче місце для пароха, яблуко розбрату в галицьких польсько-українських стосунках. Шкільне начальство здебільшого поляки, в окремих школах і учитель поляк, в школі звучить польська мова,  а парох почувається винним.

 

На цьому терені по всій лінії від університету до початкової школи йде вперта боротьба. Один селянин, що віз мене в сусіднє село, дуже добродушний чоловік і великий гуморист, коли наша розмова торкнулася цього питання, тицьнув батогом в простір і голосно промовив: «А проте у Львові стане наш університет! Цісар звеліли.  Вйо!»

 

Порівняння освіченості між греко-католиками і православними не на користь останніх: «Для того, щоб стати парохом, необхідно пройти курс гімназії, отримати «матуру» (атестат), потім шість літ учитися в університеті на богословському факультеті і водночас шість літ готуватися до священицького сану в стінах духовної семінарії. Висвячений молодий священик призначається спочатку сотрудником і лише пройшовши щонайменше дворічний сотрудницький стаж, отримує самостійну парафію». Тому місцеві священики дуже дивувалися, коли один не надто мудрий і схильний до чарки дячок завдяки доброму голосу був висвячений волинським православним архієпископом Антонієм.

 

З 1917 року Л. Юркевич жив у Тарнополі, потім переїхав до Києва, де познайомився з отцями Миколою Щепанюком, Михайлом Цегельським, Ксаверієм Бонном (священик УГКЦ, бельгієць за походженням) і став помагати їм в церкви Св. Серця Ісуса.

 

В 1922 році єпископ Алексій висвятив його на священика «для української церкви». В травні 1923 року його прийняли в лоно Католицької Церкви, і він став служити в храмі Пресвятої Трійці в Браїлові Кам'янецької єпархії.

 

26 травня 1929 року його арештували і відправили в Київську тюрму, хоч о. Леонід був інвалідом і важко хворів. 23 листопада того ж року його засудили до десяти років таборів і в грудні відправили в Котлаське відділення Темниковського табору, звідки рівно через чотири роки, 22 листопада 1933 року, звільнили через хворобу.

 

Довідник мучеників священиків католицького обряду повідомляє, що Л. Юркевич «написав роман, головним героєм якого був священик, що служив в Україні з 1914 по 1920 рік». Що це за роман і яка його доля – невідомо.

 

Під час війни і відразу по війні він служив у церкві на Дрогобиччині, але після заборони УГКЦ залишився без роботи. В 1950 Леонід Юркевич намагався отримати парафію, але його не реєстрували. Допоміг йому зареєструватися архієпископ Лука Войно-Ясенецький. Врешті в 1950-тих він став настоятелем сімферопольського Благовіщенського храму. Хоч отець Леонід з архієпископом Лукою і товаришували, але в певних питаннях «святитель Лука» був непоступливим. Коли отець Леонід попросив у отця Луки порушити піст, бо лікарі йому рекомендують їсти тільки молоко і масло, архієпископ категорично це заборонив і більше того, прочитав цілу нотацію, що коли пастир не буде дотримуватися посту, що скажуть парафіяни?

 

На завершення хочу сказати, що розшуки художніх творів Юрія Стрижавського продовжуються. Поки що знайдено чимало оповідань та уривків з повістей, які публікувалися в газеті «Рада». Відшукалася і родина його у Львові. На жаль, рукописи і безцінний щоденник Леоніда Юркевича пропали.

 

Сподіваюся, що ця дуже неповна розвідка допоможе наступним дослідникам перестати нарешті плутати обох Юркевичів.

 

 

 

27.03.2019