Листування.

Малий фейлєтон.

II.

До Д-ра Івана Копача!

Сопутниче в долині горя, людської злоби і невдяки, що наставився на моїх крилах перелетіти з малого фейлєтону у високу нашу історично-літературну науку, а з відси безцеремонно і то ще й з похвалою, у безмертність! Евангельсько-фільософічний тон Твойого листа зворушив мене глибоко і обезоружив. Маю свої сантіменти. Як Ти любив колись Паульзена, так я люблю ще й нині розумних і практичних людей, навіть тих, що "ладять" шкільні підручники чужих авторів хочби лиш таких марних як Людвик Сальо. Др Іван Демянчук, Роман Цеглинський, Прокіп Мостович, Антін Крушельницький, Фрончкевич, Самолєвич, Прухніцький. Люблю фільософів — навіть тих сільських в особах громадських асесорів, що приловлені на невинній крадіжи льоника чи сворня від воза, не тратять резону, а вміють ще й тоді здобутися на добродушно-невинний усміх а то й на... малий фейлєтон.

Докторе Іване Копачу! В життю не ходить о те, щоби оден одного копнув, або закопав у публичній опінії, але річ в тім, щоб люде зі собою жили, говорили і в потребі сказали собі правду у вічи, а не ходили як дехто з  менше і більше визначних громадян по переулках, не нашіптували собі чорнокнижних сплетень, клевет та не помагали собі в громадській карієрі... анонімними листами.

Радію, що Ти, перечитавши мій малий фейлєтон, немов у зеркалі хрустальних вод побачив таки себе самого у всі своїй величині та ширині. Мало сього. Ти зі щирим жестом праведника нинішнього воєнного времени доповнюєш для історії точні дати про свою Ничтожність та своє окруження. Отже добродійка родом "таки так просто і певно із самого Топорова?" А діти, то "от дурненькі собі, ще маленькі хлопята, оден 10, другий 12-літни"? Ні! Єй Богу, зворушуюче! Лише без зайвої скромности. Сеж прецінь не без значіння! А дати безсумнівно точні. І певно покористується ними будучий історик не так може при писанню "Характеристики малих фейлєтонів Тиберія Горобця з р. 1920", як може скорше при писанню історії гноблення українських приватних ґімназій в Галичині, при писанню історії шкільнопідручникового паскарства в р. 1919—20 та при розсліджуванню тих крутих стежок, якими в той час блудило почуття й розуміння авторської етики.

І ще одно мене радує, що в прінціпіяльиих і есенціональних справах ми властиво не перечимо собі, а взаїмно себе потверджуємо, дещо голосно, а дещо... мовчки. Так напр. справу розговірної мови в окруженню Вашої Ничтожности. Властиво отже все, що я "зладив" у фейлєтоні дістало Вашу апробату. Ріжниця зводиться до того, що добродійка "родом не лиш з під Радехова, але таки просто і певно з Топорова, а діти — то дурненькі собі, маленькі хлопята"... Ну, сеж дрібничка. Хтож би її видвигав до значіння кабінетної квестії?

Що правда, розходимося в поглядах на високість гонорарів за "ладження" підручників. Та й тут чей порозуміємося. Зо мною як з дитиною. Я обстоюю прінціп, що людині за її власну, добре виконану роботу належиться добра заплата.

Та не дивуйтеся, що я, дивлячися на те, що наше шкільництво за рік чи півтора збогатилося такими підручниками:

1) Прокіп Мостович: Латинські вправи на другу клясу після (!) пятого польського видання А. Фрончкевича і Ф. Прухніцького зладив Др Іван Копач.

2) Людвик Сальо: Соrnеlіі Nepotis третє видання зладив Др Іван Копач.

3) Дра Жигмонта Самолевича. Романа Цеглинського: Латинська граматика для І. і II. кляси пяте видання зладив Др Іван Копач.

4) Антін Крушельницький: Українська читанка для другої кляси середних шкіл зладив Др Іван Копач.

5) Латинські вправи на першу клясу після (!) книжки А. Фрончкевича і Ф. Прухніцького уложив Др Іван Демянчук. Третє видання зладив Др Іван Копач _ _ _ _ _ _ дістаю шум в голові.

На таке ладження скільки треба виладувати енерґії! Сеж прямо величаве! Що-йно поволі вертаю до рівноваги, коли доводиться мені ствердити, що одну книжку приготовив властиво пок. Др Р. Ілевич (він і перевів коректу), що "зладження" другої книжки обмежилося на пропущенню чотирьох уступів, що зладження третього підручника лежить в пропущенню тих уступів, з яких віяло чорно-жовтою австрійщиною і т. д. і т. д.

Сумно мені лиш, коли подумаю, що пок. Ілевич за свій совісний труд дістав всього 300 корон, що вдовиця по пок. Цеглинськім не дістала ні сотика, а Ти, мій туземний сопутниче кажеш собі платити за "зладження" кожного підручника 5.000 (словами пять тисяч) корон, себто мав за півтора року 25.000 корон "позаінспекторських заробітків". Не говорю сього із зависти. Підношу се тому, бо як сказав Шекспір, затаєння доброго вчинку вбиває тисяч инших добрих вчинків, що мали після нього наспіти...

Нема в мене терпеливости ні часу робити по жерелам студії над Вашою, Дре Копачу, "надобовязковою т. зн. позаінспекторською працею над шкільними підручниками для українських середних шкіл в Галичині", я лишуся при старосвітському пересуді, що інспектор не повинен узалежнювати себе від учителя і що інспектор, "ладячи" підручник живучого учителя ставить себе в нездорове і неетичне відношення до всього учительства, а правдивого автора і видавця в примусове положення. Се є рішучо неморальне. Таке "ладження" поневолі пригадує одну книжку видану перед війною в Чернівцях. Книжку сю написав був Лев Толстой, переклав В. Калиновнч, а зладив Евген Семака. До Семаки й прилипла була поговірка: Ти Семако добрий чоловік, та реверенда твоя — злодій...

І ще у одному ми розійшлись. Та й се я поясню; може порозуміємося.

Ходить о те вигідне сидження. Кажеш, сопутниче Іване, що не дуже Тобі вигідно сидіти на фотелі в Раді шкільній. Mon Dieu! Сеж ще не траґєдія, а питання часу і привички. В життю треба нераз привикати не до одного, чи то доброго чи злого. Часом на те вистане короткий час, часом треба одного життя, а часом треба й кількох поколінь. Так мабуть є і з сидженням на фотелі. Треба до сього привикнути а се не приходить відразу, так як не відразу привикається до хустинки до носа, до скарпиток, до воскованої підлоги, до Ваґнерівської музики, до штрасбурського паштету, до устриць. Та се теж, на мою думку, дрібничка. Річ в тім, що — як сказано у Чехова — треба робити роботу, але робити її самому, совісно. От напр. шкільні підручники. Сеж важна справа, велике діло, благородний клич! Тому й я на конець позволю собі повторити цитований Вами мій рефрен, лише в иншій тонації:

"В загалі мені здається, що всі кличі є благородні. Лише одно є немиле, що зі всіми кличами вяжеться людина, що приходить ніби то здійснювати кличі і як свиня риє коріння найкращих дубів"...

Тільки Ти сопутниче знай, що й тут у мене схильність до порозуміння. Ті найкращі дуби — то ні я, ні Ти, ні моя маленькість ні Твоя Ничтожність!

Найкращі дуби — то всі ті автори, що в поті чола складали свої шкільні підручники.

Отже не треба рити коріння...

Громадська думка