На нивах зелених, в долинах, на луках
Побожно зривали ми рідні квітки,
І в тузі солодкій і в радісних муках
На свято велике сплітали вінки.
І йшло нас на свято багато, багато,
І скільки несли ми квіток і пісень...
І як-же не йти нам? Це наше вже свято
Це наше вже сонце, це наш yже день!
І так ми шуміли, як гірські потоки,
І так ми шуміли, як гірські ліси...
А діти цвіли, як квітки синьооки,
Як кобзи, дзвеніли у їх голоси.
І ось ми підходим з квітками, з вінками —
I з жаху... неначе стаєм неживі...
Зачинена брама, стоять біля брами,
Вартують, чекають на нас вартові.
І тиша настала... Широка як море,
Глибока, як туга, холодна, як жах...
... Дивилися діти, вдивлялися в горе,
І іскри світились в дитячих очах.
А тиша росла, розросталась, німіла,
Плила, як повітрє без крику, без слів...
І наша образа по світу греміла
Як гуркіт далеких громів.
[Український голос (Перемишль), 09.03.1919]
09.03.1919