Вийшов я з маршрутки в долішніх Винниках і чимчикую домів, коли мене наздоганяє старший пан з торбинкою і питає, чи не знаю, де тут будинок для літніх людей. То чо не знаю? На моїй вулиці. Отже, йдемо разом. А він розповідає:
– Йду провідати свого товариша. Виперла його невістка з хати.
– А син що?
– Син на війні. Певно, нічого й не знає. Але подумати: мають двох малих діточок, які за дідусем сумують. А він як за ними! Ото несу йому гостинці.
– Ви часто його провідуєте?
– Та не часто... раз на два тижні. Колись нас було четверо. Працювали-сьмо на автобусному заводі. А відтак хто де. Але раз на тиждень завше здибалися. Найчастіше в Ромка... власне в того, що тепер в тім будинку. Жінка йому померла, жив сам. Та й ті двоє наших вже на тім світі. Лише ми зі старої компанії ся лишили. А потім його син оженився. Купили вони нове помешкання. А Ромко лишився на старому. За якийсь час невістка стала його переманювати, аби йшов до них жити, а його помешкання намовляла продати. Я йому казав: не роби того, бо будеш жаліти. Але він хотів, як ліпше для дітей. Та й продав. Гроші вони забрали. Жив він з ними десь зо штири роки. А тут війна. Син пішов на фронт. А невістка відразу заметушилася, аби позбутися діда. Та й позбулася. Отаке-то...
Я люблю швидко ходити, але чоловікові йшлося важче, то і я вже дотримувався його темпу.
– І що ви йому приносите? – поцікавився я.
– Та не дуже тут наносишся. Жінка засмажила шницельки, взяв кавалок сала, квашені огірки, хліб...
– Е, то вже добра закуска. Певно, й горілочку прихопили.
– Трохи... чвертку. Ми любили си вчотирьох, а пізніше удвох посидіти, погомоніти. То єдиний мій товариш. Нема вже нікого. А з ним є про що балакати. Ого! Читав багато. Та й тепер читає. Запитайте його про Венесуелу, то цілу лєкцію прочитає.
– А коли він жив з невісткою і онуками, то ви де здибалися?
– Або в мене, або йшли собі на природу.
– Може, невістці не подобалося, що він випиває?
– Та кілько тої випивки? Ніколи більше за чвертку не пили. Ніколи він п'яний не був. Думаю, там інша причина. Думаю, вона завела собі коханця.
– Але ж діти...
– Діти в садочку цілий день. Вона на роботу не ходе. Чоловік присилає гроші... можна жити.
Нарешті ми дочалапали на місце і розпрощалися.
Колись я нічого не знав про той будинок. Але віддавна помічав, як туди приходять чи приїжджають якісь не місцеві і розмовляють по-московськи. Були й такі, що розмовляли українською, але з акцентом. Ідуть, бувало, туди молоді здорові хлопи, матюкаються. Раз обматюкали когось там, що зволікав відкрити браму.
А вже йшла війна. Хтозна, може, це якась ворожа база, – думав я.
Ті візитери постійно мінялися. На зміну їм приходили інші. І теж не місцеві. Щоб я скис, коли це не шпигунське гніздо! Я почав уважніше прислухатися до розмов, які долинали з-за паркана. Раз навіть сфоткав двох здоровил. І вже, було, зібрався телефонувати в СБУ, коли несподівано довідався, що то за будівля, і заспокоївся.
Часта зміна візитерів пояснювалася тим, що старенькі помирали, і вже не було кого провідувати.
Мій тато жив у Станіславові і нізащо не хотів після маминої смерті переїжджати до мене, бо там його оточували сусіди, провідували друзі. Переїхав він до мене лише за пів року до інсульту, з якого вже не вирятувався. Сидів цілими днями на канапі і читав. Врешті я переконав його ходити на прогулянку. Ото він брав ковіньку і плуганився нашими тихими вуличками. Була весна, народ порався на городах. А тато в мене був чоловік компанійський. Після «Боже помагай!» цілком невимушено зав'язувалася розмова на городні теми.
Тут треба сказати, що тато, аби його не вивезли німці на роботу в Німеччину, вступив до Рільничої школи в Черниці біля Стрия, хоча мріяв бути лікарем. Але німцям лікарі не були потрібні, їм треба було добиватися великих урожаїв на завойованих теренах. Викладали там українці після німецького вишколу. Новацією того вишколу було угноювання всієї садовини разом із кущами не чим іншим, як гівенцем. Не курячими бубками, не коров'ячими млинцями, не конячими ябками, а власне людськими ковбасками.
Це й робив мій татусько, коли ми ще жили на Софіївці. В дерев'яному виходку внизу під дзюркою стояло відро. Коли воно наповнювалося, тато розбавляв той скарб водою і поливав кущі й дерева. Родили вони так, як ні в кого. Але тато ніколи нікому не шкодував порад. Тож цей метод скоро перебрала вся вулиця. Це було легко втілити життя, бо каналізації на Софіївці не було. В кожного стояла дерев'яна буда.
І ось тато переніс цю шляхетну традицію у Винники. Ґаздині уважно вислуховували його повчання, і хоча ніхто вже не мав дерев'яного виходка, але всі мали відра. І незабаром у повітрі став вловлюватися такий легенький, ледь помітний запашок, переплетений з запахом розквітлих вишень. А тато тішився тим, який ефект дають його агрономічні лекції.
На похорон до нього з'їхалися сусіди зі Станіславова. Потім були поминки. Я запросив і місцевих, і прибулих. На столі були голубці, курячий росіл, ріжна закуска, горілка і вино. Я все сам приготував, бо й жив тоді сам. І ото я пораюся на кухні, аби ще щось подати гостям, коли чую:
– А видите... забрав тата до себе...
– Та він його давно вже хотів забрати, – каже пані Влодзя з Софіївки. – Але Павло все віднєкувався та й віднєкувався... Але врешті відчув, що настала його пора...
– Добрий син... добрий син... аби всі такі були...
Мені проступили на очах сльози, хоча я весь день стримувався.
Але не зараз, коли це пишу...
11.02.2026