Теологія велосипеда

Їхати велосипедом – це дуже просто.

Принаймні, так нам усім здається. Бо ніхто тепер не може згадати, як воно було – й чи було взагалі – перед тим, до того, як ми навчилися їздити.

Раніше усе було й зовсім гаразд – питань навіть таких не виникало. Казали, що Бог створив нас такими одразу – на велосипеді. І тоді, отже, як ми з’їхали з велодоріжки Едему й поїхали манівцями, ми вже у будь-якім разі вміли їздити.

Згодом – вже майже тепер, нещодавно – з’явилася инша думка щодо процесу навчання як такого. Мовляв, початково ми не знали ніякого ровера, ходили пішки, ба навіть не одразу й на двох. І тільки в підсумку тривалої еволюції: праці, зміни харчового раціону, виділення великого пальця й збільшення об’єму мозку – осягнули вершин пересування педальним транспортом.

А зараз, здається, навіть і це – уся ця суперечка поміж креаціоністами й еволюціоністами – забулася. Тепер вже навіть і не їздять здебільшого – так, катаються.

Я пробував пригадати – силкувався до того багато разів. Проте усе, чого вдалося досягнути, є суто розумовими вправами. Теоретично, себто, я зумів припустити, що для успішного пересування на двох колесах було й справді необхідно спочатку, колись, навчитися тримати рівновагу. Але як саме це відбувалося, чи доводилося нам падати й чи було боляче?..

Отже, їхати велосипедом – це просто. Тепер. А втім, короткий курс нашої видимої, досвідно осяжної історії, він ось такий. Він бере початок від того часу, коли подібні запитання – поняття про рівень складности – виникли. А вони з’явилися заразом із першими труднощами…

Адже підкачувати колеса теж було просто – головне ковпачок не загубити. Хоча й це, зрештою, іще ніяка не проблема. І змащувати ланцюг. Але одного разу ми вперше пробили колесо.

Існує суперечка, коли саме це сталося. Одні кажуть, що це вже після виникнення цивілізації – наїхали, мовляв, на скло або ж на цвях. На їхню думку, до того тривала золота доба природньої гармонії і ніякої приключки, відтак, статися не могло. Але нещодавно, у Буджаку, я познайомився із цілком також природньою травою, що її місцеві мешканці називають “кирцями”, у множині. Її дрібонькі у розмірі плоди мають, проте, такі гострі й тверді колючки, що із легкістю пробивають покришку й камеру навіть крізь спеціяльну захисну стрічку з пластику: я пробував її ставити – не допомагає.

У будь-якім разі, мені здається, це все одно мусило статися десь на межі двох епох, – мені здається, сама цивілізація виникла саме після цього.

Тому ще це було історичним порогом – це була катастрофа. Ви ж бо тільки спробуйте абстрагуватися і уявити: от ви їдете собі, їдете – у даному випадку не важливо, чи навчилися ви цьому, а чи із цим умінням народилися, головне, що це для вас річ цілком ясна – і навіть й гадки не маєте, що може із вашим ровером щось таке статися, адже такого ніколи раніше не було, немає у вас такого досвіду… І раптом це огидне відчуття твердости спущеного колеса під вами – раптом це стається.

Це ж тоді й постала ідея кінця світу. Колесо нам врешті вдалося заклеїти. Не одразу – не всі цього й побачили, не всі діждали. Але знайшлися такі, які це зрозуміли: зрозуміли, що колесо пробите – адже спершу потрібно було із цим розібратися – а вже відтак, що його треба заклеїти. І це також не просто, а проте на це вистачило навіть мого розуму – з часом і я цьому навчився. Для цього необхідно зняти колесо з вилки, зняти покришку з обода, ну й так далі. А потім усе це вдягнути навспак, у зворотній послідовности. І ми, людство на велосипедах, впоралися з цим… Але ідея кінця світу залишилася.

Цих людей – які зрозуміли тоді про колесо, зрозуміли, як вирішити ту першу нашу правдиву проблему, ми із часом стали називати. Ми їх виокремили, тому що вони виокремились – тому що із виникненням технічних труднощів набули ваги. Тому що в нас у подальшому ламалося іще чимало всього – поступово в нас ламалося все. І механіки – так ми їх назвали – навчилися усе це лагодити.

Був, щоправда, такий час, коли механіків палили на церковних багаттях. Але це не тих – це плутанина у термінах. Ішлося про механіків фундаментальних. Тих, яким першим спало на гадку, що аби поїхати на двох, було спершу необхідно навчитися рівноваги. Або ж і понад те – зауважити наявність Світу й поза велосипедом, ба, навіть поза його дорогою.

Потім був також й инший час, коли гору узяли механіки фундаменталісти й горіли церкви… Але механіки прикладні завжди були у пошанівку. Адже їхати хотіли усі, незалежно від переконань. Більше того, їхати чим далі, тим зручніше…

У мене є приятель механік, Ростик. У великих містах його не надто цікавить архітектура, тим більше, що він боїться у великому місті заблукати. І з цього приводу із нього підсміююсь я. Але ото згадав був щойно, що клеєння колеса спромігся осягнути, а проте як же підсміювався із мене Ростик, коли побачив, як я це роблю…

Ну, бо воно й дійсно кепсько мені виходить. Незграбно і не завжди. І коли я їду велосипедом, а надто коли заїжджаю далеко від дому, не кожного разу, але иноді, особливо, як підскочу десь на камінчику або що, згадую про те, що велосипед може поламатися – що-небудь у нім, – і моє мислення починає нагадувати первісні молитви: не оті, що до Всесвіту, але ті, що до стихій шестернів й підшипників…

А оце сталася зі мною й зовсім дивовижа.

Адже не знаю, як там щодо людства, але сам я особисто – тут і зараз, у цьому ось своєму житті – й справді на ровері, скільки себе пам’ятаю. Пам’ятаю, наприклад, як заразом з велосипедом ріс. Не можу згадати, чи було в мене спочатку чотири колеса – по одному маленькому й додатковому обабіч більшого заднього, але добре пам’ятаю, як починав їздити на дорослому спершу під рамою, а тоді вже й над нею, і як це було небезпечно попервах, бо до землі в разі чого ноги не сягали… А ще й краєчок ногавиці міг потрапити межи зіркою й ланцюгом, і якщо не вдавалося похилитися на ліву, вільну ногу, доводилося падати усім тілом на праву, сплутану…

Ну добре, нехай передачі на моєму велосипеді з’явилися теж не одразу – спочатку це була стара “Україна”. Але навіть якщо рахувати від часу появи передач, часу таки минуло. А проте, у тому й дивовижа, що це запитання виникло в мене тільки допіру – щойно цього літа, коли я вирушив велосипедом у подорож Буджаком. Потрібно було проїхати, відтак, не звичних десять-двадцять кілометрів на щодень, але 300 чи то 320 поспіль, аби аж на сьомий день цього суцільного руху, перемикаючи передачу в якийсь стотисячний раз за життя й сто перший протягом мандрівки, я раптом усвідомив, що ніколи не цікавився, а як же саме це відбувається?..

Тобто, я знав про зірочки різних розмірів на задньому колесі, знав прокручувати коліщатко на правій ручці керма – там навіть номер передачі змінюється у спеціяльному малесенькому віконечці, міг би здогадатися й про те, що ланцюг у цей момент перекидається в якійсь там собі спосіб із однієї з тих зірочок на иншу… Але мені жодного разу перед тим не спадало на гадку здогадатися про це – у мене не виникало запитання щодо природи механізму, який поєднує обидві ці дії: прокручування коліщатка й перекидання. Я просто їхав – для мене було самодостатнім, що їхати після перемикання ставало легше…

І це було, отже, цікаве відкриття саме по собі… Ні, не про механізм перемикання передач – як його влаштовано, я не знаю й досі. Минуло вже кілька місяців, але я так цим і не поцікавився. Мене вразило инше – саме запитання як таке, його постання, аж настільки запізнілого, але ж цілком, здавалося б, природнього запитання щодо предмету мого повсякдення…

Дивно також, але мене це жодним чином не відштовхнуло від Бога.

Зі мною так від дитинства – вже дорослим був усвідомив, що моїм першим трансцендентним переживанням було намагання уявити собі безкінечність Всесвіту, коли років щось у п’ять батько розповів про це. Здається, і цього разу мені стало тільки дивно – мене захопило, як складно й до ладу усе в велосипеді влаштовано…

Але логіка, либонь – загалом – саме така. Ростик ніколи не згадував про Бога…

Припускаю, Він просто відсутній у його світогляді. Адже Ростик більше не боїться того, що ровер йому зламається десь просто посеред дороги – у непролазних хащах пралісу, в безмежному морі степових трав, далеко від дому. Й він не уповає на Бога з цього приводу – тому що сам опанував лагодити. А ще точніше, він ніколи й не боявся, оскільки народився у світі, де це знання – відання про рихтування – вже існувало, вже було накопичене, а позаяк мав до цього інтерес, швидко усьому навчився. Деталь за деталлю, механізм за механізмом, він усі їх поступово розібрав і… винайшов… Кажуть: “Не треба винаходити велосипед”. Але ж я й по собі знаю, що кожного разу відкриваючи чергову річ у царині мови, а чи історії – річ давно відкриту й досліджену, але для мене нову, – я її властиво відкриваю. Инакше не скажеш. Й достоту, кожен Ростик, кожен механік не просто знає ровер – підсвідомо, для себе самого, він його й винаходить…

Про це ми також не говорили, але, гадаю, Ростик уміє й на токарному – він зміг би, за потреби, виточити будь-яку деталь і самотужки. А проте у нього і в цьому немає потреби, адже людство витворило Сервіс. Розподіл праці й вузьку спеціялізацію. І зовсім не потрібно точити – можна піти до найближчої крамниці. Можна навіть і велосипеда не винаходити – є майстерні, у яких працюють спеціялісти, Ростики…

Хоча, Ростик ходить до церкви. Він, щоправда, не з Галичини, а тому не щонеділі. Але, гадаю, коли буде одружуватися, вінчатиметься в церкві…

Натомість ми говорили про Бога із Артемом. Він також не з Галичини, але знаю, що в нього є кум, і то не один, а отже й він у церкві буває. А проте, Артем стверджує, що він атеїст – ми говорили із ним про Бога з цього приводу…

І я був спершу сприкрений. А потім зрадів. Адже зрозумів, що у житті Артема з’явився Бог! Саме так, на рівні сумніву, але ж наново – вже після страху й традиції…

А сам я собі думаю – з нагоди запитання про влаштування механізму передач у велосипеді: а хіба Всесвіт не влаштовано складніше?!

І ще ось це: “Спочатку було Колесо…”