Цього тижня НАТО святкувало річницю доволі епохальної події. 20 років тому, 12 березня 1999 року, до Альянсу долучилися три країни, які входили до комуністичного блоку, – Польща, Угорщина і Чехія. У Росії цю подію згадують зі скреготом зубів, вважаючи, що Захід обманув Москву, скориставшись її тодішньою слабкістю. Адже, за твердженням російських політиків, десятьма роками перед тим Кремлю було обіцяно, що НАТО не розширюватиметься на схід.
У Кремлі вперто не бажали визнавати, що Північноатлантичний Альянс радикально змінився з часу падіння Берлінського муру восени 1989 року. Адже західний військовий блок вирішив цілковито відмовитися в політичному аспекті від стратегії протистояння, яка панувала в часи Холодної війни, й взяв за основу доктрину зближення систем. Її архітектором в Білому домі став тодішній радник президента США Білла Клінтона з національної безпеки Ентоні Лейк. 1993 року в своїй зовнішньополітичній промові «Від стримування до залучення» Лейк виклав основні ідеї нової стратегії НАТО. Вони, власне, й полягали в тому, щоб забути про минуле вороже ставлення один до одного й перетворити НАТО з інструменту протистояння на інструмент залучення країн Східної Європи в демократичні інститути Заходу. Це мало б забезпечити Альянсу нову роль у формуванні європейської архітектури безпеки.
Ця архітектура вийшла б значно міцнішою, якби до її формування долучилася і Росія. Проте Москва вперто не бажала відмовлятися від радянської політики протистояння блоків.
Ось уже три десятиліття кремлівські пропагандисти поширюють міф про «порушену Заходом обіцянку» не розширювати НАТО на схід. Цим міфом Москва раз по раз виправдовує свої агресивні дії. Пригадуєте виступ Володимира Путіна 18 березня, коли було офіційно оформлено анексію Криму? Президент Росії, обґрунтовуючи загарбання півострова, пригадав, зокрема, приниження, яких нібито зазнала Росія через недотримання Заходом обіцянок. Передовсім йому йшлося про нібито дану обіцянку не розширювати НАТО далі кордонів об'єднаної Німеччини.
Цей міф виник під час перемовин у форматі «2+4» (НДР, ФРН плюс США, Франція Велика Британія і Росія), наслідком яких стало возз’єднання Німеччини. Берлінський мур вже впав, східні і західні німці прагнули жити в одній державі, проте СРСР все ще існував і його останній лідер Михайло Горбачов вимагав пошанівку до себе. Все ще існувала (радше, доживала останні дні) й Організація Варшавського договору.
Дебати навколо розширення НАТО на тих перемовинах розвивалися винятково в контексті возз'єднання Німеччини. В ході цих переговорів Берліну і Вашингтону вдалося зняти побоювання СРСР щодо того, що об'єднана Німеччина становитиме загрозу для Радянського Союзу. Згідно з досягнутою угодою, заборонялося розміщення іноземних сил НАТО на території колишньої Східної Німеччини. Домогтися цього також вдалося завдяки численним особистим розмовам, в яких Горбачова та інших радянських лідерів запевнили в тому, що Захід не скористається слабкістю Радянського Союзу, не зловживе його готовністю вивести свої війська з Центральної та Східної Європи.
То чи пролунали тоді насправді обіцянки про нерозширення НАТО? Деякі заяви західноєвропейських політиків, зокрема міністра закордонних справ Німеччини Ганса-Дітріха Ґеншера і держсекретаря США Джеймса Бейкера, можна справді витлумачити як узагальнену відмову від будь-якого розширення НАТО далі Східної Німеччини. Однак, якщо й вважати ці усні заяви обіцянками, то треба наголосити, що вони не були жодним чином формально зафіксовані у якихось правових документах. Це по-перше. По-друге, тоді ще існував Варшавський договір, до якого все ще входили Польща, Угорщина і Чехія. По-третє, існував СРСР, і до його остаточного розвалу розширення на схід не відбувалося. А що вже сталося потім – то це цілком інша пісня. По-четверте, НАТО – це відкрита організація, вона не може відмовити якійсь країні, якщо та просить про вступ і виконує поставлені Альянсом умови. Не мають права більші держави обмежувати суверенітет менших, зокрема, перешкоджати їхньому праву, закріпленому в Гельсінських домовленостях 1975 року, вступати в міжнародні організації будь-якого кшталту.
45 років у Польщі, Угорщині й Чехії стаціонувалися декларативно «союзницькі», а де-факто окупаційні радянські війська. Це дозволяло деяким хлопцям призовного віку з СРСР потрапити за кордон. Хай хоч у кирзаках і гімнастерках, хай хоч у рамках «обмеженого контингенту». Угорці, чехи й поляки не забули й після виходу з комуністичного блоку, яку загрозу для їхніх держав становив цей «обмежений континент». Угорці пам’ятають 1956 рік, чехи – 1968, а поляки – 1981.
Саме щоб запобігти в майбутньому «братській допомозі» зі сходу, ці країни й на початку 1990-х років почали активно добиватися членства в Альянсі. «Всі ми боїмося Росії. Щойно Росія схвалить агресивну зовнішню політику, вона буде спрямована проти Польщі та України», – пророкував перший президент незалежної Польщі Лех Валенса. Ці слова він вимовив ще 1993 року, коли питання можливого вступу Польщі до НАТО на Заході дискутувалося як суто теоретичне.
У цьому контексті варто теж навести цитату з інтерв’ю тодішнього польського міністра оборони Януша Онишкєвіча (Janusz Onyszkiewicz): «Можу пригадати один епізод. 1993 року ми з’явилися в Брюсселі, в НАТО, пані прем’єрка (Ганна) Сухоцька і я. Ми чітко й офіційно заявили про нашу готовність вступити до НАТО. Генеральний секретар НАТО Манфред Вернер заявив на прес-конференції в той час, що це є цілком можливим і що НАТО не є закритим клубом, що передбачає відповідна стаття. На цьому він завершив. І коли я відповідав на запитання журналістів, я сказав про перспективу п'яти років. На запитання, на якій підставі я так міркую, я відповів, що немає жодної раціональної підстави, окрім віри в те, що в Європі все відбувається швидко. Ну, і це справдилося».
І дійсно справдилося, причому Польщу увів до НАТО 1999 року вже президент-соціаліст, колишній функціонер молодіжного крила комуністичної Польської робітничої об’єднаної партії і колишній державний службовець Польської Народної Республіки Александр Кваснєвський.
Цікаво відзначити, що й Чехія вступила до НАТО за прем'єрства соціаліста Мілоша Земани. Нині ж він є президентом країни, причому відвертим кремлефілом. Сам Земан тоді висловлював сумніви в доцільності вступу країни до Альянсу, але рішення було ухвалене парламентом і тодішнім президентом країни Вацлавом Гавелом, для котрого членство в НАТО було символом приналежності до західного світу.
І лише Угорщину ввів до Північноатлантичного Альянсу правий політик – тодішній прем’єр-міністр і голова партії Fidesz Віктор Орбан. Тоді йому було лише 35 років. Він був ще прогресивним і відкритим до світу політком. Ніхто ще не помічав у ньому нинішніх диктаторських замашок. Не притаманним тоді йому було й прихильне ставлення до Кремля, радше навпаки.
Багато експертів назвали тодішній вступ трьох посткомуністичних країн до НАТО «знищенням ялтинської світобудови». Тобто йдеться про те, що розділ світу, вчинений у Ялті в лютому 1945 року Франкліном Рузвельтом, Йосифом Сталіним і Вінстоном Черчиллем, з 12 березня 1999 року можна вже вважати не чинним. Далі очікувано настав ефект доміно: до Альянсу вступили всі посткомуністичні держави Східної Європи і навіть три пострадянські держави – Литва, Латвія й Естонія. Всі вони побоювалися агресії Кремля і хотіли відчувати себе прикритими від неї парасолькою західного військового блоку. І побоювання їхні виявилися зовсім не примарними.
