Homо ludens, homo cognoscens

Homо ludens, homo cognoscens: Ensemble 24 та Senza Sforzando на 31-х «Контрастах»

«If it is art, it is not for all»^[1]. Ці слова Арнольда Шенберга, написані майже сто років тому, досі видаються справедливими, особливо якщо йдеться про так зване new (contemporary) art. Аудиторія фестивалів сучасної музики в Україні (як, зрештою, і в усьому світі) традиційно нечисленна, але водночас віддана та з власним, доволі широким спектром уподобань. Цю різноманітність мистецьких потреб слухачів щороку задовольняє програма львівського Міжнародного фестивалю сучасної музики «Контрасти», який цієї осені розміняв четвертий десяток. Хтось не оминає традиційної присвяти до дня народження Валентина Сильвестрова, хтось із щирим зацікавленням йде слухати «свіжі» твори студентів музичної академії, а хтось – і серед них авторка цього тексту – з особливим трепетом очікує на передфінальний фестивальний Маратон.

Започаткований у часи Covid-19 як вимушена альтернатива легендарній «Ночі Контрастів», Маратон у межах одного вечора об’єднує найбільш концептуальні та неординарні події фестивалю, а також часто є платформою для виступів музикантів та колективів з інших міст. Цьогоріч 4 жовтня Львівська національна філармонія імені М. Скорика приймала гостей із Києва та Одеси – два ансамблі сучасної музики, що у своїх програмах втілили фундаментально різні, проте нерозривно пов’язані виміри сучасного українського буття: жагучу потребу в безтурботності та неминучість фаустівського пошуку істини.

Homо ludens^[2]: «Ігрова кімната»

Першими – о 17:00 – на сцену вийшли кияни. Ensemble 24 – це молодий український колектив, що фактично виріс із освітніх ініціатив «Центру музики молодих», очолюваного композитором і піаністом Олександром Чорним. Ансамбль виконує сучасну класичну та експериментальну музику та у якості головних засад власної ідеології декларує «експериментальність, відкритість та рівність усіх учасників». Заснований лише рік тому, Ensemble 24 вже встиг презентувати кілька концептуальних програм, що привернули увагу мистецької спільноти. Колектив дебютував у вересні 2024 року у Національній філармонії України із концертом «Комахи, птахи та інші тварини», а у вересні 2025 року – вперше виступив у Львові, у Дзеркальній залі Львівської опери, із програмою «Сила слова», виконаною спільно з єреванським ансамблем сучасної музики Assonance. Цього ж разу Ensemble 24 познайомив львів’ян із новою історією – грайливою, метафоричною та дещо іронічною програмою «Ігрова кімната».

Тема гри – «іншого» життя, що, за Йоганом Гейзінгою, уможливлює саме існування культури – стала для цього концерту ключовою. Вона знайшла відображення водночас у декількох площинах: у тематиці обраних творів – дитячих і не-дитячих, у іронічних алюзіях, якими рясніли назви композицій, у дослідженнях звукових можливостей музичних і не-музичних інструментів та, врешті, у щирій безпосередності артистів, для яких молодість ще не встигла стати елементом ностальгії.

Програма концерту поєднала твори сучасних (найстаршим – трохи за п’ятдесят, наймолодшій – трохи за двадцять) композиторів та композиторок зі Сполучених Штатів Америки, Австрії, Великої Британії, Франції та України, для яких гра стала звичним засобом комунікації. Так, американка Келлі Шиган (Kelley Sheehan) є не лише авторкою електроакустичних та перформативних творів, а й учасницею імпровізаційного дуету The Plucky Plunkers, в якому вона разом із колегою Джонатаном Ханнау (Jonathan Hannau) грає на іграшкових піаніно. У цьому контексті цілком природнім видається звернення композиторки до заводних іграшок – інерційних комашок-«сонечок», що ансамблюють із ампліфікованою флейтою-піколо у композиції «Et Error No. 2», яка й відкрила виступ Ensemble 24. Виконавиці Наталія Кожушко-Максимів (флейта) та Анастасія Сабадаш (перкусія) сміливо взялися за завдання: дослідити, як флейтовий тембр, дихання музиканта, перкусійне звучання флейти та механічні звуки заведення й зупинки іграшок складаються в єдиний аудіальний ландшафт та врешті досягають синхронності. Навіть якщо й не ідеальної – що ж, сама назва твору наче декларує: у світі гри помилка – це лише форма пізнання.

Пізнати або принаймні уявити, як звучить місце, де народжуються згадані іграшкові «сонечка», слухачі мали змогу у творі «Joy Replica» для саксофону, кларнета та фортепіано британсько-японського композитора Бена Нобуто (Ben Nobuto). Автор прагнув втілити тут щось «яскраве, механічне та уніфіковане», на кшталт невпинного руху маленьких іграшок фабричною конвеєрною стрічкою. І дійсно: фортепіано (Олександр Чорний) задавало сталий, монотонний ритм, тоді як у звучанні альт-саксофона (Роман Мимрик) та бас-кларнета (Назар Ярмолюк) раз у раз вчувалися то невловимо-впізнавані «діснеївські» інтонації, то заводські гудки й постукування конвеєра, що несе світові бездоганно відтворену, тиражовану радість.

Символічній грі з «уламками», «трофеями» та «знахідками» була присвячена п’єса «Musica spolia» американської композиторки Кетрін Балч (Katherine Balch). Власне, дослівно як «трофеї» з латини можна перекласти термін «сполії», що ним позначають архітектурні та скульптурні елементи старих споруд, які повторно використовуються в новому будівництві. Вочевидь, Кетрін Балч бачила чимало подібних мовчазних, але промовистих свідчень минулого у Римі, де вона жила певний час. Блукаючи римськими вуличками, вона згадувала, як в дитинстві так само досліджувала пустельний каньйон у каліфорнійському Сан-Дієго. Нові враження та уривки спогадів композиторка перетворила у дитячу гру світотворення, де «трофейні» тембри, «уламки» інтонацій та архаїчні ритми переплелися у хаотичній, схвильованій енергії дитячої пригоди, яку в концерті втілили Наталія Кожушко-Максимів (флейта), Кристина Гордієнко (скрипка), Тиміш Мельник (фортепіано) та Анастасія Сабадаш (перкусія) під орудою диригентки Наталії Кіричук.

«Родзинкою» програми стали сучасні твори, написані для дітей – справжня рідкість як в педагогічній, так і в концертній практиці. З цієї нагоди до учасників Ensemble 24, з яких самих насправді мало хто є старшим за фестиваль «Контрасти», доєдналися зовсім юні солісти Львівського дитячого оркестру. Було щось наївне і дуже зворушливе у тій серйозності, з якою діти виходили на сцену – аби тієї ж миті побавитися із «зірковими мишками» у п’єсі «sternenmäuse» для скрипки і фортепіано австрійського композитора Клауса Ланга (Klaus Lang) чи дослідити світ власних фантазій у композиції «when pigs begin to fly»  француза Жерома Комб’є (Jérôme Combier), призначеній «для юних флейтиста та кларнетиста». Але найбільш вражала й тішила думка, що для цих молодих виконавців авангардна мова стає невід’ємною частиною власного музичного словника. Тож за десять років вони якщо й не перетворяться на провідних виконавців експериментальних творів, то принаймні точно сформують аудиторію, здатну сприймати нове, складне та неортодоксальне мистецьке висловлювання без упередження.

До справжньої музично-алеаторичної гри – здається, щось на перетині «морського бою» та віртуальної гри із спливаючими елементами – залучила виконавців свого твору «Pop-up!» українська композиторка та саунд-артистка Яна Шлябанська. Втім, юні музиканти закреслювали у своїх партитурах не «кораблі», а обрані волею того чи іншого виконавця музичні звуки (композиторка метафорично визначила їх як «кольорові кульки»), завдяки чому фактура від епізоду до епізоду ставала все більш прозорою, аж поки не розчинилася у тиші. Цей твір був написаний спеціально для програми «Ігрова кімната» – як і дві інші композиції українських авторів, що прозвучали у фінальному блоці концерту. Учасниця 10-х Міжнародних майстеркласів COURSE Анна Гуріна презентувала композицію «Saltatio Distorta» для ансамблю, що стала переосмисленням старовинної гри-веснянки «кривий танець», в якій діти й дорослі, біжучи та тримаючись за руки, вибудовували нескінченну танцювальну вервичку. Злагоджене звучання інструментального ансамблю (до вже згаданих музикантів у цьому творі доєднався флейтист Максим Іванов) доповнили записи автентичних поліських наспівів. У інтерпретації Анни Гуріної гра постала як символ обрядової ініціації, переходу від дитинства до зрілості із усіма його випробуваннями.

Кульмінацією та фінальною крапкою виступу Ensemble 24 став твір «Charly» для ансамблю та електроніки українського композитора Андрія Барсова. Авторська анотація на сайті філармонії була більш ніж лаконічною: «Чарлі – це кіт». Але модераторка концерту Єлизавета Боніславська пояснила: Чарлі – це не щось конкретне, а радше узагальнений символ нестримної дитячої фантазії, здатної як перетворити страшні тіні на стіні у монстра, так і втекти від своїх страхів в уявний, безпечний та зрозумілий, світ. Неідентифіковані вигуки, контрастні тембри, фрагментований музичний матеріал інструментального ансамблю, перевантажена електроніка та фінал, що розчинився десь на підступах до ультразвуку, – все це дійсно створювало враження горору, але такого, за яким споглядаєш із певної дистанції та із суто дитячою цікавістю: а що ж там далі? У цьому звуковому театрі роль «джокера» відіграла бандура Ольги Атаманчук, нетрадиційні способи звуковидобування на якій стали ключовим елементом атмосфери ірреальності.

У програмі Ensemble 24 гра постала чи не у всіх можливих конотаціях: як процес музикування, як інструмент пізнання, як момент ініціації, як спосіб ескапізму, як джерело світобудови, як спроба слідувати правилам та правила порушувати. Врешті, вона органічно стала засобом іронічної взаємодії з аудиторією («Це ще не твір», — звернувся до публіки Олександр Чорний під час налаштування інструментів між композиціями). Можливо, хотілося би відчути більше ігрового компоненту в перебігу драматургії концерту чи трохи детальніше дізнатися про правила гри у творі Яни Шлябанської. Але головне, що це була «fair play», абсолютно справжня і щира. Тож мусимо констатувати: ця гра беззаперечно вдалася.

Homo cognoscens^[3]: «Фавстове свято»

Фестивальний Маратон майже нічним концертом (початок був о 21:00) завершив одеський ансамбль Senza Sforzando. Заснований у 2001 році піаністом і диригентом Олександром Перепелицею, ансамбль є одним із найдосвідченіших українських колективів, що виконують камерну музику XX і XXI століть: від раннього авангарду і західного модернізму до творів, написаних в наш час.

Постійні учасники львівського фестивалю, Senza Sforzando є представниками фестивалю-ровесника і побратима «Контрастів» – щорічної імпрези сучасного мистецтва «Два дні й дві ночі нової музики в Одесі». Втім, цього разу шлях одеситів вів до Львова не від Чорного, а від Північного моря. Щойно перед виступом у Львівській філармонії Олександр Перепелиця (диригент та художній керівник), Тетяна Муляр (сопрано), Назар Кравченко (флейта), Юрій Гаяць (кларнет), Катерина Коршомна (скрипка), Михайло Безчастнов (віолончель) та Ірма Готкова (фортепіано) повернулися із тріумфального туру Німеччиною. Там вони здійснили непересічний акт культурної дипломатії: у найкращих концертних залах Берліна, Мюнхена і Гамбургу з успіхом презентували програму, цілком присвячену сучасній українській музиці.

Значна частина творів програми була написана вже під час повномасштабного вторгнення спеціально на замовлення ансамблю. Фактично ця ж програма прозвучала і на львівському фестивалі. Вона поєднала твори, дуже різні за стилем, технікою та естетикою, але об’єднані закодованим у них образом людини, що живе тут і зараз, що страждає, але не втрачає надії, що має сили пізнавати себе та рефлексувати над війною, часом, пам’яттю та самоідентифікацією.

У творах, написаних після 24 лютого 2022 року, українським композиторам складно (читай, неможливо) уникнути бодай натяку на війну: вона зримо чи незримо, безпосередньо чи опосередковано присутня у будь-якій темі, до якої б не зверталися митці. Цього вечора у концерті Senza Sforzando її також важко було не помітити. Так, у творі Остапа Мануляка «Ramifications II» («Розгалуження II», 2024), написаному на тексти поета Ігоря Калинця, на роздуми про війну перетворилися навіть нейтральні звуки природи. Тут був і жалібний, хоч і прихований плач, і мужність й витримка, і бунт ліричного героя проти несправедливості – аж до фінального шепоту, що голосніший за будь-який крик відчаю. Натомість, у центрі болісно-ніжного твору «І суниця в руці» Юрія Пікуша, написаного за поезією Юрія Іздрика у 2025 році, опинилося відчуття крихкості, яке в часи війни постало перед нами таким травматично-оновленим. Суниця, затиснута в дитячій руці, стала для композитора символом швидкоплинності безтурботного щастя, що за одну мить перетворюється на спогад про власне мирне дитинство.

У презентований ансамблем Senza Sforzando ландшафт ультрасучасної української камерної музики органічно вписалися й знакові інструментальні твори попередніх десятиліть. Це і вигадливі «Інвенції» для камерного ансамблю Михайла Шведа – наче вітання із мирного 2012 року; це і єдиний представлений у програмі одеситів твір із XX століття – «Time “X” or “Farewell” (non-symphony)» Володимира Рунчака, відомого майстра парадоксальних назв та театралізацій, антисонат та не-концертів. Не-симфонія «Час “X” або “Прощання”» побачила світ 1998 року, у непростий, перехідний для українського мистецтва час, час зміни творчої та світоглядної парадигм. Не дивно, що у центрі ідеї твору опиняється процес написання музики: від мрії про твір – через мисленнєві процеси уяви та вигадки – до запису нотами як акту його збереження, що, втім, веде до неминучого завершення. Символом останнього стає своєрідна алюзія на «Прощальну симфонію» Йозефа Гайдна: слідом за диригентом музиканти один за одним завершують гру, покидають свої місця та раптово завмирають у «стоп-кадрі» – як мовчазні символи несподіваної зупинки часу перед поступом неминучого.

Пошук композиторської ідентичності у програмі концерту продовжили пошуки ідентичності особистої. Питання «Хто ти насправді? А хто я...?» поставив новий твір Богдана Сегіна, написаний на поезію українсько-швейцарської композиторки Анастасії Лозової. Цей своєрідний акт саморефлексії є ретельним дослідженням власних психологічних реакцій на війну, серед яких ключовою є прагнення до людяності та «нормальності» в «ненормальних» обставинах. Як зазначає сам автор, «Who are you really? And who am I..?» оповідає «про чуттєвість і чутливість, про емоційність і емпатію, про кохання та споріднені душі – про все, що є і залишається прихованим у нас, далеко від тимчасових явищ і життєвої турбулентності». Дослідження почуттів у контексті вимушеної тимчасовості продовжується і у творі Андрія Мерхеля, чия композиція «Temporary protection: unsentimental nocturnes for Alika, Episode in nine moments» для ансамблю фактично стає хронікою втраченого кохання. «Несентиментальні ноктюрни для Аліки» базуються на дев’яти звукових моментах, асоційованих автором із дев’ятьма місяцями 2022 року, протягом яких ліричний герой почергово переживає любов, страждання від розлуки, розрив зв’язку та, нарешті, втрату коханої людини.

Справжній калейдоскоп сенсів та алюзій подарував слухачам тандем поезії Юрія Андруховича та музики Кармелли Цепколенко, очільниці фестивалю «Два дні й дві ночі нової музики в Одесі». Кантата «Фавстове свято», хоч і написана 2012 року, сьогодні сприймається як абсолютно сучасний текст завдяки своїй багатошаровості: тут і літературні алюзії, і різдвяні традиції, і екзистенційні питання, які годі перелічити, але з яких особливо чіпляє одне: чи людські знання «сумнівні і сумні», здатні стати ключем до виходу із епіцентру катастрофи?

Що ж, відповіді, звичайно, немає. А можливо, весь концерт ансамблю Senza Sforzando і є відповіддю. Високий клас музикантів, неймовірне акторське обдарування Тетяни Муляр, злагодженість ансамблю під орудою Олександра Перепелиці, багатолітній досвід і палка любов до сучасного мистецтва, яку так легко зчитати – а ще усвідомлення, що це нарешті чуємо і бачимо не лише ми, а й Європа – все це дарувало надію, що українське мистецтво, попри всі виклики, залишається сильним, видимим та здатним на глибоку рефлексію.

Шкода, що і на «Ігровій кімнаті», і на «Фавстовому святі» було не так багато публіки: цього вечора львівська мистецька спільнота буквально розривалася між подіями «Контрастів», літературного фестивалю «Book Forum Lviv» та фестивалю «Coffee, Books & Vintage». Проте ті, хто все ж обрав філармонійний маратон, переконалися, що сучасна музика – це простір для гри та пошуку нових сенсів, для самовираження та самопізнання, простір, де можна бути різним і справжнім. Перефразовуючи початкову цитату із Шенберга, підсумую враження від обох концертів: не важливо, для всіх воно чи ні – але це точно було мистецтво.

^[1] Arnold Schoenberg. New Music, Outmoded Music, Style and Idea. Style and Idea. New York: Philosophical Library. 1950. P. 51.

^[2] Лат. «людина, що грає».

^[3] Лат. «людина, що пізнає».

Фото: Віталій Грабар