Культ дітей 90-их, звичайно, колись ще потребуватиме окремого вивчення, але я не бачу в ньому чогось такого надзвичайного, тим більше, що це покоління цілком різноманітне і неоднозначне. Прочитала тут про якихось загадкових фанатів «Любе» і зрозуміла, що, може, дійсно в нас існують ті дві різні України? Я народилась у 90-их, як і моя сестра, мій брат та більшість моїх друзів, знайомих і т. д. Моїми маркерами дитинства у свідомості завше залишались польські мультики «Льолік і Болік», українські «Капітошка», «Петрик П’яточкін», на перші заколядовані гроші я купила касету Квітки Цісик і слухала її щовечора перед сном, моїми улюбленими виконавцями були молодий Пономарьов, Руслана, «Піккардійська Терція», «Плач Єремії», моє «знову, курва, радіо» завше було українськомовним, в нас вдома не було російських касет, і взагалі, я малою зранку радо прокидалась і, поки інші спали, читала Кобзаря чи Лесю Українку – ні, це не жарт, «Причинна» — все ще один з моїх улюблених текстів. В школі українська історія та література не були ворожими, вдома розповідалось про Івасюка, «Товариство Лева», перші політичні партії, братів Горинів та прадідове заслання на Колиму. В мене не було проблем з сприйняттям українського, російське не сприймалось своїм, ніяка Катя Пушкарьова чи няня с Маріуполя ніколи не були чимось більшим, ніж як одним з елементів світу. Але ж так само, як і коли ти малим йдеш по вулиці і щодня бачиш, як сусідський пес гарчить на когось чи випорожнюється, то не кажеш, що він твій кумир, — це просто частина ландшафту, яка рано чи пізно здохне.
Далі, 2000-ні — це була спроба американського тінейджерства, ми слухали весь на той час популярний рок, починаючи від «System of a Down» i «Linkin park» та закінчуючи поп-панком на кшталт «Sum 41» чи альтернативним «Slipknot». Тоді ми вже росли на «Культі» Дереша, в нашому фізматліцеї це було найсправжнісінькою реальністю — розборки з гопніками, які слухали «любе», проти наших металістів в гадах і балахонах Metallica i Rammstein. Про це, напевно, треба написати більше. Старші розказували про часи, коли гопніки чекали на учнів ліцею на вулиці з битами і ланцюгами, бо у нас більшість була «неформалами», або «нєфарами», як нас тоді називали гопніки. Пам’ятаю, як ми з братом якось втікали від гопніків в центрі, я тоді була у 8-му класі, носила балахони з Мерліном Менсоном, «Найтвіш» і «Сліпкнот», мій рюкзак був обвішаний всякими значками і шпильками, на ногах стіли трійки без металу.
З маршрутки додому треба було ходити особливими стежками, щоб не нарватись на тих же гопників, декотрі з яких були однокласниками чи знайомими з попередньої школи. Транспортна проблема тоді не була основною в Рясне-1 та Рясне-2, пацани тримали район не згірше Левандівки.
Ще в нашому ліцеї були рокотеки, де ми всі дружко гупали гадами із залізом об підлогу спортзалу під «Rammstein», перші повільні танці були під вічний Guns’n’Roses «Don’t cry» з якимось патлатим хлопцем в балахоні того ж таки гурту. Балахони, футболки, бандани, нашивки, значки з улюбленими гуртами куплялись в декількох місцях – на Краківському, пізніше в «Стильному Львові» або по секондах. Мати справжні мартінзи означало майже те саме, що стати надлюдиною.
В нас також були «екзотичні птахи і рослини», Заратустра, арт-рок, арт-гаузне кіно в перемішку з вишиванками на всі важливі свята та воістину фанатичним націоналізмом. Наприкінці 2000-их ми цікавились і британською культурою — панки, моди, перші скіни (не плутати з сучасними неонациками), ґрінт стріт хуліґанс, фільми Гая Річчі, бріт-поп, ранні арктік монкейз, ті ж доктори мартінзи і поширення моди на хулів та ультрасів... Останні заслуговують окремого слова, бо як же завзято вони вишукували по секондах футболки фред перрі, бен шерман, лонсдейл, лакост, барбері. Якщо носити щось з хулівських брендів, не будучи в складі якоїсь «фірми», то можна було теж добряче отримати по голові. «Фірмами» на кшталт «Прайд» захоплювались і боялись водночас, їхні бритоголові накачані «красені» для багатьох дівчат були справжньою мрією, хоч їздили не на конях, а на мопедах. Чесно, я б хотіла взнати, куди вони всі ділись, і подякувати їм за те, що таки ділись. Не знаю, як виглядає сучасний булінґ в школах, але мало не щоденні бійки були в моєму житті завдяки брату, адже в ті часи ніхто не вирішував нічого онлайн: якщо хтось когось образив – це означало «махач». «Махачі» існували не тільки між звичайними пацанами, а й між фанатами футбольних клубів чи скінів, які хотіли розігнати під Фраником купки емо.
Під Фраником – було воістину магічне місце, де мусив хоч раз потусити кожен. Ну і як не згадати відому бійку між фанатами «Карпат» і київського « Арсеналу» перед стінами ЛНУ?
До речі, після поширення британської моди через фільми «Green street hooligans», «This is England» (ох, це ж класика!), вже в 2010-ті ми далі переглядали британські молодіжні серіали «Skins» та «Misfits». Може, комусь це здаватиметься дивним, але на становлення мого вибору одягу більший вплив дійсно мала Британія, а не Росія чи щось пост-радянське загалом.
Якщо вийти за межі ліцею і всіх міжсубкультурних проблем (а субкультура тоді була важливішою, ніж релігія), то було ще й певною мірою інтелектуальне протистояння, оскільки завжди було важливим, чи ти з академічної гімназії, фізмату, приватної гімназії, четвертої школи, гімназії міжнародних відносин і т.д. Так само ми всі ходили на різні секції Малої академії наук, їздили на олімпіади та турніри, дехто ходив в Пласт, поміж тим тусувались в скейт-парку, пробували різні підступні речовини та страждали проблемами звичайних підлітків.
Більшість з того покоління все ще присутня в моєму житті. Вони подорожують, тримаючись Львова, вони створюють власні стартапи та проекти, говорять мінімум трьома мовами (батьки ж завше казали «вчи мови!»), мають хорошу освіту, бо якщо ти вчишся в хорошій гімназії, то якось та й складеш на пристойні бали ЗНО і тобі не треба буде домовлятись про вступ у вуз (хоча в наші часи домовляння вже було практично неможливе, бо ЗНО не підробиш масово). Хоч я і вчилась на міжнарі, в нас були цілі групи людей, які обходились без хабарів, навіть сладаючи предмети по талону чи комісії (розцінки, щоб забашляти, такі високі, що простіше вивчити за дві доби весь семестр, ніж давати 100 баксів, щоб всі викладачі тебе потім трахали до кінця навчання). Тут, напевно, треба було би згадати про «золоту львівську молодь», але вона заслуговує окремої колонки, якщо комусь колись буде цікаво.
Моє покоління швидко забуло такі незначні частини дитячого ландшафту, як няні, пушкарьові і руская музика, воно вивчило мови, водночас ніколи не соромилось «Бумбоксу», «Океану Ельзи», а ще ж були франківські «Фліт», наші «Тостер», «Скінхейт», «Карна», «Анна», «ТОЛ», «Фактично самі», «Мертвий півень», «Ті, що падають вгору», і дай Бог пам'яті всіх перелічити. В нас було настільки насичене реальне життя, що соромно було комусь вголос говорити про російські серіали.
Зараз виглядає так, що ми – нормальне покоління, без значних катастроф, з можливістю вибору (ментального, тут теж можна додати), і я не покладаю на нього якихось неймовірних надій, бо, може, пора перестати весь час когось вирізняти? Це хороше покоління, воно мало свої проблеми, але розібралось з ними самотужки, здатне себе взяти в руки і з емо-боя перетворитись на гіпстера та, переставши різати вени, працювати над розробленням нових каналів передачі даних. Водночас, скільки серед них цікавих письменників, дизайнерів, архітекторів, фотографів та ще ціла купа креативу. Ми нарешті маємо покоління, яке нічим не відрізняється від Європи чи Штатів, тому, може, ліпше просто лишимо його в спокої, щоб воно продовжувало розвивати країну за рахунок власного розвитку?
Тому в мене ще одне прохання, саме до отих фанатів «любе»: не узагальнювати свою хворобу на все покоління 90-их, ми не всі такі покалічені русскім міром і нема чого виправдовуватись. Тут, до речі, ще одна важлива річ – саме оцей вибір, адже можна вибрати пам’ятати зі свого дитинства тільки російську культуру, а можна вибрати пам’ятати десятки західних серіалів по ТБ, можна пам’ятати Брітні Спірз, Ганну Монтану, «Американський пиріг» і ще повно американського масового продукту на кшталт «Баффі переможниці вампірів», «Школи виживання», «Буремного шляху» (хоч і якесь латино-американське, але це ж взагалі був окремий світ), а також японських покемонів, сейлор мун, діґімонів, наруто і сакури. Тобто люди-фанати «любе», вочевидь, самі собі обрали, щоб з дитинства в них лишилось тільки російське, хоч по ТБ тоді була маса американського продукту, треба було просто хотіти його бачити. Так, в багатьох були навіть періоди слухання російського репу, але це так само забувається, як дитяча вітрянка чи кір, пам’ять можна вибирати, так само, як і на чому зациклюватись.
Дитинство і зростання дітей 90-их було напрочуд різноманітним (як і має бути в незалежному світі), отож не узагальнюймо і не створюймо проблем та культів на рівному місці. Якщо частині нас вдалось перерости ті чудернацькі часи «неформальства», то, впевнена, і діти соцмереж так само якось з цим справляться, як і всі інші, хто зараз перебуває в стані невизначеності. Принаймні хочеться на це надіятись, бо все рано чи пізно закінчується.
P.S. Хоч мене вбий, не згадаю тексту жодної пісні «Любе». Може, I was born in the wrong place at the wrong time?
