Малий фейлєтон.
У вільну хвилю тікаю з душного середмістя за рогачки, або бодай до якого городу. Зелень і цвіти вспокоюють мої нерви, відсвіжують душу.
Сів я вчора на лавці в городі; зачитався у збірку нарисів і документів з Бідермаєрівських часів.
Довкола мене бавилися діти. Бавилися, бігали, сміялися, кричали:
— Не руцай каменями, бо мне вдариш...
— Овва! А муй тато є жаднік Намєсьніцтва... Тато ладзі рузьни подренчнікі і бери за то файни пєнєндзи...
Такі сентенції вибилися понад діточий гамір.
Я лишив Бідермаєра; підійшов до дітей. Вразив мене греко-католицький наголос і виговір польської мови і заінтересував мене той... жаднік Намєсніцтва, що... ладзі подренчнікі... Довідуюся, що се діти одного з наших шкільних радників (ага!), який колись як учитель ґімназії вчив ще мене патріотизму, а тепер сів спокійно на вигіднім кріслі в Раді шкільній та скріпляє свої життєві вигоди горендальними гонорарами, які каже собі платити за затвердження (в друку називається: зладження) шкільних підручників... чужих авторів.
Питаюся, чому діти ломлять собі язик і калічать мову моєї рідньої мами і мойого братнього народу. Довідуюся, що так їм казали в дома, бо по українськи... небезпечно дітям говорити і в хаті і на улиці; на українські діти нападають. Тому діти п. "жадніка" говорять в дома і поза домом по польськи, ба навіть самі п-ні "жаднікова" (родом чи не з під Радехова?) по польськи з дітьми розмовляють.
Стало мені смішно і гірко.
Тисячі хлопських синів крівавилося за українську державність, а хлопський син перебраний в ліберію шкільного інспектора боронить своїм дітям говорити по українськи, бо... небезпечно!
Ще верну до тої теми...
Громадська думка
21.05.1920