— Свої передчування про назpiвaння нового українського світу висловлювали вже і архітект, і маляр. Oбpиси його бачуть і етнолог, і історик. Цікаво, що Ви, як молодий композитор, відчуваєте в зближенню нового? Адже Ваше мистецтво — найніжніше з усіх мистецтв?
— Тому, саме, це найніжніше з мистецтв не терпить штучности, надуманости, яке зустрічається нераз в інших мистецтвах. Музика, це останні вислови душі, що їх дає з себе людина, зближуючись до єства життя, яке завсіди залишиться мовчазною таємницею.
ХАРАКТЕР УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ.
Сама сила музики припадкова. Я їхав якось підміським поїздом. Смерклося і українці почали співати свої мелодії в темнім вагоні, яким їхали й чужинці. І всі вони, навіть німці, прилучилися до пісні. В цій припадковості є одночасно й сила, що приходить до нас, як до більш музичного первня.
— Як же ми маємо відноситись до своєї пісні?
— Ми занадто "розліричені". В інтерпретації інтеліґентів наші пісні — сентиментальні, інтеліґент співає солодкаво. Інша річ село. Там часто виступає неправильна емісія, але там є природа.
Наша пісня не є плаксива, так кажуть хоч би чужі дослідники про неї. Але нарід, навіть там, де є мова про смерть, про руїну (як ось у запорожців про руйнування Січі), — не плаче. В народний пісні нема трагедії, відipвaння нитки життя, як це є в усіх інтеліґентських романсах і мрійностях. Нарід співає так, якби завсіди була житtєвість, продовження життя. В народній пісні ніколи не вгасає віра в життя.
РОЛЯ УКРАЇНСЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ.
— Яка роля нашої музики взагалі?
— Ми — нація, обдарована музично, але не музикальна. Матеріял — сировина, де ще нема заокруглення. В нас ще замало авторизованої музики.
Поза тим маємо хорову, а не інструментальну музику. Ми є більш чуттєві, як інші народи, але завсіди лекше висловити почування при помочі співу, ніж при помочі інструменту. Крім того церква наша не мала орґанів, а мала хор.
Одначе наші композитори вже відчули цю недостачу. Вже Леонтович у своїх піснях — інструменталіст-вокаліст. Він не хоче співати так, щоб пісня була сумна: він дошукується ваги життя. Так само зворот є і в Барвінського, і є Людкевича.
— Що ж характерного в нас?
— Назагал, як я вже згадав, це перебільшування шукати характерного в усьому.
Одначе дещо характерне можна завважити. Скажімо те, що акцент мелодії у нашій народній пісні цілком не відповідає акцентові слів. В ненародній пісні, назагал, ці акценти узгіднені.
НАЦІОНАЛЬНИЙ ГИМН.
Нехарактерним для нас є наш національний гимн. Це пісня апотеоза до співугри Вербицького "Ще не згибло Запорожжя". Чубинський доробив до того слова і пустив як гимн. Більше відповідала б нам така мельодія, як у пісні з часів Хмельницького: "Гей, не дивуйтесь".
НАЦІОНАЛЬНЕ "Я" В ЧУЖИНЦІВ І В НАС.
— А що Ви думаєте про таку характерну музику, як опери Ваґнера?
— Ваґнер — меч музичних німців. В ньому є ґерманське "я", це був геній. Але він не для нас, взагалі епіка Вагнера неприємлива для слов’янина.
Чи мали б ми шукати свого "я" у Чайковського? Це мішанець французько-український, і Людкевич твердить, що прийде час, коли будемо його ревіндивати, як поляки — Шопена. Безумовно Чайковський є наш, коли він є надзвичайно щирий, як ось у "Піснях без слів". Але з другого боку у Чайковського виступає трагізм, нігізм, безвихідність, що вже характеризують росіян у музиці.
Як бачите, мимоволі признав я певну характерність у російській музиці.
ШЛЯХ У МАЙБУТНІСТЬ.
— Це мені вистарчить. А тепер погляньмо в майбутнє. Чи ми в розвою своєї вже авторизованої музики — почнемо від Заходу? Чи не перестаріли серед загальних перемін і Бетовен, і Моцарт? Чи Ви не чуєте великих, інших сил, що могли б зродитися з нашої музики?
— Та гармонія, що переживалася вже і на Заході, не може і в нас будувати. Можемо від неї вийти, але не вернемось, не дійдемо до неї.
Хто знає, чи не відіграватиме в нас більшу ролю, як на Заході, бітональність, політональність, а навіть атональність. В цій справі підходимо вже до вияву сприймання джерела, що в нас є.
Маємо вже, наприклад, "Щедрик-ведрик" Леонтовича, опрацьована контрапунктом. Це — одна з найкращих хорових річей, яка тільки може бути. Як буде далі — побачимо.
— Чи Ви пригадуєте собі музичну працю найбільшого реформатора Китаю — К’унг-Тсе. Через його країну перекотилося багато орд, його нарід був заломаний і морально і матеріяльно. Ця доля наказала йому усунути і впорядкувати це знищення. Знаєте, який був один з його перших заходів? Він зібрав і видав всі мельодії свого народу, які були йому притаманні.
— У нас Вериківський укладав, якби кодекс того, що є найбільш українське в народній творчості. Та тут найважніша справа: інтуїція...
[Краківські вісті, 05.02.1944]
05.03.1944