Притягати за вуха до української культури когось із російських митців перетворилося на таку собі малоросійську хворобу меншовартості. Ахматова, хоч і Горенко, ніколи не зголошувалася до українства. А її тягнуть і тягнуть. Як і донедавна тягнули Пьотра Чайковського.
В силу того, що українська мова була репресована, чимало українців писали російською мовою, але від України не відрікалися і писали на українські теми: Василь Наріжний, Григорій Данилевський, Орест Сомов, Микола Білевич, Володимир Росковшенко, Данило Мордовець та інші.
Битва за Чайковського була менш голосною, ніж за Булгакова, але малороси зазнали й тут поразки і не помогли їм козацькі предки композитора.
Цікаво, що сам композитор про них не чув. Він писав: «Между поляками моих однофамильцев очень много. Вероятно, я и сам польского происхождения, но в точности решительно не знаю, кто были мои предки. Мне известно только, что мой дед был врач и жил в Вятской губернии, а засим мое генеалогическое древо теряется во мраке неизвестности».
Він ніколи жодним чином не згадує про своїх козацьких предків. Не раз пише щось про хохлів, одного разу навіть згадує русина з Галичини, але себе до них не зараховує, на відміну від Антона Чехова, який на кожному кроці підкреслював своє українське коріння.
Малороси задля своєї перемоги вдавалися до фальсифікацій, як от приписавши Чайковському слова: «Я знав людей геніїв, але я знав і один народ геніїв – це українці!», вигадали також зустріч Чайковського з Миколою Лисенком і заснування ним в Києві музичної академії.
Насправді в його щоденниках і листах бачимо щире захоплення Московією. «Невозможно выразить, какое сладкое чувство испытал от этой милой мне, хотя и убогой псковско-великорусской природы». Окрім того, що його манить «русская водка и закуска», він захоплюється російськими письменниками і композиторами. Про Льва Толстого пише: «Его одного достаточно, чтобы русский человек не склонял стыдливо голову, когда перед ним высчитывают все великое, что дала человечеству Европа».
Він безмежно закоханий в «радную рєчь»: «Обед был очень веселый, и я наслаждался счастьем говорить исключительно по-русски»; «Необыкновенно отрадно мне было быть среди русских и иметь возможность обходиться без иностранных языков».
Російська народна музика, насправді какофонічна, примітивна і убога, викликає в нього симпатію: «проникся неизъяснимой красотой характеристических черт русской народной музыки».
Він безліч разів підкреслює, як він любить російський народ: «я до страсти люблю русский элемент во всех его проявлениях; «одним словом, я русский в полнейшем смысле этого слова». Тут, звісно, можна заперечити, що в той час русскімі вважалися й українці, тож він і їх любить. Але ж ні. «Я с детства питаю особенное сочувствие к великорусскому элементу», – уточнює він.
Хоча разом з тим не від того, щоб і поглумитися з окремих типів: «Эти дети, хотя все уроды, до того симпатично-очаровательны в их проявлениях чисто великорусского духа, что я не мог не умиляться» або «Русские тетки отвратительны».
Його захоплює також російська природа: «Что до меня касается, то я всегда был и останусь безраздельным поклонником нашей скудной, но примиряющей и успокоительно действующей русской природы. Ах, как меня манит в Россию, мой друг!»; «я еще не встречал человека, более меня влюбленного в матушку Русь вообще и в ее великорусские части (!!!) в особенности… Я страстно люблю русского человека, русскую речь, русский склад ума, русскую красоту лиц, русские обычаи».
Російський пейзаж він оспівує щиро і пристрасно: «Отчего простой русский пейзаж, отчего прогулка летом в России, в деревне по полям, по лесу, вечером по степи, бывало приводила меня в такое состояние, что я ложился на землю в каком‑то изнеможении от наплыва любви к природе, от тех неизъяснимо сладких и опьяняющих ощущений, которые навевали на меня лес, степь, речка, деревня вдали, скромная церквушка, словом, все, что составляет убогий русский, родимый пейзаж. Отчего все это?»
І це при тому, що часто бував в Україні, але такої пристрасті до українських краєвидів не зраджував, як, скажімо Іван Бунін або Костянтин Паустовський. Просто писав, що тут чудові вечори, але ніколи не вживав виразів «український» чи бодай «малоросійський пейзаж»
Його найголовнішою метою було «содействовать распространению славы русской музыки».
Дуже дивувало з яким завзяттям вписувалися за Булгакова і Чайковського українські євреї. Виявляється, вони інколи дозволяють собі не помічати в декого антисемітизму.
Чайковський стабільно вживає термін «жид», хоча в Росії в його час він уже був зневажливим. «Говорящий по-русски не без акцента, но хорошо ругающий жидов (хотя сам очень смахивает на еврея)»; «Денег разменял у жидов в Кракове», «жидовское гулянье», «за оградой расположились со своими лотками жиды».
Це, звичайно, дрібнички, бо насправді Чайковський ненавидів євреїв від усієї своєї щирої кацапської душі.
У Жмеринці його вражає «масса грязных жидов с сопровождающей их всюду отвратительною атмосферой»; «Я буду жить в очень чистенькой, уютненькой хатке, значительно отдаленной от местечка и от жидов»; «Воздух отравлен близостью завода и в особенности жидовским местечком».
Євреї його всюди в Україні переслідували, отруюючи повітря. Браїлів теж «жидовское местечко». «В Каменке мы живем бок о бок с жидами, и воздух всегда заражен еврейским ароматом»; «Вербовка мне очень нравится. Я очень доволен, что не вижу, не слышу, не обоняю жидов»; «Это сиденье в грязном, полном жидами вокзале в высшей степени противно».
Зрештою, поляки йому теж не до шмиги, тож називає їх ляхами: «худой, вроде ляха».
Таких цитат можна множити і множити. Висновок один: він не наш, він ваш. Забирайте і користуйтеся.
Коли вляжуться емоції, Рашка зазнає остаточної поразки, то, може, за сто років знову в Україні зазвучить його, щиро кажучи, талановита музика. Але вона ніколи не буде нашою.
04.03.2026