Niech nikt nad grobem mi nie płacze
Krom mojej żony;
Za nic mi wasze łzy sobacze
I żal ten wasz zmyślony!
Niech dzwon nad trumną mi nie kracze,
Ni śpiewy wrzeszczą czyje —
Niech deszcz na pogrzeb mój zapłacze
I wicher niech zawyje...
(Виспянський.)
Десять літ минуло з того часу, як на станиславівському кладовищі стала дрімати могила, в якій спочало, втомлене життєвими трудами, тіло Дениса Січинського.
Десять літ минуло, як в ясну цвітневу днину в тісній, брудній клітці підрядного готелю Ґольда в Станиславові помер визначний український музик композитор, а вмирав він серед обставин таких невідрадних і сумних, як і сумні були стежки, якими в життю водила його доля...
Бо над життям співака "Роксоляни" не світила — здається — ніодна звізда... Перегляньте тексти його пісень, а побачите, що діялося в його душі, тій на цвіту прибитій, розчарованій, втомленій душі, що перед широким світом силувалася на жест бути "на біль за мертва, на жалі за висока"...
Пригадую собі, що як Січинський помер, шановне українське громадянство глибоко зітхнуло і тяжко засумувало. Українське громадянство зі спазматичним плачем кинулося до покійника, складало вінки, кидало цвіти на домовину — а було це те саме громадянство, серед якого артист ходив так-ще недавно... голодний, те саме громадянство, перед якого легким сумлінням певно й ніколи опісля не виринуло запитання: чому він вмер передчасно?
Шановне громадянство кривить уста до немудрого усміху і готово навести кілька случаїв і лєґенд в доказ того, що для "Січинського не було ради". Булиж преці "патріоти" в Станиславівщині, що щиро занималися українським музиком, хотіли його на силу примістити в "міщанській" чи "задатковій" касі, а він "дивак" вперто відказувався. Не хотів дати себе заперти в клітці і волів радше волочити по землі свої окрівавлені крила.. І був як вольна птаха, був майже все без даху над головою, а голод так часто стискав його скостенілу від студені руку... Але правда. Голод впливає корисно на творчість. Артист ситий кладеться на канапу і спить, а артист голодний є подразнений, зденервований: компонує, малює, різбить, пише...
І совість наша спокійна.
Денис Січинський провинився проти свойого суспільства. Жив штукою і хотів жити зі штуки. Втікав від доброї ради прихильних людей і пером писарчука чи крамарським фартухом не хотів опоганювати достоїнства мистця... Вониж хотіли, щоби він денебудь примістився і працював "для хліба", а "вільні хвилини" щоби присвячував музиці, а він хотів, щоб його ціле життя було такою вільною хвилею...
Врилася мені глибоко в память одна стріча з Січинським.
Була пізна, осінна днина. Сумерк клався на поля, від яких віяла студінь. Небом котилися тяжкі оловяні хмари. Каламутними болотами розмоклої повітової дороги вертав я з поблизького села у Станиславів.
В далекій перспективі дороги мріла стать. Щораз-то виразніще зарисовувалися її контури. Січинський у своїй історичній пелєрині брив у болоті, а обчімхані придоріжні верби шуміли над ним якусь сирітську мельодію. Денис йшов до свояка, що був парохом в одному з підстаниславівських сіл...
І так бувало часто. Коли приходила найчорніща година, натискав капелюх і втікав з міста на село.
І все мені стоїть перед очима той несказано сумний малюнок. Холодний осінний день, болотняна пуста дорога, придоріжні верби і втікаючий від людей український музик. Бо був в тому образі якийсь глибокий символ, замикаючий в собі життєві стежки покійного Січинського...
Не хочу нині говорити, чим був Січинський для української музики. Вірю сильно, що коли перетреться сезон нинішніх "великанів" української музики, що всею безсердечною силою прямують до зведення початку української музики до... себе самого, прийде днина краща і вільна від пристрасти і прийдуть люде, які творчости Сочинського визначать достойне місце в історії української музики...
Бо Січинський був поетом полету і екстази і ця прикмета його творчости найде свою оцінку і серед найстрогіщих музичних математиків, коли їх парвенівський діточий еґоїзм не засліпить блеском... свойого власного сонця...
Не хочу нині малювати життя пок. Дениса, що мало в собі дещо з дикої птахи чи вічного скитальця, що плило серед невзгодин та оснувало себе стільки лєґендами...
Кидаю жмут споминів на його призабуту могилу. Згадую добрі і гарні хвилини, які я з ним пережив. Згадую людину, що заблукалася була в наші марні часи і скоро нас покинула...
Хто впрочім із сучасних не знав тої людини з на причуд інтеліґентним лицем з нервозними жестами, з очима, в яких відбивалася перевтома і незломність.
Кождий, хто його раз бачив, затямив собі певно характеристичний череп голови, під яким, здається, вічно шуміли бурі, снувалися гадки, пересувалися візії.
Десять років минуло з тої хвилини, як рівно ненадійно як і тихо покинув Січинський українську суспільність, цю суспільність, що для своєї штуки все вміла добути зі себе доволі скептицизму і глуму, а в найкращому случаю байдужности, і котра своїх мистців, коли не притоптати, то вміла бодай — заморити голодом... Та пок. Січинський був в дечому щасливішим від инших. Був свідомий того, що живе по своїм намірам, по своїй вподобі і по своїй вольній волі і тому навіть в найтящих хвилинах зберігав він рівновагу і віру в себе.
Не обжаловував нікого. А прецінь знали люде, в яких важких умовах плив він по житейському морі. І коли ще довго життя українського мистця зачинатиметься від тої пребанальної стрічки, що говорить про голод і холод, про важке борикання з буденщиною, про байдужність громадянства — то у Січинського було все те провідним мотивом сумної сімфонії його життя...
Бували иноді хвилини, коли він опинювався сам один і одинокою подругою оставала йому тоді важка, як оловяні хмари поезія Франка...
Раз говорив він до мене: "Може ми й не потрібні ще суспільности... кому в нас потрібна штука? Тій малій жмінці? А загал!?... В наших умовинах годі навіть дивуватися..."
А я невлічимо непоправний: дивувався тоді в душі, а нині дивуюся голосно.
Стільки у нас вигідного місця, для всяких недоуків ба й неуків, а так тісно, так гірко прожити артистови...
Траґедія життя і таланту Січинського продовжилася і поза могилу, його спадщина розкинена між людьми, невпорядкована. А ця спадщина то сольові співи, хори, композиції фортепянові і орхестральні.
Одним з творів, до яких покійний автор "привязував" велику вагу — це "Лічу в неволі..." Розказував мені сам про ґенезу і написання цеї музики... Було це у Викторові, в домі тамошнього пароха о. Домбчеського... Пок. Денис переживав тоді душевну крізу. І коли одного вечера вснув, снилася йому музика до Шевченкової поезії. А коли рано встав, відтворював уривки з неї — але цілости, яку чув у сні, відтворити не був в силі.
Не знаю скільки в тім суґґестії, але слухаючи ту музику — мав я все вражіння, що є у ній незатерті сліди реконструкції думок, я мав вражіння, якби глядів на зреконструований після знищення малюнок.
Останні два роки віддавався Січинський в домі О. Джулинського в Лапшині роботі над оперою "Роксоляна".
Оден з найдраматичніших сюжетів, що тиняюються в нашій літературі, — мав ще раз станути на сцені прибраний Січинським в музичну одежу. На оперу цю покладав він великі надії. Покінчив фортепяновий витяг і взявся за писання на орхестру — та недуга перервала роботу, а смерть не дала довершити діла, з яким такі вязав надії.
Коли "Роксоляна" станула на сцені українського театру, могила безщасного автора поростала вже травою...
[Вперед! 07.01.1920]
07.01.1920