Традиція

— У козака завжди відозветься вояцька кров... Або ще інша приказка: Хто нюхав порох, цей і вовкові в очі загляне.

Та не в самих словах уміщується мудрість, або розумне діяння. Адже пані надрадникова на кожному зібранні силу силенну прояв деклямує:

— Так, так, безперечно, ми ж і на це створені, щоб нести поміч потребуючим. Моя думка, щоб поширити терен праці нашого товариства; ми жінки своєю дбайливістю повинні захопити всі ділянки нашого внутрішньо-суспільного життя. Треба на кожних сходинах виголошувати реферат про завдання жінки під сучасну пору. Добрати до цього відповідних прелегентів, щоб захопити круг слухачок і рушити всю справу з мертвої точки. На нас звернені очі всего громадянства. Ми повинні вийти з наших кухонь і показати, що ми потрапимо! Я ставлю внесок, щоб вибрано окрему комісію, яка буде визначувати плян нашої діяльности та ми вхопимо керму в свої руки й аж світ ахне, — така в нас міць, сила й бажання працювати. Наше життя з дрібничок побудоване, але дрібнички творять великі речі. Якщо кожна з нас, шановні зібрані, з повною посвятою та ще з більшим запалом візьметься до наміченої собі праці, ми велетенські діла доконаємо. Я вірю, що між нами немає, зокрема в цю важливу пору, байдужих, або таких, що хотіли б свої руки обмити від ще важливіших справ. Нам усім треба наполегливо трудитися та ні на мент не забувати, що тільки це все буде наше, що ми самі собі виборемо. Перед нами краща майбутність і тому задивлені в цю майбутність — бути нам, або не бути — а далі — громада великий чоловік, або — що ти мені сьогодні, це тобі завтра — не говорім — якось то воно буде, але самі собі здобуваймо це світле, наше, велике майбутнє!

Тут саме й на цьому оклик і кінець. Сталося одного разу, що до дверей пані надрадникової застукали чиїсь руки та ніжний, чемний голос мовив: — Якщо ваша ласка, просимо дещо для тих, що потребують помочі. Зима, діти майже нагі-босі й кришини хліба не мають. Сувора війна провела їх далеко від хати. Ми не просимо милостині, але у вас таки знайдеться деяка непотрібна ганчірочка, кусочок будьякої латки, а це все ми використаємо та зліпимо дитині сорочинку. Ми будемо за кожну дрібничку вдячні...

— Досить, досить, не треба мені більше слів. Ви впускаєте мені до кімнат мороз — перебила пані надрадникова. — А мені яке діло до якихось дітей? Ще чого доброго мені не стало? Геть собі йдіть, у мене дорогий час, я ж суцільна діячка, хіба ж не досить із мене, що кожну вільну хвилину на важливі справи на кожних зборах присвячую?! Як ви можете забирати мені мій дорогий час? Та ще й тут біля дверей я можу з простуди катару набратися, — то хто мене потім на моїй важливій стійці заступить? Що ви собі про мене думаєте?...

І тут саме й на цьому трісь дверима й кінець!

***

Сонячно сьогодні в кімнаті. Наче три рідні сестри сидять біля стола: Орися, Наталка й Даруська. В їх руках сріблом вилискується голка; Орися вклубилась біля машини та береги в хустинках обшиває. Машина рівно, як у годиннику, тиркає, білий платок обіжить зарисоване коло та хустинка вже готова. — Буде нашому стрільчикові. Вони, наші вояки одержують усе потрібне, але не завадить іще одна чи дві хустинки. Воякові все пригодиться.

— А в мене вузлики зав'язуються — сміється Наталка.

— Ей, вважай, комусь сподобаєшся, — відморгує Орися, — то й вузликом не відмотаєшся.

— Коби лише любий, — перебиває подруга подрузі — та ти б і сама серденьком не відмовила.

Даруська плете теплі рукавиці й пісню собі підбирає:

У вишневім садку ночувала,

Усіх пташечок вислухала.

Там зозуленька: куку, куку, —

А я, молода, терплю муку.

Там соловейко: тьох-тьох, тьох-тьох, —

Котяться сльози, як той горох...

Орися спинила машину та й собі пісоньку провела:

Бігло, бігло козенятко льодком, льодком.

За ним, за ним цапок слідком, слідком:

Воно бігло топитися,

За ним цапок — дивиться.

Воно бігло в ополонку,

Його цапок за головку:

"Стій, козо, не топися,

Ще й на мене подивися!"

— Добре, що ми впали на цю думку — хвальком дивиться третя подруга — та за цю роботу ми взялися. — Адже ще за першої війни наші українські дівчата дарунки посилали нашим стрільцям. Вони шили, зашивали їхню білизну, плели з вовни теплі шкарпетки, рукавиці, наушники та до кожного пакунка ще й гарного листа долучували — щоб наші вояки завжди пам'ятали, що ми разом із ними та щоб їм вояцьке життя улегшити. Хай це буде мала, дрібна річ, але вона буде милою для наших братів-вояків, — бо її мережили теплі сестрині руки.

— Завтра знову приходьте — просила Орися обі посестри, — ми далі будемо своїм прикладом усі українські дівчата закликувати довг нашої вдячности сплачувати нашим борцям.

Рідна земля