Многокути наших душ

In memoriam ЛЕОНІДА УШКАЛОВА

Ми є тим, кого ми зустріли на своєму шляху

Пйотр Штомпка

Насправді це – доля. Многокути наших душ якось випадково зачепились ребрами...

Юнацька пам’ять зберегла у пам'яті місто — Харків. Якщо до Києва я був адаптований, так би мовити у кількох вимірах: хронологічному — змалечку, ще й  географічному (як не як — центр, може, не Європи, а України безперечно), а також — світоглядному (Київ — КИЇВ! — це щось універсальне для усіх українців, хоча на таку роль можуть претендувати багато міст і містечок, а навіть теренів, як то втрачена для нас сьогодні Січ Запорозька), — то Харків був цілком новим і новітнім відкриттям.

Я вперше потрапив до Харкова уже доволі зрілим, зрештою — “академіком”, тобто аспірантом, отож, дивився на нього оком Хоми Брута, який заблукав до цього міста у нескінченній Сковородинівській мандрівці життям. Око було іронічним, сахалося попервах кубістичних безживних бетонних форм радянської архітектури, невідомого львів’янину ґлобалізму безсмакової тоталітарної системи, духом якої це місто проникнуте як ґротесково-провінційна наслідувальна копія “сталіц”. Проте не все так було погано і вражаюче у тому Харкові, але про це згодом.

Шукаючи сенсу життя і життєвої мудрості, маю звичку звірятися із старими писаними текстами. Приміряти на себе то тоґу, то кобеняк, то свитину, намагаючись відчути свіжий вітер на київських горах, на харківських майданах, пройтися мисленно, подумки київськими горами знизу, від Подолу — нагору, до руїн Десятинної, до Михайлівського собору... Пройтися Римарською вулицею, намагаючись вловити ритм харківських катакомб — таємничий прихований пульс історії молодого здорового міста. Побачити Харків — ріку, яка повноводо струменіє у часі і просторі, доправлюючи тебе до району із “прибалтійською”, як на мене, назвою — “Салтівка”. Доправляючи до друзів.

Пишучи це, я раптом зрозумів, що старого доброго часу мого дитинства і юності, осяяного райськими барвами безтурботності, блиском київських храмів, кольорами київського ботанічного саду, музеями з українською культурою, зрештою, унікального враження від повноводних Дніпра і Харкова, – нині вже не повернути.

І не тому, що час минув.

Він був і є неначе монолітним, коли ще не було суб’єктивних власних досвідів і висновків. Було-таки добре, коли земля, чи ЗЕМЛЯ — велика і однорідна, коли всі люди — браття.

Але повернуся до старих текстів. Це не обов’язково повинні бути тексти писані. Зовсім ні. Сам рельєф певної місцевості, архітектурна забудова, паркові комплекси і  структура міст і місцевостей є своєрідним текстом. Його можна і потрібно читати і відчитувати, перекладати на сучасну мову. На свою власну мову. Багато понять у цьому “тексті” виявляться “макаронізмами”, демонструючи невластиві питомій мовленнєвій тканині вкраплення. Особливо, якщо при цьому забруднюється й ламається довершена питомим природнім національним світосприйняттям стилістика вислову.

Колись я змушений був виїхати із милого серцю Львова (що не означає, що я це “своє” місто сприймав некритично) до Києва, бо у Львові не було можливостей подальшого росту. Річ ясна, що, приїхавши до Києва, я почав приміряти на конкретне синхронне мені місто кінця 80-х років свої давні враження. Крім того, я почав шукати питомих киян — уродженців міста, які там виросли і сформувалися, і які теж повинні були пам’ятати “той старий Київ”. Хотів з ними поспілкуватися про наші враження — чи вони сумісні, чи й їх не вражає сучасність, зміна самої атмосфери міста. Більше того, маючи досвід втілення власних львівських антропологічно-фольклористичних досліджень і зацікавлень, почав я шукати навіть не киян, а мешканців Київщини, які тепер жили, вчилися і працювали у цьому місті, але становили справіку питоме населення краю. Мене цікавило, які вони з погляду антропології, які фонетичні синтаксичні та стильові особливості їхнього мовлення. Одно слово, я почав шукати власне киян і “київців”, як я це називав – із конкретним наміром пізнати питомих українців.

Вдалося знайти і киян і “київців”. Я виявив буквально під боком — у відділах різних академічних інституцій — декількох аспірантів й лаборантів, які виявилися насправді носіями питомої київської культури. Мої київські ровесники-знайомі оповіли мені дуже багато про справжню Київську історію, про топографію, про процес розвитку міста та про планомірні процеси нівеляції його історичного простору і свідоме знищення питомої національної атмосфери.

Я навчився читати київські “палімпсести”, що дуже допомогло і у літературознавчих студіях. Водночас я склав для себе “історію хвороби” Міста, витворивши своєрідну віртуальну карту “віспових шрамів” на його тілі.

Пливучи щодня стрімкими ручаями київських вулиць, я вдивлявся в обличчя київського населення, вслухався у їхнє мовлення, вловлюючи ознаки матірної говірки, специфічну фонетику, відмінну від шкільної норми. Навіть вигадав собі цікаву забаву: підходив до когось із виразними фонетичними рисами мовлення і питав: “а ви, бува, не із?..” Це веселило, проте ця веселість була із присмаком гіркоти: переважно ці представники київського населення демонстрували незадоволення, немов у душі боялися, що в такий спосіб я викривав якийсь їхній гріх.

Це були мої особисті “археологічні” студії. Інакше я поглянув на свої “дослідницькі забави”, коли мене попросили запровадити до Софії Київської молодого харківського науковця, який збирався захищати в інституті дисертацію. Розмова була невимушеною і цікавою, його мовлення чисто українським, а його сприйняття Києва цілком адекватним до мого: ідеалістичним.

Година спільного часу, який у нього лишався до від’їзду додому минула непомітно, а у моїй колекції з’явилася ще одна знахідка, на цей раз — харків’янин, а насамперед слобожанець. Ми були неначе рідними братами, тим більш, що виявилося, що із Харкова до східного кордону приблизно така ж відстань, як і від Львова до західного... Виникло відчуття й усвідомлення “символа віри”; більш того, ми почувалися у Києві кінця 80-тих, у Києві епохи “розвинутого соціалізму” достоту як “первісні християни”… у неронівському Римі.

Як я тоді написав, “многокути наших душ якось випадково зачепились ребрами”.

Потім біла цікава Його фраза – його – Леоніда Ушкалова – сказана у музеї у Переяславі. Якраз ішлося про Богдана Хмельницького, про його зріст, щось на кшталт метр п’ятдесят. Перед вітриною, де висіла його, Хмельницького шабля: як сказав екскурсовод – коротка, як у охорони. Бо був маленький зростом… Тоді Леонід видав цікаву думку: «Низький зріст гартує характер». Лаконічно і точно.

Він теж не був високого зросту. Він знав, про що він казав.

Його загартований малоросійськими інвективами характер дав нам добрі результати – монографії, статті, концепції, судження. Ще пройде не один десяток років, доки ці істини набудуть популярності.

А мені у Ньому імпонувала Його впертість. Я тебе розумію – казав він мені, – ти можеш хвалитися своїм гербом. Проте я – УШКАЛОВ, а ти ж не знаєш, що це означає. Я – з ушкалів – це річкові пірати. І я завжди пам’ятаю, що ми постійно перемагали.

А мені в Ньому імпонувала його українська мова. Я – казав він – не з Харкова. Я – зі Слобожанщини. Я – зі СЛОБОЖАНЩИНИ. І говорю, як слобожанець.

Леонід залишив по собі цілу серію цікавих українських слів, які присутні у його статтях і є виразними ознаками його особистого (?) мовлення. За ними одразу (не говорячи про його індивідуальний стиль) вгадується специфічне УШКАЛІВСЬКЕ мовлення, написання. Посутнє.

Тепер мені очевидно, що оте “зчеплення душ” нас радувало й реабілітувало у власних очах, особливо якщо врахувати постійне і перманентне, всюдисуще і повсюдне насадження меншовартісності стосовно всього українського. З іншого боку, наша молода, іноді задерикувата, питома національна самосвідомість, ґрунтуючись на природньому інстинкті самозбереження, потребувала підтверджень, вимагала фактажу, який би вмотивував наші істини і переконав інших — скептиків і настроєних неґативно, а то й вороже. Напевно, саме тому ми подалися у вивчення давньої літератури — того материка знань, ідей, мистецьких досягнень і політичних прагнень українців, які постали природньо і стихійно як результат діяльності освічених верств народу упродовж віків, коли українська культура розвивалася без втручань зовні.

Йому було легше, аніж мені. Він мав СВОГО Сковороду. Він був ним, жив ним, писав про нього й інтерпретував його.

Я заздрив Йому, бо мусив шукати щось своє. І коли я «запустив» Пилипа Орлика, його Конституцію 1710, – я вперше вражено почув від нього: «І ти уже зірвав свій едельвайс»…

Ми шукали свою “Атлантиду” і знаходили її. Ми вірили їй, ми її любили, більш того, ми були її адептами.

Ми ходили відомими місцями Харкова і Києва. Ми ділилися своїми враженнями про те, що отут — найстаріша вулиця Харкова, а отут бували відомі історичні діячі, а отут...

А цей будинок треба завішати меморіальними дошками від даху — і до фундаменту, або й добудувати ще декілька поверхів, щоби могли всі ті меморіальні дошки вміститися — адже це був фільтраційний табір української інтеліґенції.

Ми пильно вдивлялися у зелень молодої трави у спокійній парковій зоні, намагаючись запримітити бодай якийсь натяк на обриси могил відомих людей, які колись були поховані “десь отут”, бо ми ішли не просто парком, а територією колишнього цвинтаря.

Найбільше моє потрясіння сталося пізніше — значно пізніше, – коли я раптом побачив — і це мене вразило так, що не знаходжу слів ані категорій для адекватного вислову — що на тому ідеальному просторі вулиці Грушевського у Києві, яка стала для нас уособленням і символом сучасної, оновленої, новітньої і модерної історії України, де ішлося насамперед про правильність академічних категорій, про адекватну методологію наукового аналізу, про тонкощі наукового дискурсу й стильову відповідність, де споруда Академії Наук, Національного художнього музею, де ми — оті “ми”, що намагалися відтворити заборонену, “заклєймьонную”, заперечену всіма різновидами шовінізму і сов’єтизму СПРАВЖНЮ українську культуру, де ми вели свої мирні періпатетичні бесіди, раптом з’явився “кордон”. Кордон смерті, коли на тому просторі вбивали — ДОСТОТУ ТАКИ — вбивали людей.

Той кордон продовжився — чи продовжувався? Протривав довгі роки, проораний у тілі української культури й української нації ще задовго до Голодомору, ще задовго до розорення Батурина, задовго до багаторазових розорень Києва... Тривав у формі перманентних репресивних воєн проти українського слова, мовлення, правопису...

Нині іду центром Києва... і не знаю, чи мені переступати через окреслені на тротуарі силуети загиблих, чи їх обходити... Чи, звично крокуючи оптимістичним поступом до власної мети, не звертати уваги на ці білі контури болю? Було — та й загуло, а “нам своє робить”?..

Той ЗАГРАДкордон повинен був розбити, розсипати, знищити оте зчеплення наших душ. Не спрацював ЗАГРАДкордон — запрацювали ГРАДи.

А наші внутрішні потреби, які виражалися у філологічних, історичних дискусіях, у пошуках нашої ідентичності та намаганні якось вплинути на суспільство, БУЛИ АБСУРДНО НЕПОТРІБНИМИ... І це теж було вбивством, непомітним, тихим і щоденним убивством — абортом мислі. Бо кордон жив і живе собі в душах.

Проходячи нині через площі різних українських міст, я добре розумію амбівалентність ролі вождів. Як би хто з них не називався. Проте не оскаржую і не засуджую. Бовваніти на площах — це їхня доля. Не сказав би — наш fatum. Ні. Це їхня доля. Всього лишень — особиста доля пам’ятників.

Наш fatum – у наповненні ЗМІСТОМ многокутів наших душ після оздоровлення й очищення від нащепленої віспи.

Ніде правди діти: ми пройшли через згадані потрясіння, тримаючись за тонку нить за універсальним рецептом Тараса Шевченка, який тільки й міг порятувати навіть краще від молитви нас од зникнення: «у нас нема й зерна неправди».

Дійсно — доля. Многокути наших душ якось випадково зачепились ребрами...

І от вчора я дізнався, довідався і… здивувався. Тоді вжахнувся. А потім розгубився. Розгублено подумав: а хто ж тепер замість нього… хто ж тепер напише все оте, що він міг би… (ні, умовний спосіб тут цілком недоречний) – ЩО ВІН (і тільки він) МІГ НАПИСАТИ. ХТО?..