Посмертні згадки.

Северин Зарицький.

Перемиська громада зложила 7. с. м. до гробу тлінні останки одного з кращих своїх громадян, Северина Зарицького, професора української ґімназії в Перемишлі. Покійний був ходячою чеснотою і добротою. Чоловік, котрий ні в приватнім ні в прилюднім життю не вчинив нікому прикрости, не то кривди, та про котрого ніхто не сказав лихого слова, хоча зі званням педаґоґа дуже часто є майже нерозлучна критика з боку вихованців або їх родичів. На пок. Зарицького не нарікав ніхто, противно його шанували і хвалили усі, хоч був вимагаючим учителем та при тім незвичайно совісний і справедливий.

Виклад Покійника все незвичайно цікавив його учнів. Сама річ, як і її форма були взірцеві. Учитель виступав все з повагою і переняттям даним предметом, та викликував у своїх слухачів подібні почування, тому його ученики з замилуванням відносилися до історії, улюбленого предмету свого учителя, та пильно користали з науки.

Покійний записався також добре в памяти суспільности, як перший управитель перемиського дівочого ліцея. Він був як сотворений на тоту позицію: його ніжність в поведенню з усіма як раз надався до ведення жіночої школи, а його повага та загальна симпатія у товаришів спричиняла, що неодин державний директор не мав такого послуху у підчинених, як Покійний у свойому зборі. Покинув він його, завізваний обняти управу перемиської ґімназії по виборі пок. Цеглинського до парляменту.

На новім становищі не зазнав покійник гараздів. Прийшов в тяжку пору. Перемиська ґімназія ніколи не мала ласки в Раді Шкільній. Світлий вибір Цеглинського, який власти приписували в значній мірі аґітації учеників, визвав проти неї ще більшу нехіть в міродатних кругах і від нового управителя домагалися приборкання "розполітикованої ґімназії". Одначе він не пішов тою дорогою, навпаки брав все молодіж в оборону, не оглядаючись ні на письменні накази, ні на строгих відпоручників на матуру та візитації. Заплатив за се карієрою, бо по трилітнім директорованню мусів вертати на учительську посаду. Та "деґрадація" ще більш піднесла його в очах загалу і він тішився до останніх своїх днів загальною пошаною. Величаві похорони уладжені учительським збором, в яких взяла участь уся громада, були одним з доказів тої пошани, з якою відносилася до нього молодіж, товариші і перемиська громада.

Остав по нім також науковий доробок: історичні праці, поміщені в ґімназійних звітах.

Честь памяти праведника і вічна йому память!

О. Леонтій Коростіль,

гр.-кат. парох в Озерянах коло Борщева, упокоївся дня 5. січня на пятнистий тиф, проживши літ 44. Покійник був ревним священником-патріотом, знаменитим проповідником і щирим робітником на ниві народній. Упав як вояк на станиці жертвою свого званя, заразившись тифом в бараках при обслузі полонених Українців.

Яць Франко,

господар з Нагуєвич помер в листопаді м. р. в Бриґідках у Львові в 50 році життя. Село стратило в нім одного з найсвідоміщих народніх робітників.

В листопаді 1918 р. був між першими, що стояли в рядах на даний поклик. Вибрало його село в тім часі делєґатом до повітової Національної Ради, як також до громадської ради, в якій був заступником начальника громади. В січни 1919 вибрано його головою читальні "Просвіти". За цю щиру роботу для народа, стягнув на себе гнів і ненависть місцевих панків. З приходом польських військ скривався в лісі і там в ямі пересидів близько три місяці. Його господарка дуже потерпіла. Вкінци жандармерія схопила його в лісі і відставила до Бриґідок у Львові. Коли жінка плакала над ним, що так страшно був збитий в лісі, сказав до неї, не спустивши сам ані сльози: "Чого плачеш? Не такі гинуть за Україну, як я, а як я згину, то ще нічого не станеться, але знаю, за що гину". Полишив жінку і сина.

Вічна память ідейному синови свого народа.

Михайло Винницький

син Стефана, господар в Нагуєвичах, пoмep з кінцем жовтня 1919 р. в 52 році життя на пятнистий тиф. З ним зійшла передвчасно в могилу одна з найідейніщих і найсвідоміщих одиниць не тільки його рідного села, але і цілого дрогобицького повіта. Належав він до того гуртка одиниць, завдяки якому село колись темне та несвідоме, стало одним з найсвідоміщих в повіті, о чім свідчать ті страшні події, які перейшло в червні м. р. Вінцем тих подій були трупи, інтерновання 32 селян, з яких 8 пересиділо по сім місяців на Домбю та контрибуція у висоті 100.000 К. (сто тисяч корон).

Покійник ще в році 1906 був першим головою читальні "Просвіти" в Нагуєвичах. Його заходами закупила читальня площу під власний дім та побудувала величавий будинок. Особисто займався будовою читальняного дому, возив ялиці з ліса, дахівку і де тільки треба було, не відказався ніколи, що не має часу, або шкода коней. Головою читальні був кількома наворотами. Був також чинним членом тов. "Січ" і належав до січової старшини. При його участи і його заходах засновано в селі кружок "Сільського Господаря".

Дня 1. листопада 1918. був один з перших, що став в ряди на даний поклик. Бере діяльну участь в публичнім життю не тільки в селі, але і в повіті. В селі вибрано його до громадської ради, в читальни був заст. голови, а при відновленню кружка "Сільського Господаря" вибрано його головою.

Через тe добув собі пошану і симпатії цілого села, а рівночасно стягнув на себе ненависть місцевих панів із заряду державних лісів. Знаючи, що його чекає, виїхав зі села перед приходом польських військ. Повернув одначе з кінцем вересня м. р. домів, але показатися на світ не міг, бо за ним стежили. Умираючи говорив, що умирає з тою вірою, що "Україна, яку так дуже любив, буде!"

Полишив жінку, дочку і сина ученика VIII кл. ґімназії, який є в українській армії. Вічна память тихому і щирому робітникові а земля, яку так любив, нехай буде йому пером.

Громадська думка