Люди мого покоління

Я народилася в дев’яності. У час великих змін та сподівань. Моє покоління – покоління вільних людей. Розуміння цього завжди давало надію. Спочатку сильну, потім слабшу. Визнаю, дотепер залишилось її трохи, блідої і нечіткої.

Ще в школі нам тлумачили, що ми щасливчики. Нарешті ми ті, хто отримає від життя все. Перед нами великі можливості та увесь світ. Слова батьків та вчителів були до вподоби, бо вони давали те, чого нам так хотілось.

Можливості! Вони давали їх нам, не особливо акцентуючи на навчанні, вони про це забули. Не знали. Не знали, що у світі, який нарешті перед нами відкрився, необхідно знати міжнародну мову спілкування, не знали, що історію переписали наші сусіди і її варто скоригувати, бо ж як нам жити в країні, про яку не знаємо правди. Забули також додати, що знання це і є наша свобода: думок, рішень та вибору свого місця у світі. Можна звинувачувати в цьому конкретно когось, але винуватцем є щось важливіше за окремі персоналії.

Ми виросли на російських серіалах. Нашими кумирами були Катя Пушкарьова, Саша Бєлий і Няня з Маріуполя. Знали напам’ять пісні «Любе», я й досі пам’ятаю: «Давай за жизнь, держись брат до конца», – а ще Агутін, Крутой, Лоліта, Меладзе і його «Віагра». Якщо запитати когось мого віку, де у Львові пам’ятник Івасюку, мало хто відповість правильно, але пісню «Любе» будуть знати всі. Сумно? Трохи. Нам не розказували про Квітку Цісик, ми не знали Яремчука, хоч і співали «Червону Руту» – на весіллях брата чи сестри. Але це було немодно. Модно було те, що по телевізору.

Наше розуміння державності не приходило до нас на уроках історії чи на шкільних заходах. У всіх прочитаних історичних подіях бракувало чогось справжнього, того, заради чого все й відбувалося. На уроках ми читали Шевченкову поезію, а вдома захоплювались фільмами Міхалкова. Ми мало розуміли контекст побаченого, але пропаганда діяла без нашого усвідомлення. Нині я це знаю.

Нам ніхто не сказав – чи ми не почули: те, що отримали у 1991 році – це найбільше, що ми можемо мати, але над чим треба тяжко працювати. І якщо б ми цього не отримали, то хтозна, чи не прийшло би комусь в голову повторити 1933-ій і «Розстріляне Відродження». Хоч нам усі ці події здавались книжковими і майже забутими – залишилась тільки свічка в листопаді та фото Хвильового в підручнику.

Разом з тим, ми були впевнені, що попереду щось надзвичайно світле і прекрасне. Але ніхто не ставив собі за мету зрозуміти, як цього досягти. Ми думали, що поки слухаємо «Любе», наше велике майбутнє чекає нас – збудоване кимось іншим.

Коли уже свідомими ми почали рухатися вперед, на нас посипалося те, до чого ніхто не був готовий. Корупція у державних установах, недосяжна без особливих знайомств копійчана робота, а там похабне ставлення керівництва. Несправедливість в університеті і запізніле розуміння того, що країна, в якій ми живемо, рухається не тим шляхом, яким ми хочемо прямувати. Так, був 2014-й, але частина зневірених давно знайшла себе за кордоном, хтось тільки пакує свої валізи, а хтось тихо скаржиться кожного вечора на кухні, адже те, що ми маємо тут, не дає нам можливості створити щасливу сім’ю із здоровими та забезпеченими дітьми.

Люди мого покоління народилися в період довгоочікуваних змін. І відчуття полегшеності, відчуття закінчення боротьби дозволили нашим батькам, вчителям розслабитися і самим повірити в те, що наше майбутнє апріорі буде щасливим. Нам довелося пережити чимало розчарувань, і тільки Богу відомо, скільки їх ще попереду. Але як би важко нам було, ми нарешті повинні збагнути одне – що зламати систему зможемо тільки ми. Нехай ми багато втратили, нехай чогось недовчились, не до кінця зрозуміли, проте якщо ми хочемо, щоб наші діти не повторили наших помилок і таки отримали щасливе майбутнє в Україні – на нас очікує нелегка праця над собою і країною. І якщо навіть один здається, його потрібно повертати до праці, бо без нього ніяк.

Скажу по-правді, я сама часом не вірю, що все налагодиться. І справа не в тарифах на газ чи ціні на бензин. Все надто глибше – десь усередині кожного з нас. Але це вже інша історія.