Текст Юрія Липи “Відступ” (інколи можна зустріти неточну назву “Дев’ятнадцятий і двадцятий”) не належить до оптимістичних чи таких, які прийнято називати героїчними. Ймовірно, не буде перебільшенням припустити, що він належить до найбільш розпачливих і пронизливих зразків мілітарної поезії — у тій її частині, яка присвячена відступу військ УНР та врешті остаточному падінню державності:
“Порохом Україна взялася,
Чорна коло гармати стоїть,
Не говоріте теорій, бо теорія продалася,
Не говоріте нічого,
Слова — то вороги!
І коло Неї — люди в подертій одежі,
І коло Неї — босі полки,
Що боронять останні межі,
Що моляться тільки Їй!”
Перше враження — через персоніфікацію України передано безпросвітно безнадійний стан української армії восени 1919 року. “Чорна стоїть” — в українській мові насправді дуже багатозначне означення, яке в переносному сенсі може означати водночас і смертельну, на грані виснаження, втому, і бруд, який в’ївся в шкіру намертво, і глибоку тугу (“почорніти від горя”), і, зрештою, глуху запеклість у чомусь, незважаючи на зовнішні чинники. Україну оточують “люди в подертій одежі” та “босі полки”, що у даній ситуації не є перебільшенням: станом на осінь 1919 року українська армія вже справді не мала звідки поповнити запаси обмундирування, аналогічно дефіцитом були набої. Бувало, українські війська йшли в бій, ляскаючи в долоні, аби імітувати звуки клацання затворів при підготовці до вистрілів гвинтівок, яких насправді не було. Зрештою, у фіналі першої частини цієї короткої фактично дилогії є прозорий натяк саме на брак амуніції: “...відступають у розривах, У все рідших розривах гранат...”
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Друга частина “Відступу” — це картинка повоєнної еміграції. Липа проводить перед читачем найбільш популярні іпостасі ветеранів-вигнанців перших років після втрати державності: водій у Парижі, шахтар на Сілезії, лісоруби, зрештою, “студенти в Празі”.
Одначе ця явно безрадісна картина не залишає відчуття приреченості та програшу. Загалом враження таке, що автор явно помилився з назвою: історія, яку він оповідає, — точно не про відступ. Вона радше, хоч як це парадоксально, про надію. Якщо дуже популярно, замалим не вульгарно, — “як з лимона зробити лимонад”.
Це історія про насправді майже непомітні “зачіпки”, які перетворюють розрізнену, складену з внутрішньо неподібних до себе людей, масу, на єдину спільноту, об’єднану спільним досвідом, а точніше емоційною та символічною глибиною цього досвіду. Вузлові моменти, коли цей досвід водночас фіксується й усвідомлюється, позначено двома фразами, які за силою впливу перевищують всю решту тексту: “Державо, ти була, як вогненна злива! Державо — прощай!” та “Ми билися не надаремно!”
Тут варто зауважити дві важливі деталі щодо постаті автора. Передусім, Юрій Липа мав відносно обмежений досвід безпосередньої участі в подіях, зокрема в боях Української революції та війни за незалежність 1917–1920 років з огляду передусім на відносно молодий вік, адже народжений він у 1900-му. Звісно, на тлі віку учасників бою під Крутами та ряду інших історій це не переконує, одначе також слід додати факт його народження і проживання в Одесі — місті, на долю якого у 1917 році випали особливо круті віражі між протиборчими сторонами: УНР, “білими” москалями, більшовиками і на додачу силами Антанти, представленими у цьому випадку французьким експедиційним корпусом. У підсумку свідомим українцям з Одеси довелося задуматися над порятунком себе самих суттєво раніше, ніж решті Правобережної України.
Другою важливою деталлю є те, що батько Юрія Липи, Іван Липа, був одним із лідерів української громади Одеси, зокрема організатором добровольчих загонів навесні-влітку 1917 року. Це означало, що його син (як-не-як, майже дорослий на той час) постійно крутився у середовищі пасіонарних патріотів, які з часом перетворювалися на бійців та ветеранів української армії. Власне поєднання постійного перебування у середовищі разом з певною відстороненістю від джерел його досвіду дозволила Юрію Липі так пронизливо виписати подробиці й підтексти світовідчуття та рації існування цього середовища.
У цьому контексті “Відступ” — одна із замальовок того, яким чином цей досвід трансформував своїх носіїв, тобто тих, хто рушив до лав українського війська у 1917–1918 роках і в момент дії твору (найімовірніше, пізньої осені — на початку зими 1919 року) відступав разом із ним на Захід.
Власне, суттю візії цього відступу в продемонстрованому читачеві вигляді є максимальне стиснення ресурсу. Будь-якого. Мало того, що кілька рядків першої третини “Відступу” сповнені вказівками на невідрадний матеріальний стан української армії, то ще і явна відмова від будь-яких додаткових тлумачень: “Не говоріте нічого; слова — то вороги!” Частково це прояв втоми і зневіри, одначе в підсумку скидається на те, що як нестача всього, так і втома зі зневірою змушують відкидати абсолютно все, крім головного — тобто України. В результаті у свідомості цих людей уся складність і трагізм обставин стискається до персоніфікації України в певну антропоморфну істоту, єдиним способом спілкування з якою є молитва “без афектації”, тобто драматичних ефектів і словесних прикрас. Не буде перебільшенням сказати, що велич образу України тим сильніша і привабливіша, чим глибша трагедія тих, хто прямо в момент розповіді змушений відступати під тиском ворога і відсутності суто матеріальних ресурсів для продовження протистояння. Україна тут, по суті, є варіацією архетипу Нагірної (або Прекрасної) Дами, якій належить поклонятися та служити у будь-якому разі.
І символічна глибина й емоційна напруга критичного моменту (бо ж уже немає нічого, подерта одежа і все рідші вибухи амуніції, залишився тільки голий принцип, до якого додати нічого — “Теорія продалася!”) такі, що переростають навіть очевидну трагедію. Емоційний слід після всього вміщається у фразу: “Державо, ти була, як огненна злива! Державо, прощай!” У порівнянні з цим відразу блідне традиційний трагічний підхід, сформульований, наприклад, у менш знаній стрілецькій пісні: “Стільки народу впало за свободу, Встояти не було сили”, — хоч у ситуації “Відступу” вже точно не було не те що сили, а взагалі нічого.
Утім, на наступному етапі всі “люди в подертій одежі” розпорошуються на кілька іпостасей. Зрештою, цих іпостасей стільки, скільки відносно поширених варіантів влаштування своєї долі у першого покоління української політичної еміграції ХХ століття. На перший погляд, їх об’єднують лише подробиці поведінки чи реакцій, які свідчать про бойовий досвід — вони реагують на випадкові звуки пострілів, сигнали у шахтах асоціюються їм зі звуками, чутими на війні, та подібне. Здавалося б, перед нами ветерани армії, що зазнала поразки, розкидані по всьому світу, причому переважно у малопривабливих, сповнених бідності та ризиків соціальних ролях: заробітчани на важких роботах, таксисти, студенти-іноземці й тому подібне. Від минулого їм залишилися драматичні спогади та не завжди адекватні середовищу і ситуації сліди у поведінці.
Це якщо не враховувати, що всі вони — “іскри з вогню великої легенди”. Бо справді, видиво армії, яка протистоїть сильнішому ворогу до останку і відступає тільки коли вже фізично не має чим і як битися, — це у будь-якому разі епічний сюжет. Вкрай радикальне, принципове для внутрішньої самоідентифікації й мотивації людини чи спільноти асоціювання себе з певною цінністю, до уявного втілення цієї цінності в антропоморфну сутність — це теж з епічних історій про героїв, які спілкуються з богами і мучениками, які досвідчують Божих ласк.
І власне завдяки цьому досвіду — трагічному в розрізі фізичного людського існування, але епічному, нормотворчому й ідентифікуючому в контексті культурного тривання — вони залишаються єдиним цілим, розділеним тільки тимчасово. І всі їхні “дивні” з точки зору щоденного буття мирних столиць та провінцій, де вони опинилися, реакції — це сліди отого межового досвіду. Невипадково при звуках пострілів вони не просто здригаються, а “бліднуть од радости” (хоча раптова блідість цілком може бути фізичним проявом тригера до ситуації обстрілу) а в звуках шахтарських сигналів їм вчуваються “дзвони останньої години чужинців”. Зрештою, ряд інших ветеранів-емігрантів тримає віра у те, що “Ми билися не надаремно!” — попри весь розпач актуальної для них на той час ситуації. Ця фраза стає другим і завершальним акордом історії, замикаючи ланцюжок сенсів, зафіксованих у ній.
Стає зрозумілим — саме пережита драма національної ідентифікації та поразки, спільний досвід (межовий як за емоційною напругою та вкладенням сил на рівні самопожертви, так і тому, чому обставини війни у принципі вважаються одним з різновидів межового досвіду) перетворили “людей у подертій одежі” на єдину націю. У цьому контексті “Відступ” може вважатися найлаконічнішою візією українського варіанта “із селян — у націю”, перефразовуючи Ежена Вебера.
Одначе не тільки. “Відступ” — це також про те, що ті, хто пройшов досвід водночас межових ситуацій і подій, які за своїм сенсом і послідовністю вкладаються у структуру героїчного мономіту, завжди залишаться єдиними між собою і дещо інакшими для решти світу. Це можна називати самотністю сильних, можна й “ненормальністю”, у цьому разі ігноруючи жертовність таких людей і глибинний вимір їхньої жертви заради власного страху глянути в лице історії власної країни; але річ у тім, що подорож через такий досвід — це те саме, що й потойбічна мандрівка Данте. З неї завжди виходиться з іншим досвідом та змістом життя. І саме у вірі в немарність та невипадковість цього іншого досвіду лежить основна мотивація проживати важкі моменти. Тут ще раз варто наголосити — Юрій Липа не стільки конспектував особистий досвід, скільки фіксував логіку покоління своїх сучасників. Тобто з великою часткою вірогідності можна стверджувати, що він достатньо добросовісно зафіксував логіку, яка перетворила його покоління на середовище, яке жило визвольною війною і зуміло передати її сенси та мотивацію поколінню наступному — попри весь трагізм супутньої їм ситуації.
06.12.2024