Малий фейлєтон
Соломяний вогонь?
Як тінь блудить за мною спомин про них та про їх муку. День і ніч стоять вони перед моїми очима. І бачу: ведуть їх закованих, простоволосих, розхрістаних, виголоджених, почорнілих, збитих, окрівавлених. Йде громада окружена тісним кордоном; у кожного жовніра кріс в руках і палець на цінґлі... Ведуть їх улицями покутської столиці — ведуть їх у тюрму. Вирвали їх з орлиних гнізд і ведуть в долини — на муку і смерть. А за ними пливе тужний шум зелених верхів, летить плач старих ялиць і скомління конаючого в ярузі вітру... А горді їх чола оре журба, що там за ними остала пожарина, а у вратованих хатах тиснуться громадки голодуючих матерей, жінок і дітей...
І здоганяє їх слізна молитва гір, що благословляють своїх дітей в невідому дорогу — на невідомі страдання.
День в день стоять вони перед моїми очима. А по душі моїй блудить рефрен коломийки з пресумними словами польського поета, що колись співав про австрійських опричників, які дідів і прадідів нинішніх мучеників за зрив до волі теж гонили далеко "зі стричком на шиї" і жалував, що
"Вже їм більше не задзвонять
Дзвони в Коломиї"...
Гуцули гинуть! Грозою прошиваючі вісти потрясли сумління нашого громадянства. Спалахнув... соломяний вогонь, зродилося на хвилю спочуття та жертволюбивість. Та скоро погасає. А Гуцулам потрібна підмога скора і видатна.
Де твій голос, широка галицька земле!? Де твоя вдовина лепта для гинучих з голоду братів? Де ваші скромні жертви панове паскарі, картярі? Скільки ще раз прийдеться мені вертати до тої теми?...
Ода до мойого сусіда.
Чую, що знов ангел поезії злопотів крильми надомною. Я був би готовий написати гимн або оду до кого небудь, хочби до політичного матолка. Та правду кажучи, боюся. Люде не вміють читати моїх стрічок з дороги життя. Не признають теоретичних мірковань, абстрактів; не вірять у мої живі символи. Ріжуть кожне моє речення тупим ножем своїх недотепних здогадів, ріжуть безмилосерно як сальцесон на тарілці, дають моїм живим символам імя і назвиско живої людини. З того виходять непорозуміння, колізії, конфлікти. Виростають безпотрібно довкола мене вороги. Оноді минав мене оден наш музик і глянув на мене таким злющим оком, яким вміє дивитися лиш український композитор на новий твір другого українського композитора. Заболіло мене. Минав мене опісля оден молодий вчений, що блиснув на марґінесі навчання клясичних мов в середних школах тай відвернувся від мене. В неділю йшли два возні з 6. Виділу краєвого та й вони не поздоровкались зо мною. Одним словом люде завзялися на мене. Хотять мене змотлошити. А я людина мягкої вдачі, ходжу, нуджу тяженько зітхаю і каючись, бюся в груди... І поневолі пригадалася мені (Дух святий при мені!) моя голубка-теща. Вона одна те розуміла. Все говорила: "Дай собі спокій з всякими символами. Складай їх до посмертної теки. Напитаєш собі біди. Світ і люде инакше судять. Все беруть до себе. Живий живе думає. Не пиши ніколи ні про людську глупоту, ні про нахабство, ні про грубошкірість чи некультурність, бо за кожну букву матимеш одного ворога, а всі стрічки разом викопають тобі передчасно могилу. Взагалі на ходи між люде, сиди в хаті. І люде тебе пошанують і возні стануть знов кланятись".
Теще — голубко! Святі твої слова! Людськість велика — та люде маленькі! Не знаю, яке твоє відношення до Шекспіра та певна річ, що й ти як він знаєш всі людські слабі сторони, особливо теперішних великих людей. А казав той сам Шекспір, що як великі люде переведуться, то маленьким людям здається, що й вони великі. Особливо в політиці. Бо ми є par excellence політична суспільність. Не тому, щоби у нас було богато людей політично образованих і вишколених, але просто тому, що у нас кожен "розуміється" на політиці і ніколи не помиляється.
Є у мене в сусідстві такий типовий політик з божої ласки, що теж заслаб на великість, і він ніколи не помиляється і не блудить. Він перший перечеркнув лінію Бартелємія, потому три місяці цілувався в соціялістами, потому розщибався за Денікіном, потому конав за большевиками, а тепер ходить і бурмотить. Мій сусід що днини відвідував мене в хаті, у варстаті, толкував мені, поясняв, запевняв, накидав свої думки...
Я чоловік спокійний і вирозумілий; не перебивав йому, а слухав і думав собі: біг пес через овес, не пошкодить ні псови ні вівсови. Най собі балакає. — А тепер вже він перестав говорити; згубив орієнтацію. Ходить і бурмотить.
Перестав він говорити, то я про нього заспіваю:
Про тебе сьогодні співатиму народови свойому пісню о достойний матолку, брилянте нашого політичного життя, прикрасо всіх політичних нарад, філяре нашої політики, предсіднику всяких комітетів, батьку всяких балачок, члене всіх спілок, голово всіх товариств, де воцарилося безголовя! Без тебе ми не були би ми! Без тебе не було би у нас життя ні руху. Ти є конче потрібний. Переживаємо важкі часи. Великі і розумні люде що раз то більше переводяться. В таку пору треба малим удавати великанів. Треба жити вірою, що й малі люде підростають!... Відома річ, що на безптичі і... ґрамофон соловієм.
Достойний матолку! Ти оден зрозумів і переносиш з математики в життя велику правду, що зеро множить кожне число в десятеро хоть само не є числом... ітд. ітд.
Громадська думка
20.05.1920