Transmission Impossible — назва виставки білоруського режисера Олега Чорного, котра 24 липня відкрилась в Львівському муніципальному мистецькому центрі. Вона охоплює 4 відео- та аудіопроекції, що сумарно тривають майже 1,5 години, але не є продовженням одна одної. В приватній розмові автор охоче розказує, чому його творчіть та представлена у Львові виставка саме така, але не сприймає жанр інтерв’ю та прямі цитування. Тому розмова і спроба розпитати, в який спосіб краще розуміти Transmission Impossible, стає неможливою, натомість варто працювати зі залишеними підказками.
Олег Чорний живе у Парижі, його роботи демонстрували в Центрі Помпіду (Париж), Палаццо Грассі (Венеція), Кунстпаласт Еренгоф (Дюссельдорф), у музеї сучасного мистецтва Монреаля, а також на багатьох європейських кінофестивалях. Навчався в Дюссельдорфській Академії мистецтв та в Національній студії сучасних мистецтв Le Fresnoy (Франція), своє бачення сучасного мистецтва та кінематографа сформував якраз завдяки впливу викладачів у Нідерландах.
Зацікавлення кінематографом в Олега почалось ще в юні роки, але через те, що ця сфера піддалась комерціалізації на початку 90-их, як і сучасне мистецтво в 2000-их, йому не хочеться перейматися в чистому вигляді ні першим, ні другим. Чорному йдеться про мистецтво, яке нічого не вимагає від митця в плані форми. Про мистецтво, в якому, наче з синдромом Туррета, митець може дозволити собі робити мимохіть ті рухи — іноді позбавлені будь-якого сенсу для інших, — які він не може у собі стримати. І це вивільнення спонтанних рухів митця для інших може бути таким ж недоречним, незручним, незрозумілим, вульгарним чи непристойним, як власне і поведінка людей, що страждають від синдрому Туретта. Водночас проблемою сучасного мистецтва, на його думку, є сама назва, тобто слова обрані для означення. Бо contemporary, сучасне полягає у фіксуванні одночасності, у потребі перебувати одночасно усюди, що насправді для нього є неможливим.
Саме через усвідомлення проблем сучасного мистецтва Олег виходить за межі жанрів і звертається до …теорії відносності.
Він сприймає можливість відносної взаємодії як мистецький виклик, тому в своїх роботах намагається передати відносність тексту та простору. І в наслідку, тільки-но текст розміщують в певному мистецькому просторі, він стає залежним та перетворюється на один з елементів цього простору. Натомість звук перестає бути всього лише супроводом до зображення, перетворюючись на визначальний засіб для сприйняття мистецького об’єкта.
У випадку з виставкою Transmission impossible, за словами автора, зображення стає маскою для звуку. Тобто звук ніби прикривається зображенням, використовує його для того, щоб змінити спосіб взаємодії із глядачем. З іншого боку, в деяких відео зображення залежить ще й від роботи зі світлом. Наприклад, у відео Flashback Legion світло використовується як підручний засіб. Через промені сонця, що падають на фреску, глядач стає залежним від кута, під яким це світло падає, від положення сонця на небі, котре визначає, які саме фрагменти будуть освітлені впродовж наступних 10 хвилин. Таким чином промені світла постійно зміщують акценти, беруть владу над зображенням, яке стоїть просто перед нашими очима, але через специфіку освітлення його не вдається побачити цілковито.
Ми звикли до того, що виставка від нас вимагає тільки дивитись, спостерігати за чимось конкретним, думати про нього, відчувати саме його; виставка передбачає потужність візуального посилу, навіть якщо експозиція максимально абстрактна чи метафорична. Завдяки цьому ми знаємо, шо нам треба буде тільки дивитись і рефлексувати на задану тему, від нас потребується лише бути присутніми в певному мистецькому просторі і за допомогою візуального сприйняття отримати головне повідомлення.
Олег Чорний натомість позбавляє нас такої можливості, він забирає ту зручність, яку нам зазвичай гарантує візуальність, ніби прибираючи стілець, на який можна було б сісти. І в результаті відвідування виставки перетворюється на складання пазла чи розгадування загадки, бо ти маєш почати аналізувати: як саме облаштований простір, вслухатись у звуки, які впливають потужніше, ніж гігантська картина перед тобою, бо на ній майже нічого не відбувається, звідки і як виникає цей дисонанс відчуттів. Робота зі світлом, супровідний у деяких відео текст, а також специфіка відеоряду, який для більшості буде нецікавим, і облаштування простору з чіткими пропорціями та білими кубами попід стіною — усі разом повинні переключити глядача на інший спосіб сприйняття мистецтва і реальності загалом.
Цей спосіб сприйняття вимагає концентрації уваги, медитативної здатності відчувати власну присутність тут і тепер. Глядач має почати збирати, ніби крихти, натяки, залишені автором, і самотужки поринути в роздуми. Власне тому transmission й impossible, бо йдеться про досвід, для повноти сприйняття якого ти мусиш спершу опинитись в тій музейній ситуації, коли автор чи куратор не може тобі дати чіткої інструкції чи забезпечити конкретику. Ти не можеш отримати повідомлення, бо суть повідомлення полягає якраз у необхідності інтуїтивно зрозуміти, що ж цей виставковий простір хоче тобі розповісти та показати, але не буквально через зображення. Ти маєш розібратись із тим, що тут відбувається, тому цінність відвідування виставки полягає якраз у ментальному процесі, який вона активізує, у роботі мозку, у виході із зони комфорту, у неможливості отримати інформацію через домінуючий спосіб сприйняття. Твоя звичка зчитувати світ через потужне зображення тут не діє, ти мусиш слухати, ти мусиш згадати, що світ — це не тільки картинка.
Виставка тут потребує увійти в такий процес споглядання, як в давніх греків. Коли воно, споглядання, було тісно пов’язаним і заснованим на понятті інтуїції та відчитуванні знаків за його допомогою. Відповідно, за задумом, дивитись обрані автором відео — це гадати, починати інтуїтивно відчувати повідомлення, яке автор не може передати тільки зображенням чи словами. За допомогою взаємодії звуків, світла та зображення в мистецькому просторі Чорний хоче звернутись до інтуїції глядача, ніби до якоїсь останньої інстанції, наділеної владою врятувати від тиску сучасності. Але не тільки це.
Олег каже, що кіно — це тінь, яка, щоправда, із часом може змінювати свою форму; відео ж натомість — це суто відображення, віддзеркалення того, що відбувається. Тому він вирішив працювати з кожним із них водночас, щоб поєднати реальний час з кінематографічним і спробувати таким чином досягти стану одночасності. Завдяки перетворенню тексту в елемент мистецького об’єкта, використання звуком зображення як власної маски, застосування відносності для розчинення звичних обставин та уявлень про простір, активізуючи нашу інтуїцію за рахунок оманливості значення зображення, тексту та звуків цих відео, transmission impossible намагається таки передати суть цієї одночасності, в якій мало би перебувати сучасне мистецтво і якою себе означує. Позаяк сукупна комбінація одночасної зміни ролей та значень усіх головних елементів виставки, поєднуючи у собі всі ці зламані закони, дозволяє нам спостерігати одночасність як таку, що є ознакою нашого світу. Бо вона полягає у стрімкій та хаотичній зміні парадигм, систем координат, звичної поведінки звичного простору, та необхідності змінити панівні у нас органи чуття, відчувати світ в інший спосіб, відчитуючи інтуїтивно усі ті знаки, котрі раніше здавалися неважливими. Тобто метою є повернення до інтуїції в давньогрецькому значенні, бо тільки вона може допомогти не потонути в цьому світі, з його потоками шумів, з неможливість отримати повідомлення, з пришвидшеним часом, який викликає здебільшого страх і тривогу.
Transmission impossible, зізнається Олег, насправді передбачає декілька можливих способів прочитання та інтерпретування. Бо в назві цієї виставки слово impossible, тобто неможливий має у собі корінь можливий, спокушаючи припускати, що потенційно здійснення передачі таки можливе. І, здається, все залежить лише від того, що саме ми хочемо в цій передачі отримати.
Фото: Анастасія Квасневська
03.08.2021