Мамо! Нема на цьому великому світі людини, що мені Тебе заступила б.
Мамо! я маю багато приятелів і друзів та їх добре серце завжди єднається зі мною. Але ці всі мої найкращі друзі, — хоч би всі їх серця зілляти в одне велике серце, — то Твоє, Мамо, серце краще над пламенне сонце, над усі зорі, над усі багатства цього широкого світу.
Мати, виряджаючи свого сина в далеку дорогу, що їй на ім'я життя, дала йому в подарунку ввесь свій жемчуг найкращих своїх скарбів. А в цій скарбоні були: юне здоров'я; ясні очі, бистрота ума, спокій душі, терпеливість, сила силенна проречистих бажань, та вояцьке хотіння високо нести своє погідне чоло й ніколи не зійти з того шляху, що йому на імення — Правда.
А цей мандрівник ішов крізь гамір життя, крізь бурі, крізь білі, далекі дороги. Він зустрічав на своєму шляху море людських постатей, одні приєднювались до спільної мети, одні байдуже кивали головами та розходилися і з поганою усмішкою залишували мандрівника на цих твердих дорогах. То, коли зневіра вкрадалася в його серце, йому перед очима з'являлася його старенька мати й мовила: — Сину, я завжди біля тебе. Не турбуйся, зіприся на моє рам'я і я тебе проведу. Ще далека твоя путь і нам удвох легше піти. Ти нічого не лякайся, а навіть перед найбільшою небезпекою гордо неси своє чоло. Палять тебе вогні жагучим полум'ям у серці, та не кам'яній у розпуці, ані рук не ломи в журливих думаннях. Я ж несу тобі, сину, мов найкраще благословення, і ти мусиш лицарем тривати на твоєму шляху.
Син ішов і недобрі люди колоди кидали під його ноги, дехто камінь держав у руці й хотів замахнутися...
— Ні, — мовить мандрівник, — мені ж не болітиме від вашої наруги... Коби ви знали, яке добро скрізь розсіяне та й у ваших серцях воно дрімає, — ви всі, наче один муж, ішли б до цієї святині, що на її воротах золотими буквами вимережаний напис: Українка-мати.
Біжать, з усіх усюдів, збігаються прерізні лякливі думки та морочать голову, — а мати прикладе свою теплу руку до твого чола, тоді в твоїх очах радіє сонце.
— Людино, ти можеш бути в силі свого віку, або старцем, але твоя мати завжди ця сама стоятиме біля тебе, в її серці ніколи не вгасатиме святий вогонь любови. Вона рада б тобі самого неба прихилити.
***
Оце ж іду я недавно городом, а там діти бавляться та співають у садочку. Недалеко від дитячого садочка на дерев'яній лавці сидить якась жінка, очі в неї повні сліз, а губи дрижать від тихого зворушення; вона ледве здержується від плачу.
— Та чому ви, пані, такі сумні й наче з докором дивитеся на цю дитячу забаву?
— Війна розділила нас... І мої діти осталися далеко... Я слухаю дитячого співу і душа в мені не ридає тоді вже так жалібно... І мені здається, що мій синочок прибіжить до мене...
***
А сталася це в місті Самборі така подія, що в одної матері за часів першої війни син пішов на фронт. І від цієї хвилини мати заніміла та зовсім оглухла. П'ятнадцять довгих років не було ніякої вістки від цього сина вояка. Аж одного дня приходить син додому і паде своїй матері до ніг:
— «Сину, сину, ти ще живеш?» — з радістю промовила мати і від тої хвилини вона добре чує й говорить.
***
Мамо, мамо, найдорожча мамо, що завжди трудишся та молишся за долю Твоїх дітей. Тобі в присвяті ці рядки, завжди благословенна!
[Земля, 31.12.1944]
31.12.1944