Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Хоча “Козаків в Московії” Юрія Липи інколи рекомендують як роман суто пригодницький, “легкого” жанру — втім, було б легковажністю братися до нього як до принагідного чтива на розвагу. Причини дві — насамперед, автор у цій книжці активно користає зі словництва часів, про які пише, тобто сімнадцятого століття, не завжди підлаштовуючи їх під століття двадцяте. Тож якщо не маєте досвіду хоча б тісного спілкування з архаїзмами в українській мові, краще не братися до “Козаків...”, як писав Франко, “наче кінь з копита”. Друга особливість — усіма згаданими конструкціями описано силу дрібниць, за якими ще треба встежити.
При тому сюжет виглядає на позір навіть дещо банально — група українських “людей зброї”, позаяк серед героїв є і козаки, і дрібна шляхта, вирушають у Московію на пошуки заповіту царя Івана Грозного, переживають чимало пригод і добираються до самого царського палацу. Зрештою вони здобувають заповіт і, керуючись вказаними у ньому прикметами, вирушають уже по сам скарб у пониззя Волги. Втім, його не знаходять і повертаються на батьківщину.
Загалом кажучи, ідея їхати в Московію по скарб із самого початку тексту виглядає доволі дивною, та й цар Іван Грозний асоціюється багато з чим, та тільки не зі скарбами. Ще й герої повертаються з невдачею в сам розпал чогось, що можна назвати “українським апофеозом” — в’їзду Богдана Хмельницького до Києва. Таке обрамлення розповіді наводить на думку, що річ зовсім не в скарбі у буквальному сенсі.
Отож вартує краще придивитися до географії подорожі, а ще уважніше — до послідовності взаємодії місць і знакових фігур. Герої починають свій шлях із Гданська, далі через Північну Польщу та Балтику потрапляють у володіння Романових. Виникає запитання, навіщо такий гак, якщо відносно України Москва — ось же, за плотом, і в ті ж роки козаки чи посланці українних магнатів цілком не потребували їхати аж до Балтики, аби попасти у Москву. Втім, як буде видно з подальшого сюжету, це потрібно Липі для підкреслення європейського походження і приналежності його героїв до Європи. Характерно, що в якості свого роду “подорожніх путівників” уся компанія використовує записки з перебування у Московії тогочасних європейських очевидців — від Герберштайна і до Адама Олеарія.
Не надто дивує, що сама Московія, разом зі столицею, змальована у чорних барвах — як щось темне, туманне, брудне і позбавлене сенсу. По суті, вона описана на контрасті з умовною “Європою”, звідки приходять у тому числі й українці.
Наостанок слід відзначити дещо у головному фігуранті з московської сторони. Річ у тім, що Іван Грозний — це передостанній Рюрикович по прямій лінії на престолі, який за династичним правом міг претендувати на “київську спадщину”. А про роль і вагу “київської спадщини”, цього історичного “спору первородства”, на даний момент написано тонни книг — однією з найсвіжіших є студія Сергія Плохія “Загублене царство”.
Самі ж московити у повісті описані як свого роду пекельне поріддя з точки зору головних героїв, і це порівняння простежується до останніх сторінок книжки. Позірно це виглядає як наслідування подорожніх хронік того часу авторства європейських мандрівників, дипломатів, купців, які прибували у Московію, — Герберштейна, Ченслера, Гваньїні, Джильса Флетчера та інших. Частину з них Юрій Липа фактично відкритим текстом перелічує у розмові героїв роману на початку сюжету. Через численні епітети й порівняння він зрештою доводить оповідь до рівня майже есхатологічного протиставлення.
По суті, у другій чверті книжки автор послідовно проводить героїв через зустрічі з практично всіма станами тогочасної Московії — знаттю, духовенством, міщанами, селянами та й просто темним людом, і всі вони демонструють пиху, нетерпимість, підлість, жорстокість, схильність до обману та подібні риси. Деякі сцени — як, наприклад, випадково побачені подорожуючими героями “радетели” — загалом сприймаються як ілюстрація дикості “глибинного народу”.
Квінтесенцією такого підходу є ось такі роздуми героя “за мить до скарбу”:
“Чи ж гугняві голоси попів не твердили денно і нощно москвинам про непотребу щастя і власності, чи ж, як тії дятли долблячії, не вдовбили у голови московськії радості окраденим бути?
Чи ж тоє обтесування людей московських із усіх мислей натури людської, окрім страху, не нагнуло їх під стопи деспота-окрадателя?
То украдення людям веселощів, ограбовання з надій і афектів натуральних, чи ж не дасть великого скрабу?
Чи ж скаженство батогів свистячих на похилії спини спрямоване, чи ж мордерство кожного, що спину розігнути хоче, чи ж не дало воно деспотові з Кремля сірих слуг хоч однакових та із самої криці?”
Варто принагідно зауважити, що цей пасаж непогано резонує також з ідеологічним портретом більшовизму, який Юрій Липа мав можливість спостерігати.
Втім, у романі він не обмежується лише українсько-російським протистоянням. Після втечі героїв із Москви вони, вже знаючи таємницю царського заповіту і розташування скарбу, вирушають по нього у приволзькі степи — та не просто у степи, а на території колишніх Казанського й Астраханського ханств, підкорених тим-таки Грозним “вогнем і мечем”. Там застають посланців із Кримського ханства, очевидно кримських татар. Мандрівники стають свідком, як кримець, утішаючи своїх казанських родичів, несподівано починає пророкувати падіння Москви і відновлення величі татар.
На позір, надто враховуючи джерела, якими користувався Юрій Липа для творення у своїй книзі напівсимволічного образу Московії як “Татарії” у номенклатурі освіченого європейця XVII століття, видається, що це не що інше, як варіація на тему орієнталізму, надто, що пророкування лягає у контекст боротьби вір. Втім, кілька деталей вказують на те, що “воно то так, та все ж трішечки не так”.
Насамперед, звертає на себе увагу підкреслена самостійність і рішучість кримських татар відносно інших “родичів” — а на той час саме кримчаки були чи не єдиними серед татар, хто зберігав незалежність, хай і у формі васалітету відносно Порти. А по-друге, у період 1917–1920 років кримські татари були одним із тих корінних народів, які зуміли організувати і достатньо потужний національний рух, і власні інституції. До того ж, значна частина історії початку могутності Москви у 16 столітті — це боротьба за спадщину Орди з Кримським ханством. І сцена пророцтва в наметі — це фактично пророкування майбутнього реваншу, у якому “скарбом” є розбиття “Кощієвого яйця” у вигляді відривання від Москви її “ординського спадку”. Це має подвійне значення — і в контексті татар, які таким чином відновлюють справедливість, і в контексті українців, відносно яких зразу стає зрозуміло, хто кому молодший брат.
З іншого боку, автор “Козаків в Московії” належав до кола мислителів, серед яких формувалася думка про союз із поневоленими Москвою народами — сам він, родом з Одеси, не міг не знати і не чути нічого про рух кримських татар, а у міжвоєнний період став теоретиком геополітичного розташування України відносно Чорного моря.
Таке поєднання ідей (з одного боку протиставлення Москви і Європи, з іншого — явне врахування також степового світу, ще з іншого — яскраво виражене протистояння “неволі” у Москві та особистої свободи, зокрема мандрівників разом із постійним наголошенням “чужості” Москви українцям) наводить на дві прикметні аналогії. Насамперед ідеться про те, що станом на XVII століття Україні вже не було чого шукати в “руській спадщині”, позаяк на той час вона була частиною західної культури — тут прикметно, що головний герой одружується з італійкою, і це географічно в Московії. Історія цієї італійки вельми нагадує стосунки Москви з західною культурою у тих місцях, де йдеться про різного роду “запозичення”.
Є й інша можливість прочитання цього тексту, уже справді дантейська. У ній всю історію належало б інтерпретувати як розповідь про те, як зваблена темою “родинності” Україна потрапила у справжнісіньке пекло, з якого вибралася у момент свого визволення. На це натякає, зокрема, підкреслене протиставлення європейської України і дикої Московії та те, що за сюжетом герої чогось їдуть у Москву шукати скарбу, якого не знаходять. Характерна реакція одного з шукачів, мандрівного філософа Симеона Латки: “...зі сльозами на очах руки простягав у край західній неба:
— Горе, мені, горе, отчизно моя, матко моя, Україно, — прорік, — син твій зоставив тебе на поталу і субмітацію людей строгих, ненавидячих віру нашу, ученость і історію вікопомну! Отчизно моя преславна, козакоруська, зглянься на тоє, щом субмітувався непотрібно химером, пшениці твоєї для плевелів покинувши!...”
Оскільки дія відбувається на землях, підкорених Москвою, важко не провести аналогію — часто українці були вірними “солдатами імперії” у завоюванні, зокрема, мусульманських народів Азії, за що отримували привілейоване становище відносно цих народів у негласному “табелі про ранги” імперії. Але Україна з цього не отримувала нічогісінько.
Тріумфальний в’їзд гетьмана Богдана Хмельницького до Києва у фіналі тексту слід зчитувати не тільки у контексті національного визволення, а й у контексті встановлення справедливості у питанні спадкоємства по “Русі” як регіонального лідера, у контексті відносин з Москвою та, зрештою, повернення українців “до себе”. Стає зрозуміло, чому герої повертаються саме під гетьманський в’їзд — це не що інше, як алегорія до IV Універсалу чи до Акту Злуки, як кому ближче. Для посилення враження можна прочитати, наприклад, ще “Золотий гомін” Павла Тичини.
16.12.2022