Я не годен сьогодні писати; рука мені дуже дрижить. Може на-силу зібрав би я деякі думки, але я не бачу сьогодні того, що на папері в рядках з-під пера розливається. Мені цюрком кануть сльози з очей та я не можу ані потоків сліз спинити, ані перемогти себе й думання мої вивести на рівні шляхи.
Мені окремі букви розскакуються на папері та я не в спромозі зібрати їх у рівні рядки, щоб у цих чорних рядах утопити ввесь біль душі, або знайти хоч хвилеву розраду для серця.
Порожньо від сьогодні в нашій хаті, а ця самота придавлює грудь, залізними сверлами вверчується в мозок. Лячне отупіння повзає з кожного кутка, студеними долонями доторкається сувора дійсність до мого від гарячки розпеченого чола.
Мої добрі сусіди-други приходять до нашої кімнати та дружнім стиском руки й словами розради пробують уговкати біль моєї душі. — Спаси-бі їм велике за це та за їх людську поміч.
Але я тікав би сьогодні далеко з нашої хати, на розстайних дорогах довго вичікував би: — Хай лютий вітер до шпіку костей випиває мою кров; мені байдуже! Хай шпурляє на бездоріжжя, п'є сльози з моїх очей. Теж байдужісінько мені!
Мої студені пальці не всилі рівно держати перо, до того ж скорочення мого серця вривають кожну з моїх думок і мені треба сильної напруги, щоб слово зі словом склеїти. Балуюсь з думками, наче здорожений подорожній в снігах і не находжу жадної розради.
Вогнем пече під серцем і від цього терпіння тверезію. Мерщій біжу очима по кімнаті, здержую свій віддих і ввесь у слух замінююся. — Хтось кличе мене по імені...
Швиденько озираюся, — вона ж, самота! То квилить серце в розпуці й у висках таранами лопотає. — Біжи, біжи, між людей...
Навіщо ж гори банальних слів і вимушеної чемности? Відозвіться — чи є хто такий, що в чужому терпінню рівне знаходить собі терпіння? Спаси-бі за співчуття.
Та чому теж, ви добрі люди, поклали на мене цей обов'язок і велите мені за багатьох говорити? Невже в чорній, лихій годині нема мені одпочинку?
Ненадійно вбігла вона, — ця костиста смерть у нашу хату; навколішках я благав у неї пощади: — То й мене з собою теж забери.
А потім упала безсильно моя голова на рамена, і коли мене з безтями пробудили, я пробував рівно стояти на задерев'янілих моїх ногах.
Скляними очима я дивився в порожнечу; та що довше я приходив до свідомости, то знову ця сама дійсність чорні свої крила розстелює доокола мене. Велика жалоба сьогодні царить у нашій хаті. — Найкращого мого приятеля не стало між нами.
Зрозумійте ж мене добрі й злі люди, я більше ні слова не всилі промовити.
Серце кам'яніє, душа моя плаче.
Рідна земля
19.03.1944