Замилування російською літературою у світовій літературі й кінематографі вражає віддавна. Ще далеко було до війни, як я зустрічав оцю непозбувну любов надто часто. На першому місці завше був Достоєвський, жодного роману якого я так і не зміг до кінця дочитати. Зрештою, як і романів Толстого. Але як Достоєвським захоплювалися Гітлер і Ґеббельс!
Відомий американський фантаст Джордж Сондерс, автор цікавого роману «Лінкольн у бардо», якого в нас переклав Андрій Маслюх, читає в Сіракузькому університеті курс «російське оповідання ХІХ сторіччя». За семестр він проробляє зі студентами до 30 оповідань.
У 2021 р. він видав підручник «Купіль в ставку під час дощу», який перекладений на багато мов, зокрема й польською у 2022 р. Цей підручник – не лише виклад лекцій, а й хрестоматія, яка демонструє оповідання вибраних авторів, а це Чехов, Тургенєв, Толстой і Гоголь («Gogol was a provincial from Ukraine, a bit of a mama’s boy»). Назва книжки апелює до випадку, коли Чехов нарешті відважився провідати Толстого, а той запропонував скупатися. Ставок тут ні до чого, бо вони пішли на річку, а опісля гарно попиячили.
Відразу після появи перекладу часопис «Książki» (квітень 2022) опублікував інтерв'ю заступника головного редактора Лукаша Ґжиміславського з перекладачем Кшиштофом Уміньським. Загалом обоє говорили слушні речі, але інколи дивували.
Коли почалася ця Друга московсько-українська війна (бо саме так вона повинна називатися, а Перша була в 1918–1920 роках), польський міністр культури на зустрічі з очільниками Євросоюзу заявив про негайну потребу відмови від споживання російської культури, згадавши, зокрема, балет і Чехова. Ґжиміславський щодо балету погоджується, але зауважує, що, на його думку, Сондерс хоче донести нам: «без російських оповідань будемо просто гіршими людьми».
Ніхто мені не заборонить читати Чехова, але такий дивний висновок, що відмовившись його читати, я стану гіршим – дивує. Але й тлумач Сондерса Уміньський, цитуючи письменника і музиканта Павла Солтиса, який заявив, що «всі ми мусимо на якийсь час відпочити від російської культури», зауважує, що це його ошелешило. Натомість йому ближча позиція письменниці Ренати Ліс в «Tygodniku Powszechnym»: «Відколи триває війна в Україні, відчуваю, що від мене вимагають ненависті, буцім тільки вона була б гарантією, що я стою по слушному боці. Не маю в собі ненависті і не хочу мати доти, доки це можливе. Не мушу ненавидіти росіян і російську культуру, щоб справедливо оцінити їхні дії, співчувати і помагати жертвам».
Тобто вже була трагедія в Бучі, в Ірпіні, а пані ще не дозріла до ненависті. Може, вона також не відчуває ненависті до тих росіян, які в 1831 р. вирізали Прагу – передмістя Варшави?
И мы о камни падших стен
Младенцев Праги избивали,
Когда в кровавый прах топтали
Красу Костюшкиных знамен… – тішився Пушкін.
А він теж представник російської культури, від якої кайфує пані Рената.
Дивує, чому Сондерс вибрав саме цих росіян, чому не такого вишуканого стиліста, як Платонов, або Бабеля, якого він, щоправда, цитує: «жодна залізяка не може увійти в людське серце з такою вражаючою силою, як вчасно поставлена крапка».
Віра в те, що читання російських класиків робить якимсь фантазійним чином людей кращими, викликає сміх.
Польський письменник Александр Ват (1900–1967) зустрічався з Маяковським, перекладав російську прозу, симпатизував комуністам. Чи йому це помогло? Ні. У 1940 р. його у Львові арештували і вислали в Казахстан разом з дружиною і малим сином. У спогадах його дружини («Все, що найважливіше») є дуже цікавий епізод якраз на тему ставання кращим від читання російських оповідань. Ольга Ват описує своє заслання в Семипалатенській області, де вона працювала в совхозі, а мешкала у якоїсь старушки і її доньки. Вона постійно страждала від голоду, а ті щовечора хлєбали щі. У тій ізбі вона знайшла твори Толстого і вечорами при нафтовій лампі читала своїй господині «оповідання про милосердя, людську доброту, співчуття». «Я думала, що її це розчулить, принаймні мене не покидала надія, що одного вечора, їдячи щі з хлібом, дадуть трохи Анджею, він мав біля десяти років і постійно, постійно був голодний, але вона мовби відгадала мої інтенції і з хитрою усмішкою терпляче слухала, доки я не завершу. А потім спокійно сідала з донькою вечеряти».
А може це лише москалів не робить кращими їхня класика? А всіх інших, як-от мене, робить? Досі якось не помітив за собою. Засинаючи, постійно уявляю, як бомбардую Москву.
Любов до російської літератури не помогла й польському поетові Павелу Герцу, який змушений був десять років рубати дерева в лагері (за твердженням Уміньського), а потім перекладав Толстого. Далі Уміньський робить висновок, що «вочевидь Сибір не збридив йому Толстого». Дивний висновок. А може, він це робив задля зарібку? Адже переклав також антиросійські мемуари Альфреда де Кюстіна.
Але у всьому цьому є одна скалка. Не рубав Герц стільки років лісу. Його арештували в 1940 р., сидів якийсь час на Замарстинові, потім у Херсоні й Дніпрі, а в 1942 р. вийшов на волю, до Польщі повернувся в 1945 р.
Уміньський організував переклад уривку спогадів Ольги Ват англійською і вислав Сондерсу. Той оцінив. Але чи зробив висновки? Думаю, ні. Колись студентка на його лекції оскаржила «Невський проспект» Гоголя в сексизмі й успішно це довела. Сондерс погодився з її оцінкою. Хоча це маячня.
Аналізуючи «Ніс» Гоголя, Сондерс не раз передає куті меду: «Жоден з письменників, з чиїми творами ми тут знайомимося, включаючи Гоголя, не міг би собі уявити жахіть Голокосту (чи революції у Росії, чи сталінських чисток), але, думаю, Гоголь зумів би про них розповісти; його стиль пасував би для цього. Коли дивлюся фільми, що зафіксували нацистських ватажків на відпочинку, то ці люди здаються мені гоголівськими персонажами».
Ґжиміславський згадав текст «чудового українського письменника Юрія Андруховича»: «Буча – справжня "велика російська культура". Розмови про Булгакова – це співучасть у злочині», – і каже, що розуміє гнів і радикалізм письменника, але... потім бере в руки Чехова і воліє залишатися з ним.
Реакція Андруховича стосувалася відозви депутатів Європарламенту «до російського народу», де йшлося про спільну спадщину і літературний пантеон, в якому є місце всім, в тому числі й російським класикам. Уміньський намагався по-своєму тлумачити слова письменника: «не здається мені, що гнів Андруховича був спрямований в Булгакова». А то ж як? Не в Булгакова, а в розмови про нього? Але так не буває. Потім погоджується, але вже з іншого приводу: «хоча – так – є в його тексті фраза: "Пане Достоєвський, що ви там, курва, писали про сльози дитини, чи то помогло якось вашим росіянам?"»
Як на мене, читати чи не читати російських класиків – це приватна справа, але ґлорифікувати їх, популяризувати, при кожній нагоді цитувати і згадувати – це вже якийсь мазохізм. Я розумію Набокова, який теж створив курс лекцій, присвячених російській літературі, бо це його рідне. Розумію і росіян, які переклали їх, як і лекції Сондерса. А от чому Сондерс зігнорував французьку й англійську літературу, надавши перевагу російській, не розумію. Як і те, чому його переклали в Польщі.
25.02.2026