ДВА РОДИ ІСТОРИКІВ.
Нам цікава Ваша думка, як історика, про сучасний історичний період, в якому знаходиться Україна. Ваша опінія для нас важна ще й тому, що Ви говорите, як історик з батька й діда. Тривалість Вашої думки походить не лишень від Вашої індивідуальности, вона коріниться і в Ваших попередниках, що на щастя одночасно зв'язані з Вами й кров'ю.
Треба згадати, що коріниться серед українців погляд, мовляв, істориком може бути кожний, хто відробив свої 3—4 роки на університеті, а пізніше в той чи інший спосіб працював, або співпрацював у фахових часописах. Таких істориків можна наплодити тисячами, та вони не грають більшої ролі в політичному житті народу. Нас цікавлять історики передусім з інстинкту, з покликання.
ТІЛЬКИ ЖИВІ ДУМКИ.
Але вернімося до теми нашої розмови. Вона звучить: "історик і сучасність", самособою в українськім освітленні.
Охоче Вам подам свої роздумування. Лишень відразу застерігаюсь, що це не буде якийсь науково-популярний твір. Розмовляючи в Вами, я маю право поставити гіпотезу.
Нехай лишень Ваші думки будуть живі, бо ми — живі люди.
Дуже можливо, що викличу в Вас здивування. Здається мені, що з нацією тепер, де щось так, як з релігією: в середневіччі панувала на загал толерантність. Потім у 16—17 вв. зірвалась релігійна боротьба і нетерпність, щоб у 18—19 вв. знову прийти навіть до конфесійної байдужости.
В 18 віці маємо ще повну національну байдужість, коли козацька нація визнає авторитет добровільно покликаного на оборону її прав і привілеїв — білого царя, так само як чехи — римського імператора, англійці гановерського курфюрста і т. д. В 19—20 вв. маємо національну нетерпимість. Теорію про вищість одного народу над другим.
А що буде далі!
ЗА НОВІ ФОРМИ.
Хто знає, може в 21-ому віці будуть якінебудь енциклопедисти, наші нащадки, мати нас з приводу національних суперництв за наївних ідіотів. В кожнім випадку ми вже тепер відчуваєм невистачальність лише національної ідеї.
Найфатальніше було те, що українці отак із чеської, або польської еміграції, чи навіть із західних українських земель, плескали про "власну будову", а уявляли собі при цьому її "таку, як і у всіх" — цебто тупу бюрократичну верхівку і більш нічого. Це звичайне лінивство та інертність думки.
Тепер найцінніше якраз шукання чогось нового, незаспокоєння при попередньому, розуміння, що не можна на чужім, та ще й ідейно убогім надбанні будувати своє. Головне тепер є швидка й безпосередня реакція на події сучасности і витягнення з них відразу ж науки на майбутнє.
ЯК ПИСАТИ ІСТОРІЮ.
— Якби Ви написали історію України?
— Я нe писав би казочок про їзду Олега на колесах під Царгород, а в своїх висновках слухався б тільки свого сумління.
Взагалі, пишучи історію, взоруватись треба на наймодерніших творах західно-европейських історіографів. Там в останні часи запанувала тенденція давати короткі синтетичні роботи, збираючи великий матеріял і даючи одну провідну ідею через увесь історичний процес. Такі праці — американців Фірмін Роза, Крейн Бринтона, або надзвичайна "Історія Франції" Жака Бенвіля, з німців цікавий блискучий стиліст (його твори читається як романи) Дельбрюк з його "Світовою історією", чи "Воєнного мистецтва"...
— Який був би ляйтмотив цілої Вашої праці?
— Залежить мені на тому, щоб показати рельєфніше сховані в українськім народі конструктивні сили і належно підкреслити найважніше діло нашої тисячелітньої історії — колонізаційний рух над північний беріг Чорного моря. В цій колонізації найбільше міжнародньоісторичие досягнення України.
ІСТОРИЧНІ МІРКУВАННЯ.
— Чи Вас не цікавили певні "заповіти" нашої історії?
— Певно, що так. В кожній добі історії України можна б було шукати її заповіту для нaс, якихсь нездійснених історичних концепцій.
Так, на жаль, за княжої доби в наших манастирях, відчужених від політичних проблем сучасности не могла зродитися теорія, яка запобігала б розпадові Київської держави. Це мав би бути якийсь чисто абстрактний центральний пункт, в стилі саме повсталого на Угорщині поняття "корона реґні Гунґаріє".
Ця сама трагедія за Литовської доби: зв’язок з Польщею був для Великого Князівства, держави без природніх кордонів, необхідністю, але він приносив зі собою вічну небезпеку інкорпорації, втілення. Чому? Тому, що поляками правив король, отже в ієрархічнім розумінні середніх віків людина поставлена вище, ніж Великий Князь. Завданням було проти цієї інкорпорації заґрунтуватись, а це можна було зробити, лише проголосивши Литовську Русь теж королівством, "понеже коруна в коруну втілена бути не может", як висловився один із сучасників.
Тоді могла б залишитись на століття персональна унія без того, щоб одна країна з'їла другу, але, як і за часів Іларіона забракло в ширшім суспільстві розуміння ваги такого акту — воно було лише в одиниць. Вигідний момент пропустили ми, а невигідний для нас використали поляки і дійшло до Люблинської унії.
Третій етап — 17. століття. В цілій Европі витворювались національні монархії. Це була та єдина форма, яка могла загарантувати нації існування. Хмельницький і ще кілька полковників розуміли вагу утворення спадкового гетьманства, себто обернення Войська Запорозького у монархію, але широким верствам цього розуміння бракувало. Наслідок був підданство у "білого царя". Або нарід додумується до того, щоб видати те, що в даний момент теоретично найвище, або мусить пасти задніх.
Далі. Теоретично найвищим досягненням 19-го століття стала національна демократична держава. На Україні були одиниці, які розуміли вагу цього гасла, але це були одиниці. Загал інтеліґенції вважав, що федерація, автономія зовсім вистарчають. Ця більшість добилась чого хотіла, цебто федерації, яку ми й тепер маємо. Потіха з цього слаба, але закон той самий — не зуміли теоретично засвоїти собі найвище — пасемо заднix.
— Ну, а тепер?
— Тепер, розуміється, запізно додумались наші до "повноти власного життя", але ж ідея, яку кладемо в неї, це ця стара, національно-державна, яка на наших очах так жахливо збанкротувала. Модерна ж економіка вимагає великих економічних тіл. Поверсальська пошматована сотнями митних кордонів, Европа, нездібна до правильного розвитку.
НАЙБЛИЖЧА БУДУЧЧИНА.
— Якже Ви думаєте про найближчу будуччину?
— Тут, здається мені, прийшов я до тих самих висновків, що і в одній сучасній українській книжці. Принаймні їй я завдячую кристалізацію цих думок, що тут висловлені.
Україна мусітиме yвiйти так, чи інакше в ближчий зв'язок із рядом інших народів. Потрібна атракційна ідея, яка була б привабливою не лише для самих українців. Великі твори мусять мати якусь ідею, імпонуюча сила якої виводила б поза межі власного народу.
Отже тут основне: за часів Іларіона ми не спромоглися на потрібне тоді умово-теоретичне напруження і заплатили за це роздробленням, за часів Ягайлонів ми не додумались до того, що було треба — і заплатили влученням, за часів Хмельницького нас не вистарчило на єдину тоді поступову концепцію і ми за це знову заплатили. Не вистарчало нас і в 1917 р.
А тепер про найближчу будуччину. Епоха творення і самоозначення нації на версайських взірцях минула. Або ми по давньому будемо думати тільки за національні права — і вони нам будуть застережені, або ширше. Або обійдемося без нового умово-теоретичного напруження і взагалі над історичним думанням не будемо дуже трудитись, або звикнемо до думання категоріями інтересів значмо більшого числа.
ВІДВАГА ДО ВЕЛИКИХ ІДЕЙ.
— Якже ж Ви дивитесь на можливість такого великого перелому в політичнім світогляді?
— Історичний досвід настроює мене песимістично, але очевидно все можливе. Так би мовити, фізичну, матеріяльну базу для чогось більшого, ми властиво маємо. Духової нам бракує, бракує як завжди зрозуміння ваги чогось такого універсального, на національній основі. З деякими сумнівами придивляюсь до нашого закостенілого в масах політичного думання. Ті взірці політичної мудрости, на яких ми мали змогу вчитися, нпр., у Польщі, занадто вже вбогі — типово такі, що не могли нічим імпонувати не-полякові. Мусимо мати відвагу до всілякої ідеї, більшої як досі!
[Краківські вісті, 04.02.1944]
04.02.1944