В українських соцмережах ні тижня без срачу, бо крім невичерпних підставок самих себе Зеленським і його поплічниками, ми маємо ще й хронічно хворий шоу-бізнес. І тут ви, напевно, подумаєте, що я зараз говоритиму про напіврозкладений труп гурту Green Grey та їхню огиду до мовного закону. Але, на жаль, я маю для вас більш несподівану історію. Десь зо два тижні тому під невеличким фейсбук-дописом одного мого друга про смерть російського музиканта Мамонова його читачі, не соромлячись, висловлювали свій подив, що стількох українців якогось біса, в принципі, обходить смерть даного персонажа. Ну і раптом приходить туди учасник львівського рок-гурту Somali Yacht Club та «ділиться з громадськістю» своїми міркуваннями про ситуацію. На його думку, такі обурення показують страшну ситуацію: українці перетворюються на нацистів, бо все більше гидують російським «культурним продуктом» і взагалі вже «світу божого не бачать за своїми шароварами». І чхати йому на всі аргументи про російську агресію, бо, виявляється, у цього музиканта відчуття війни зникло ще десь у 2017-му, тому нема чого її всюди приплітати. Гарно, нє? Навмисно таке не придумаєш.
Спочатку не хотілося публічно писати (дивіться, мовляв, люди, що робиться в нашому Львові), бо в нашім фейсбуці й без мене вдосталь срачетворців. Але, курва, чомусь не випадає і декількох днів без конфузів за участі представників музичної сцени. То вилізе співпраця з сумнівними російськими реперами, то контракти з тими ж росіянами, то гидування українською мовою, то сепаратиські висловлювання, то їхнє звинувачення українців у нацизмі чи у фашизмі, то гастролі в країні-агресорі, то російська мова в День Конституції на джазфест, то політичні проколи, як-от з партією «Голос» та Вакарчуком, то танці на Меморіалі пам’яті Небесної Сотні. І так по колу. Російськоцентричність за русофільством, ватність, зневага до українського й тому подібне. І щоразу ці скандали з буддійським терпінням нарід проковтує, і щоразу все спритно забувається, і навіть Іван Дорн знову талановитий та вагомий український артист, а його інтерв’ю для Дудя – щось геть неважливе.
І в мене питання: невже ці виконавці та музиканти такі геніальні, незамінні та визначальні, що ми готові їм стабільно пробачати різні прояви зневаги до України? Чи тільки на них тримається вся наша музична насолода? Чи виключно від них залежить доля нашої культури? Чи винятково завдяки їм про нас знають у світі? Чи лиш вони тримають нас вкупі й дають відчуття приналежності до України? Чи насправді вони та їхня позиція настільки нешкідливі та жодним чином не здатні погіршити ситуацію на Донбасі? Чи справді згасаюча стурбованість Заходу ніяк не пов’язана із тим, що вони говорять, виступаючи то тут, то там? Невже наші часи настільки безтурботні, що варто погодитись на «музику поза політикою» і пробачити їй все? Невже ці артисти настільки зіркові, що на скандали із ними можна не зважати та виправдовувати їхню з дня у день зневагу до нашої країни? Невже дійсно Війна перестала бути такою війною, що можна тепер проходити повз зверхнє ставлення до неї? Невже воно вартує більше, ніж загублені життя на фронті? Невже окупація Криму до такої міри незначна, що можна почати заплющувати на неї очі во ім’я вітчизняного шоу-бізнесу? Невже ми настільки співоча нація, що для нас музика – понад усе?
Навряд.
Просто за цим впертим гаслом «музика поза політикою», за цим впертим униканням відмови від деяких позицій затертого плей-листа стоїть ще більш болюча правда. Бо такі наші музичні, прости Господи, смаки та всепрощення улюбленим виконавцям — це і є наша справжня ідентичність. Це яскравий показник того ментального стану, із яким себе ідентифікуємо, коли затикаємо собі вуха, аби поринути в музичний екстаз. Наприкінці робочого дня саме це і є наша громадянська позиція, політична свідомість, «європейські цінності» – і саме про це наша національна ідея. Тотальна байдужість, безпринципність, лицемірність, ситуативний патріотизм, зручне українство, незагрозливий активізм, псевдоекосвідомість, толерантність до ворогів та безпечна стурбованість реальністю, що нас оточує.
Адже музика – це те дзеркало душі, котре якнайкраще відображає всі її слабкості, відтворює тональність голосів усіх наших демонів, саме вона вибирає мелодії, під які так добре пустити сльозу напідпитку. Саме ставлення до музики — це найкращий рентген того, що нам важить в буденному житті найбільше, якою мовою ми воліємо мріяти та страждати, в яких простих римах висловлюємо почуття, залицяємось, ностальгуємо; в якому жанрі та аранжуванні релаксуємо чи проводимо час із друзям; під акомпанемент яких виконавців святкуємо свої уродини, весілля, хрестини, іменини, ювілеї, випускні та зустрічі однокласників. І коли захмелілі в караоке ми знову співаємо саме російські пісні та обираємо композиції саме російськоцентричних виконавців – це і є той світ, в якому ми прагнемо існувати, коли не треба носити вишиванку чи репостити свічки в день траурів, бо так прийнято в стрічці новин. Тому перестаньмо обманювати себе і виправдовуватись тим, що це лише музика. Бо це ніколи не є просто музика – це стан душі.
З 30-річчям Незалежності, друзі, хто зна, як ми до неї долізли.
30.07.2021