Вони присутні у житті кожного з нас чи не настільки ж невід’ємно, як і кисень. Поп-зірки поп-культури, скандали навколо них, їхні кризи та нервові зриви, наше захоплення чи зневага до них, наше визнання чи невизнання їхнього таланту. Кожного з нас час від часу наздоганяє вимушене знання їхніх імен чи текстів і мелодій їхніх пісень. І ми від цього вже не врятуємось.
З минулої весни, коли почалась гаряча фаза #BlackLivesMatter, точніше, цькування зірок, байдужих до цієї гарячої фази, коли активізувався рух #FreeBritney, я почала трохи ретельніше читати коментарі пересічних інстаграмців, запеклих фанатів чи ненависників під дописами знаменитостей. Бо це ж реально один з найпростіших способів бути в курсі того, чим дихає теперішній світ на рівні мас, у всякому разі, її найактивнішої частини. І віднедавна дуже вже мені почала мозолити одна річ...
Ага, я забула про дисклеймер: в моєму випадку йдеться виключно про естетично ближчий мені, вибачте, англомовний сегмент цього світу, тому, не дай Боже, не подумайте, що написане нижче стосується й російськомовних зірок естради.
Так от, ми всі добре знаємо про засилля ненависті, знецінення, цькування, знущання, глузування, єхидства, зневаги, презирства, насміхання (а також тепер і булінгу) в соцмережах. Однак представники масової культури мали досвід з таким ставленням ще далеко до соцмереж – завдяки жовтій пресі та папараці, телебаченню та радіо, божевільним фанатам та ворогам. І нині ми вже маємо доросле покоління (чи навіть кілька) поп-зірок, котрі ще в юних роках почали зіштовхуватись з усіма гранями публічності, виростаючи буквально на очах в цілого світу. Їхні життєві долі є дуже показовими та цікавими, бо деякі з них є незамінною частиною масиву західної культури, їхній вплив і присутність не виріжеш з історії, навіть якщо підеш в хрестовий похід проти світу попси.
І ось завдяки тим, які вижили і втримали свою популярність, починаючи від Брітні Спірз та закінчуючи Джастіном Бібером, ми у всіх проявах можемо подивитись на наслідки того, що поп-культура та шоу-бізнес може – і невтомно продовжує – робити з людьми, які замолоду стали гравцями цього світу. Серед їхніх історій досить звичні для нас алкоголь і наркотики, залежність від сексу, азартних ігор, дорогого шопінгу, а також нарцисизм, тривожність, агресивність, депресія, опресія, параноя, суїцидальність та ще низка інших психічних розладів.
Діснеївська зірка Демі Ловато минулого року випустила документальний серіал про своє передозування наркотиками, в якому, між іншим, розповіла й про те, як десь у п'ятнадцять була зґвалтувана кимось з тих же діснеївських зірок, які були для всіх втіленням ідеальної американської дитини. Джастін Бібер випустив свій документальний серіал із історією про те, як надуманий для нього лікарями психічний розлад виявився згодом затяжною хворобою Лайма. А Майлі Сайрус зізналась, що кинула вживати наркотики, щоб не потрапити в Клуб 27-річних небіжчиків, і заодно повідомила, як з неї намагались зробити божевільну і як важко не стати нею, коли преса з дня в день різними способами доводить, що ти несповна розуму. Аріна Ґранде страждає на тривожність через надмірну публічність, Кайні Вест страждає від біполярного розладу, а сім’я Кардашіанів страждає сама від себе і ніяк не може зупинитись з пластичними операціями, про, наприклад, Хлою, одну із сестер, всі говорили, що вона дуже страшна, а тепер цькують за надмірні зміни зовнішності. Ну і найгучніша та найдикіша ситуація – історія Брітні Спірз, з якої спершу весь світ робив божевільну, в результаті позбавивши можливості нормально виховувати власних дітей, завдяки чому рідний тато зміг перейняти контроль над усіма її фінансами, проте тепер цілий світ її жаліє.
Спостерігаючи за цими багатими, які теж плачуть, відразу напрошується зауваження, що в людей є і страшніші проблеми. Наступним природно з’являється аргумент про ціну слави, що не треба стільки бухати й ширятися, роздягатись на публіку і підігрувати захцянкам мас, тобто шоу-бізнесу. Їх нема чого жаліти, вони заслужено мають те, що мають, ну і на додачу незаслужено мають статки та статус, який дає можливість отримати будь-яку допомогу, лиш попроси.
Але ж, курва мать, невже нам всім реально ok спостерігати в онлайн-режимі і на власні очі за тим, як люди божеволіють, страждають, ридають та благають дати їм хоч хвилинку нормального життя? Невже ми дійсно дійшли до того, що для нас є прийнятним і виправданим страждання інших людей тільки через приналежність до вищих соціальних каст? Нам що, дійсно здається, ніби немає нічого злого в тому, що маси людей публічно зневажають, насміхаються, обзивають інших, буквально бажаючи їм смерті – ну бо ж ті інші «знамениті» і мусили б вже наростити собі грубшу шкіру? Ми серйозно вважаємо, що ситуація з Брітні Спірз не така вже шокуюча? Що нормальною є ситуація, коли пів світу ненавиділо юного-юного Джастіна Бібера виключно через те, що комусь не подобався його голос, пісні чи зовнішній вигляд?
І не важливо, що ці всі негативні емоції стосовно поп-зірок здебільшого поверхневі, часто несерйозні, іноді ніби жартівливі, деколи імпульсивні, без мети дійсно завдати якоїсь шкоди. Бо якими б, з нашої сторони, безневинними чи незагрозливими не були такі висловлювання, вони все одно стосуються живих людей, ці люди все одно мають почуття, вони все одно наділені емоціями, від яких не втечеш (ну хіба якщо вийдеш в Нірвану), в них також є батьки, в них також є пам’ять, вони так само можуть бути травмованими; як і у всіх, в них є свої комплекси, своя невпевненість, свої трагедії, свій біль, такий самий людський біль. І не важливо, чи їхня музика дотягує до рівня класиків, бо ніщо не позбавляє їх статусу людини і не дає права зневажати їх на кожному кроці.
Я не претендую зараз на роль Далай-лами чи гіппарки, яка хоче, аби просто був мир і всі всіх любили. Але мені якось сумно й тривожно від усвідомлення того, що за останніх пів століття ми заснували ніби великий звіринець, в який заманюємо всякого роду, виду, статі, раси та віку здобич, перетворюємо жертви спершу з гидкого каченяти в прекрасного лебедя, а потім починаємо шоу. Відгодовуємо й видресировуємо їх так, щоб стали абсолютно залежними від уваги та грошей, які ми виділяємо за можливість спостерігати за їхнім світом. Заковуємо їх в кайдани соціального статусу і гарантованих привілеїв, а паралельно – експериментуємо над їхньою психікою, то затоптуючи в секс-скандали, то заливаючи алкоголем чи наркотою їхні слабкості, то маніпулюючи їхньою вразливістю. Нам в кайф спостерігати, як вони втрачають можливість мати нормальну сім’ю, нормально вечеряти, нормально перебувати в публічних просторах. Ну і, зрештою, ми вперто позбавляємо їх можливості просто брати й творити ту музику, фільми чи тексти, які вони би дійсно хотіли творити, бо нам сто років не треба їхнього справжнього таланту, нам потрібно те, що буде відволікати увагу від реальних проблем світу і розважати нас.
Наші гроші, які ці поп-зірки згодом отримують завдяки нашій увазі, забезпечують нам законну можливість спостерігати, як тільки стає нудно, з попкорном чи без, за цим чудернацьким поп-звіринцем. Заодно ми ще й отримуємо, на нашу думку, достатньо культурну й гуманну змогу задовольняти свою потребу когось ненавидіти чи принижувати чиюсь творчість. Поп-культура – це наш легітимний еквівалент концтабору, геть ніби невинного, іграшкового та безпечного.
Дивуюся, як я взагалі смію порівнювати цей світ з концтаборами, ніхто ж в шоу-бізнесі не гине з голоду, нікого не розстрілюють. Та все ж тут є спільна риса, бо для нацистів і комуністів – найвідоміших поціновувачів створення такого роду звіринців – важливим було якраз оце цілеспрямоване бажання позбавити ув’язнених власної особистості, змусити їх втратити власне Я, зламати психічно й довести до такого стану, коли тобі вже все одно, що з тобою роблять інші. Сумніваюсь, що це було економічно виправдано, але приносило їм задоволення, навіть враховуючи тривалість процесу та потребу ресурсів – часових, людських, просторових й технічних, а також – як би це дико не звучало – і креативності.
Не йдеться мені, щоб назвати нас всіх нелюдами, ні. Йдеться про те, що нам чомусь подобається позбавляти інших їхньої особистості, знущатись із чужого еґо, адже оцей поп-звіринець – часто якраз насамперед – про втрату власного нутра, власної автентичності, яку тепер модно в собі плекати й берегти, як парость виноградної лози.
Ми вимагаємо від наших «улюбленців» постійних змін образів, сповідування трендів в одязі, зачісці, обов’язково виглядати постійно оригінальними й водночас такими, щоб за ними хотілось продовжувати спостерігати. Вони для нас мають створювати щокварталу хоча б однесенький одноманітний гіт, хай нічим і не відмінний від сотні інших. Вони зобов’язані задовольняти всі наші збочені фантазії, комплекси, упередження, стереотипи й психічні розлади, бо нам дуже хочеться дивитись на щось дуже відмінне від їхнього справжнього єства. Адже з усіма трендами на природність, бодіпозитив й тому подібне вони нам насправді зовсім не потрібні в буденно-людській подобі – за що ж бо тоді їм гроші платити. Вони для нас завжди або не достатньо красиві, або занадто накачані силіконом, або з недостатньою фізичною формою, або із занадто недосяжним ідеалом краси, або з надто неприйнятними звичками, або із занадто пристойною поведінкою. Або з недостатньо прийнятною політичною позицією, або з невиправданою політичною пасивністю, або занадто активні, або недостатньо активні; недостатньо розумні, недостатньо прості, з недостатньо травматичним дитинством чи браком досвідів дискримінації. За свої гроші ми хочемо мати все. Їхня особистість у первинному вигляді нам в більшості випадків ніяк не підходить для статусу зірки, тому працівники цієї індустрії, сірі кардинали, а віднедавна й пересічні користувачі соцмереж, стабільно й в чималу кількість способів невтомно працюють над тим, щоб якомога крутіше перекроїти оці справжні Я своїх «улюбленців» на благо потреб мас. Вони будуть їх дзьобати до останнього, лиш би довести остаточно й спровокувати прийти на якесь шоу голяка, поголитися налисо, змінити гендер чи орієнтацію. Не дарма ж їх часто називають саме «улюбленцями», бо вони наші вихованці, наслідок наших дресирувань та старанного цькування з декади в декаду. І якщо цією потворною потребою постійно позбавляти когось власної особистості, проходити катком по чужому Я, не приймати чужу справжність, якщо вона не достатньо епатажна чи не уособлює якусь табуйовану сексуальну фантазію, ми нікого не вбиваємо безпосередньо, це все одно не робить нас кращими. Будьмо відвертими.
Бо йдеться про те, що ми, в дуже креативний спосіб, століття за століттям знаходимо можливість здобувати собі владу над іншими завдяки власній масовості, причому забезпечуючи можливість спостерігати за цим втоптуванням когось силою натовпу (згадаймо гладіаторські бої в колізеях), зберігаючи вигляд ніби цілком цивілізованих, культурних людей, освічених, толерантних, поціновувачів лібералізму, демократії, цінуючи право кожного на особисту свободу.
І ось ми вже достатньо певні відданості жертв наших звіринців, і ось ми вже готові перетворювати їх на політиків, активістів, посланців доброї волі, сенаторів та президентів. Але не дай Бог побачити на власні очі, що ж з ними буде, якщо раптом не виправдають усіх наших надій та фантазій.
23.07.2021