На нивах зелених, в долинах, на луках...

 

На нивах зелених, в долинах, на луках

Побожно зривали ми рідні квітки,

І в тузі солодкій і в радісних муках

На свято велике сплітали вінки.

 

І йшло нас на свято багато, багато,

І скільки несли ми квіток і пісень...

І як-же не йти нам? Це наше вже свято

Це наше вже сонце, це наш yже день!

 

І так ми шуміли, як гірські потоки,

І так ми шуміли, як гірські ліси...

А діти цвіли, як квітки синьооки,

Як кобзи, дзвеніли у їх голоси.

 

І ось ми підходим з квітками, з вінками —

I з жаху... неначе стаєм неживі...

Зачинена брама, стоять біля брами,

Вартують, чекають на нас вартові.

 

І тиша настала... Широка як море,

Глибока, як туга, холодна, як жах...

... Дивилися діти, вдивлялися в горе,

І іскри світились в дитячих очах.

 

А тиша росла, розросталась, німіла,

Плила, як повітрє без крику, без слів...

І наша образа по світу греміла

Як гуркіт далеких громів.

 

[Український голос (Перемишль), 09.03.1919]

 

09.03.1919