Філософії перекладу: Алла Татаренко

Юстина Добуш

Їхніми творіннями насолоджуються. Іноді їх звинувачують у блюзнірстві; часом – узагалі не помічають. Із ними завжди розмовляють лиш про останній з черги перекладений опус, або про те, як хтось інший зіпсував твір знаного класика.

Свідомо чи несвідомо, кожен із них здобувся на свій власний оригінальний рецепт. Після читання, знайомства з їхніми поглядами на літературні традиції та добір авторів, помічаєш інший літературний вимір. Він захований у тіні популярних імен та трендів, хоча без нього немислимі обмін та творення нових сенсів. Сучасний український переклад, – хто творить його канони, школи, філософію?

Серію розмов «Філософії перекладу» продовжуємо спілкуванням із Аллою Татаренко, яку справедливо можна вважати однією з основних постатей сучасного українського перекладу. Серед тих, чиї твори вона перекладала, Мілош Црнянський, Данило Кіш, Сава Дам’янов, Мілорад Павич, Борислав Пекич, Віда Огнєнович, Горан Петрович, Срджан Срдич, Марко Поґачар та багато інших.

Алла Татаренко вважає себе подругою сербської та хорватської літератур, а на питання, ким є передовсім – літературознавицею чи перекладачкою – відповідає: «Читачкою». Її літературно-критичні статті про хорватську літературу публікував легендарний загребський часопис «Quorum», а рецензії на романи Міленка Єрґовича та Мухарема Баздуля – боснійський тижневик «Dani». Її відгуки на твори сербського письменства можна прочитати в численних сербських літературних виданнях. Вона – авторка п’яти монографічних книжок про сербську літературу ХХ і ХХІ ст., чотири з яких видані в Сербії сербською мовою.

Її ім’я можна зустріти на сторінках, що їх письменники призначають для подяки і які зазвичай не входять до перекладів. У післямові до першого видання роману «Срда співає в сутінках, на Трійцю» Міленко Єрґович зазначає: «Своїми електронними листами, сповненими особистого тепла і людської турботи, а також усвідомлення того, що література важлива і що про неї розмовляють, надали мені дорогоцінну допомогу й наповнили собою цю книжку друзі Алла Татаренко з України та Александар Груїчич з Франції». Ще один знаний хорватський літератор, Ренато Баретич, згадує її серед тих, хто допоміг йому у написанні роману «Готель ‛Гранд’». Зустрічаємо Аллу Т. і в текстах художніх та есеїстичних творів. У романі сербського письменника Ласло Блашковича «Турнір горбунів» можемо прочитати (і) про її «авангардистську зачіску», а знаний українським читачам прозаїк Михайло Пантич, згадуючи у книжці «Сланкамен» перебування у Львові, жартівливо нотує, що вона «знову була в нових туфлях». Переклади українських творів сербською подарували їй можливість промайнути у «Лексиконі інтимних міст» Юрія Андруховича…

Алла Татаренко. Фото Юстини Добуш

— Чому Ви вступали до університету на слов’янську філологію і обрали саме ці мови? Як Ви стали перекладачем і як переклад вплинув на Ваше життя?

— З плином часу я все з меншою переконаністю кажу про роль власного вибору. Випадковості видаються мені дедалі закономірнішими. Хоча в школі мене скеровували на олімпіади з математики, фізики та інших предметів, а в олімпіадах з гуманітарних дисциплін я чомусь участі не брала, для себе дуже давно зрозуміла, що філологія – це «моє». Бо на отих нефілологічних олімпіадах писала вірші про те, як мені нудно (хоча перед тим чесно вирішувала завдання).

Мріяла вивчати польську мову та літературу. Навчив мене читати польською дідусь, коли я була ще маленькою, і зробив це на матеріалі польських слів і фраз з віршів Степана Руданського та «Гайдамаків» Тараса Шевченка (до речі, перші написані мною під його керівництвом слова, наскільки я пам’ятаю – прізвища футболістів київського «Динамо»). На момент вступу я встигла вивчити значну частину самовчителя польської, знала на пам'ять вірші Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, а також тексти популярних польських естрадних пісень, які залюбки слухала по радіо. Успішно вступивши на слов’янську філологію Львівського університету імені Івана Франка, поїхала відпочивати, а 1 вересня довідалася, що в той рік не було набору на полоністику…

Я чомусь наївно гадала, що щороку набирають на всі слов’янські мови, а хвилювання абітурієнта відсунули на другий план практичні питання. Тоді поділ на групи відбувався у перший день навчання із урахуванням бажань першокурсників. Тож я мала протягом 10-15 хвилин вирішити: чеська чи сербохорватська. Лише одна студентка з перших п’ятнадцяти не обрала чеську, пояснивши свій вибір тим, що колись листувалася з дівчинкою з Югославії. Я теж обрала сербохорватську, з іншим мотивуванням: «Вона ж, напевно, не гірша?!». Так у шістнадцять років я обрала свій життєвий шлях.

Тепер, коли згадую про це, мені здається, що в тому рішенні було не лише прагнення до рівноваги. За кілька років до того моя мама їздила в турпоїздку до Югославії і розповідала мені про цю гарну країну і веселих, симпатичних людей. Що би не було причиною мого вибору, я вважаю його щасливим.

І тепер, як і тоді, абітурієнти, які вступають до університету, найчастіше дуже слабо собі уявляють і мову, і країну обраної ними мови, і власну перспективу. Якби всі ці студенти знали насправді, чого вони хочуть, вони би, напевно, обирали мову відповідно до власного темпераменту й преференцій.

Комусь більше подобаються люди з південним темпераментом, а комусь – нордичні й витримані. При виборі мови варто враховувати тип пам’яті, бо якщо візуальна пам’ять погана, серед японістів нема чого робити. Крім того, є й зворотній вплив: знання певної мови й культури, якщо цим займатися по-справжньому, впливає і на ваш власний характер, на манеру поведінки. Коли потрапляєте до країни, яка відповідає вашому темпераменту, починаєте поводитись трохи інакше, ніби пригадуєте щось давно забуте. Південні країни – відвертіші, вільніші, у них більше сонця…

А польську я потім продовжила вчити самостійно й досі дуже люблю цю культуру. Друга мова в мене була чеська, третя – верхньолужицька. Потім я ще самостійно вчила болгарську і певну кількість років викладала болгарську літературу. Коли мала можливість, ходила на курси словенської і македонської. Може, вибір слов’янської філології був-таки не випадковим?

Історія з першим досвідом літературного перекладу теж має присмак випадковості. Мій перший друкований переклад з’явився у 1994 році і був частиною іншого, літературознавчо-видавничого проекту. Разом з професором Володимиром Андрійовичем Моторним я укладала для видавництва «Каменяр» збірку творів Адама Міцкевича «У дружньому домі». З’ясувалося, що немає перекладу фрагменту його лекції про слов’янські літератури, от я його і зробила. Тому список перекладених мною творів відкриває Адам Міцкевич. І це наразі єдиний мій переклад з польської українською.

Перша публікація ще не зробила з мене перекладачки. Хоча за деякий час я отримала пропозицію перекласти книжку з сербської. Я її прочитала і …відмовилася. А видавцеві сказала, що репрезентувати сербську літературу мали би інші, вартісніші книжки. Так за кілька років і сталося.

1998 року львівське видавництво «Класика» випустило три чудові книги – «Хозарський словник» Мілорада Павича (у перекладі О. Рось), «Облудників» Момо Капора (в перекладі Н. Чорпіти) та «Енциклопедію мертвих» Данила Кіша. Ці твори дуже різні, і саме тому вони зробили надважливу справу – показали чудове розмаїття сербської прози ХХ ст. А потім з’явилися переклади «Гробниці для Бориса Давидовича» Д. Кіша, «Останньої любові в Царгороді» (пер. Н. Чорпіти) та «Зоряної мантії» М. Павича…

Пропозиція Івана Лучука, який тоді був редактором «Класики», перекласти «Енциклопедію мертвих» відкрила для мене нову грань життя – перекладацьку. Захотілося, щоб український читач отримав можливість прочитати книжки, які я полюбила в оригіналі, а таких книжок виявилося чимало. Тоді я й почала складати «списки бажань» і шукати можливості реалізації своїх читацьких мрій. Власне читацьких, а не перекладацьких, бо я розуміла, що одна людина фізично не зможе все це перекласти. Хоча були в цьому списку твори, які мріяла перекласти сама. Такі твори є і тепер.

Випадок спричинився й до того, що я стала перекладати українську літературу сербською. Шукаючи сербське видавництво-партнера для реалізації спільного проекту видання антології сучасного оповідання, познайомилася із директором белградського видавництва «Кліо» Зораном Хамовичем. А він хотів видати якісний, цікавий український роман. Запропонувала «Перверзію» Ю. Андруховича, не здогадуючись, що доведеться її перекладати, разом з белградською україністкою Міленою Іванович. Це окрема історія, про яку я написала есе.

Якось так склалося, що паралельно з перекладом прекрасних книжок я опікувалася їхньою популяризацією: писала статті до газет і літературних часописів, виступала на презентаціях… Переклад іноді ставав вихідним пунктом мого багаторічного «роману» з твором: так було з «Щоденником про Чарноєвича» Мілоша Црнянського, фрагмент з якого переклала для часопису «Потяг 76» ще 2004 року. Саме тоді таємниця головного героя, оприявнена в трохи дивному слові, спонукала мене до захопливого літературознавчого пошуку ключів від неї. Напевно, найбільше статей я написала саме про цей роман Мілоша Црнянського, який переклала повністю 2014 року. А ще у мене багато статей про Кіша, оповідання якого є моєю перекладацькою візитівкою.

Практикуючи переклади, стала писати літературну критику й есе. А спілкуючись з письменниками як перекладачка і учасниця літературних колоній, навіть почала писати вірші сербською. Так, одягнувши маску іншої мови, переборювала ніяковість від перетворення емоції на слово…

— В обранні балканських мов для вивчення і перекладу також є той позитивний момент, що значно менша конкуренція з російськими перекладами, чи не так?

— Відверто кажучи, ніколи про це не думала. Просто мені завжди хотілося, щоб український читач міг прочитати важливі твори балканських письменників українською і не мусів чекати на них довше, аніж його північний сусід. Український переклад збірки Г. Петровича «Відмінності» вийшов на три роки раніше від російського, а «Гробниці для Бориса Давидовича» Д. Кіша – на сімнадцять.

Дуже тішуся, що зусиллями українських перекладачів у нас уже є якісна бібліотека перекладів, яка продовжує збагачуватися. Крім того, йдеться про різні школи перекладу. Це можна помітити, порівнявши українські та російські переклади одного твору. Мілорад Павич якось запитав мене: «Ви читали мої російські переклади?». І пояснив: «Питаю, бо коли читаю російські переклади своїх творів, у мене таке враження, що читаю твори російського класика».

Алла Татаренко із хорватським прозаїком Міленком Єрґовичем. Фото Анни Богішич

Буває, що переклади читаються легше, аніж оригінали, у яких автори через стиль виражають свою непросту поетику. Павич, наприклад, любив говорити, що гарна історія не потребує гарного стилю. Він міг собі дозволити навмисне вживати в реченні одне й те саме слово, повторювати його в наступному реченні, підкреслюючи його вагу. А перекладач може або повторити цю гру, або вжити синоніми. Це буде «стилістично кращий» Павич, але це буде… ну, не зовсім Павич…

Є такі письменники, у яких жодного слова не можна змінити або викинути, щоб не пошкодити складне мереживо тексту. Коли ви перекладаєте, а особливо коли перекладаєте справжніх майстрів слова – важливе все. Тому що ви по-новому створюєте літературний світ у своїй мові. І самі потроху стаєте частиною того світу, який впливає також на ваше життя. От, наприклад, книжка Горана Петровича “Крамничка “З легкої руки”” змусила мене перейти на слухання переважно класичної музики. Ця книжка створила такий настрій, що в паузах між перекладом я постійно слухала класику, адже цього вимагало відтворення її атмосфери. Перекладач реагує на книжку, яка стає на певний час частиною його життя. Коли перекладаєш надзвичайно гармонійний твір, хочеться класики, співзвучної тексту музики – і це не обов’язково мусять бути музичні твори, що згадані в романі, який ви у цей час перекладаєте.

Перекладач мріє про ідеальний переклад, а кожна мова вносить у текст свої неповторні нюанси, конотації, алюзії. Тому переклади на різні мови нерідко мають різну тональність.

Справжні книжки мають специфічну енергетику, яку неможливо відтворити до кінця. Кожен, хто перекладає, вносить щось своє, адже в самому виборі слова ми неповторні. Бо кожен вибір – невипадковий.

— Чи часто Ви покладаєтеся на інтуїцію у виборі слова для перекладу? І взагалі, чи важлива для перекладача інтуїція, чи таки варто надавати перевагу логіці ?

— Логіка та інтуїція перекладача – рідні сестри. Коли виявляється, що речення у перекладі звучить дивно, а йдеться про твір письменника, не схильного до абсурдизму, тоді варто замислитись, чи всі значення певного слова ви знаєте і чи не треба пошукати більший словник. Це логічно. А якщо Вам здається, що дібране слово не «римується» з поетикою і стилістикою письменника? Тоді це логіка, замішана на інтуїції і доброму знанні творчості автора.

Уважний перекладач може виявити в оригіналах одруківки, про які ніхто не здогадувався десятиліттями. І в такому неправильному вигляді твори аналізують, роблять літературознавчі висновки… Коли перекладала вірш Мілоша Црнянського «Суматра» (за класичним, найповнішим зібранням творів), ніяк не могла перекласти рядок «dušu mi ubija sve tešnjе» («вбиває мою душу все щільніше»), і хоча вірш експресіоністський і далекий від логіки реалізму, щось було не так… До того ж я читала розвідку, у якій літературознавець подавав своє трактування цього рядка. Але вірш не перекладався! Тоді я попросила подругу з Белграда піти в Академію Наук і подивитись прижиттєві видання. І виявилося, що «ubija» – це насправді «uvija» («оповиває»)! І все стало на свої місця. Логіка перекладача тут сама, певне, не впоралася би. Їй допомогла логіка твору. І перекладацьке щастя плюс допомога друзів.

Інтуїція допомагає там, де проста логіка відступає. Наприклад, коли автор вживає багатозначне слово, обігруючи його смислову неоднозначність, а зберегти всі значення у перекладі неможливо. Інтуїція може вказати на підводні камені перекладу – не надто прозору алюзію, парафраз, приховану цитату, які є важливими для тексту. Тоді перекладач починає пошукову роботу… Якщо ж інтуїція не спрацює, маленька перлинка значень може загубитись, а може потягнути за собою й інші, нанизані разом з нею.

Як зрозуміти логіку вірша? Відчувши, вжившись у нього, обдумавши безліч варіантів створення наближеної поетичної картини… А потім намагатися відтворити їх, покладаючись на інтуїцію.

— Ви написали монографію про постмодернізм у сербській літературі, а як же постмодернізм вплинув на переклад?

— Постмодернізм вплинув, напевно, не стільки на переклад, скільки на стратегії письма і читання. А оскільки перекладач є і читачем, і письменником в одній особі (виконуючи при цьому водночас власну, вельми специфічну функцію), зміни не могли його обійти. Перекладач уже давно відіграє важливу роль у літературі, просто у постмодерністську епоху він вийшов із тіні, так само як вийшов з неї і читач. Літературоцентризм письменників-постмодерністів мав одним із своїх виявів надання головних ролей у творах людям книги – письменникам, редакторам, перекладачам, читачам.

Чимало хто з класиків постмодернізму був талановитим перекладачем: тут можна згадати Данила Кіша, який перекладав угорську та французьку поезію, Мілорада Павича – перекладача поезії Пушкіна… У їхніх творах можна знайти прямі й непрямі свідчення уваги і поваги до перекладу. Обидва називали перекладачів найкращими, найуважнішими читачами. А роль читача, як відомо, в постмодернізмі не просто зросла, а стала аналогічною ролі автора. Те, що перекладач «приречений» на найпильнішу увагу до тексту, письменники-постмодерністи знали з власного досвіду. Данило Кіш, який, працюючи зі своїми французькими студентами над перекладом поезії Мілоша Црнянського, відкрив для себе, як у епіфанії, її глибокі сенси (і написав про це натхненне есе!). Недаремно у його оповіданні «Червоні марки з Леніним» страшну хвилю ревнощів героїні викликає саме перекладачка поезії її коханця Менделя Осиповича. В оповіданні автор ставить наголос на тому, що поет у листі розкриває перед перекладачкою душу своїх віршів, і такої інтимності коханка йому не пробачає, трактуючи це як зраду. Вірші, які муза Менделя Осиповича вважала своїми, стають трохи віршами тієї, котра їх перекладає…

Автор залишається головним у добу постмодернізму теж. Адже це він обирає, у які ігри гратиме читач, і створює для них умови. Саме постмодернізм висунув специфічні вимоги до читача і перекладача: висока освіченість, чутливості до «олександрійського синдрому», відкритість до експерименту й мовної гри, готовність вжитися у текст як у ще одну реальність.

Постмодерністська література створена homo legens-ом для інших представників цього типу людей, тому вповні вона виблискує своїми художніми барвами лише тоді, коли читач має гострий літературний зір, помічає гру з формою, мерехтіння цитат, метаморфози знаних героїв, подій, текстів. Ще більшою мірою має бути наділений цією особливістю перекладач, адже автор і текст є певною мірою заручниками його вміння не просто відтворити зміст іншою мовою, а й зберегти його приховані багатства, алюзивне випромінювання, приховані (або оприявнені) зв’язки з творами-попередниками… Передати текст, підтекст і контекст.

Звісно, максимальна передача змісту й художнього наповнення завжди була першим завданням перекладача. Особливою автономністю при цьому завжди володів перекладач поезії. Недаремно увійшла в аннали фраза про те, що перекладач у прозі – раб, а у поезії – суперник. У часи, коли розмиваються не лише жанрові межі, а й межі літературних родів і видів, призводячи до створення своєрідних гібридів і «тотального тексту», перекладач прози теж здобуває більшу свободу – у міру наближення прози, яку він перекладає, до поезії.

— Ви також багато переклали з української на сербську, чим відрізняється переклад на чужу мову?

— Ще гострішим відчуттям невпевненості. Я не мала амбіцій перекладати українську літературу іноземними мовами, це видавалося мені надто сміливим кроком, але доля склалася саме таким чином. Дуже хотілося, щоб твори наших письменників полюбили читачі з інших країн, зокрема Сербії, от і ризикнула. Мій перший досвід перекладу сербською був дуже щасливим: роман Юрія Андруховича «Перверзія» перекладала разом з талановитою Міленою Іванович.

Ми поділили текст на «голоси» (Перфецького, Ади тощо) і кожна з нас перекладала «свої». Потім ми обмінялися перекладами і запропонували корективи. Кожна з нас знає рідну мову краще, тому вибір перекладу в тандемі виявився вдалим, забезпечивши повноту розуміння нюансів оригіналу і точність їх відтворення в перекладі. А потім ми шукали третій, четвертий варіант, адже це дуже складний текст. Текст, присмачений іронією, винахідливими мовними іграми, багатим підтекстом і різноманітним контекстом… Дуже український текст, який зваблює своїми текстуальними загадками читача, котрий впізнає натяк, згадає мультик, почне мугикати згадану в романі, колись популярну пісню.

Один із найважчих для перекладу розділів – розділ, написаний технікою «потоку свідомості», а ще – віршована імпровізація Перфецького. Те, що спадає випадково на думку, зовсім не випадкове… Ці зв’язки, логіку підсвідомості героя треба будо відтворити невимушено і природно, так, щоб вони при цьому стали зрозумілими сербським читачам. Щоб і віршик був такий, що спаде на думку якомусь сербу, котрий належить до покоління головного героя, якщо він опиниться у подібній ситуації.

Перекладати «Перверзію» виявилося так захопливо, а сербським читачам так сподобалася ця книжка, що захотілося перекладати ще і ще. Зараз роблю це рідко, бо за цей час підросли нові покоління дипломованих сербських україністів і є кому перекладати українську літературу сербською мовою. Час від часу піддаюся перекладацькій спокусі, коли пропонують укласти добірку сучасної української прози і (чи) поезії. Не можна втратити шансу представити нашу літературу в світі, особливо тепер. Така добірка, наприклад, вийшла в «Белградському літературному часописі» навесні 2015 р. Туди увійшли вірші Юрія Іздрика, Сергія Жадана, Катерини Калитко, проза Софії Андрухович, Любка Дереша, Сергія Жадана… Дуже зраділа, коли почула від сербських колег слова захоплення українською поезією і жалю, що перекладів так мало.

— Як допомагає переклад культурній дипломатії? Адже перекладена і видана книжка ще не означає прочитана і присутня на полицях книгарень.

— Безумовно допомагає. Переклади наближають нас до розуміння іншого народу і дозволяють розповісти про власний. Художня література, звертаючись як до національних, так і до універсальних тем, сприяє зближенню людей і усвідомленню важливих проблем людської екзистенції. Ми байдужіші до людей і народів, про які майже нічого або й геть нічого не знаємо. Але ситуація змінюється, варто нам із ними познайомитися краще або й заприятелювати. Хороша книжка є одним із таких друзів.

Ви маєте рацію, просто перекласти буває недостатньо. Надто багато в світі книжок, тож наше чудове видання перекладів може загубитися в їхньому морі… Питання промоції залишається дуже важливим і в часи, коли інтернет зробив інформацію про нові видання набагато доступнішою. Оскільки я перекладаю не з найпоширеніших в світі мов, які переважно не викликають «автоматичного» або «традиційного» інтересу чужоземних читачів, а серед творів цих літератур фактично немає світових бестселерів, я дуже добре розумію важливість промоції на всіх рівнях.

Хорватський прозаїк Міленко Єрґович із українською перекладачкою Аллою Татаренко. Фото Анни Богішич

Є книжки, для яких я була не лише перекладачкою та/або упорядницею, а й людиною, яка шукала видавця, фінансову підтримку, можливість (нерідко й фінансову) запросити на презентацію авторів, проводила ці презентації, водночас будучи і модераторкою, і спікеркою, писала про цю презентацію в ЗМІ, розповідала про неї по радіо (протягом кількох років я була позаштатним кореспондентом Белградського радіо і регулярно знайомила слухачів із подіями української культури, часто – і з новинками української літератури), писала популярні і літературознавчі статті про перекладені твори і про твори, які варто було б перекласти… А крім цього – статті й дослідження про рецепцію сербської літератури в Україні, а української – в Сербії.

Звісно, якщо цим всім не клопотатися, можна перекласти набагато більше. І професійні перекладачі, як правило, не переймаються культурологічним супроводом своїх перекладів, але я перекладачка-аматорка. А аматор (від лат. amare – любити), це той хто має особисте ставлення до твору і не здатен розмірковувати в категоріях раціонального.

Останнім часом ситуація з промоцією перекладів значно поліпшилася, оскільки видавництва почали усвідомлювати її важливість. У перекладача зникла нагальна потреба бути основним двигуном популяризації книжки, для цього є тепер фахівці-професіонали. З’явилися нові покоління літературних оглядачів, літературних критиків, книжкових блогерів, які презентують свої враження від прочитаного у спосіб, який є автентичним, не «відкорегованим» культурою країни оригінального твору. Бо, до прикладу, фаховий філолог-славіст не має тої свіжості сприйняття перекладу. Він вже, як правило, знайомий з оригіналом, а тому не є показовим читачем перекладеного твору.

У випадку сербської, хорватської, боснійської літератур, які входять до основного кола моїх літературних зацікавлень, ситуація з рецепцією змінилася на ліпше ще й тому, що ці письменства вже не є аж такими малознаними в Україні завдяки творчим зусиллям перекладачів, коло яких значно розширилося в останнє десятиліття. І прекрасно, що серед цих перекладачів – талановиті молоді письменники Катерина Калитко та Андрій Любка.

— Шляєрмахер у трактаті про переклад зазначав, що ми частіше звертаємо увагу на «дух автора», ніж на «дух мови». Але чи можливо одним перекладом передати «дух мови», як на Вашу думку? І чи можливо передати і «дух автора» і «дух мови»?

— Коли я вивчала (тоді ще сербохорватську) мову, викладачка нас часто виправляла: «Це не відповідає духу мови». Тобто конструкція теоретично можлива, але невідповідна, тому її варто замінити правильною, тією, яка існує в мові. Його треба вміти відчути, той дух мови, і саме літератори вміють вловити його найкраще і перетворити на дух автора. Я бачу це так…

Справжні письменники і є носіями «духу мови». І тому передати «дух автора» – означає передати «дух мови», втілений у ньому.

— Чи потрібні передмови і післямови перекладача у перекладених книжках? Коли їх варто робити, а коли не варто?

— Належу до категорії «дворемісничих», як сказав би Мілорад Павич, перекладачів. Я ще й літературознавець. Коли перекладаю твір, мені хочеться про нього написати, адже довге спілкування з текстом дозволяє побачити його зблизька. І хочеться поділитися цими знахідками з іншими читачами. А коли пишу текст про якусь дорогу для мене книжку, мені дуже хочеться перекласти її, от таке зачароване коло. Тому охоче відгукуюсь на пропозицію написати про перекладений мною твір.

Питання можна поставити і так: Чи потрібні передмови і післямови? У творах сучасної літератури вони трапляються дедалі рідше, як у творах оригінальних, так і в перекладах. Хоча бувають і винятки – здебільшого це залежить від концепції видання. Наприклад, твори Мілорада Павича виходили за життя письменника без цих елементів, тому його вдова Ясміна Михайлович довший час заперечувала, щоб вони з’явились у першому посмертному виданні його прозових творів. Пишаюся тим, що саме мій текст про роман «Друге тіло» став першою післямовою до романів Павича, виданих сербською. Радію, коли сербські письменники пропонують написати передмову або післямову до їхніх творів. Напевно, вони не вважають ці елементи зайвими…

Варто робити передмови/післямови, якщо перекладачеві є що сказати про книжку і якщо він справді хоче це зробити.

— Чи можемо ми таки ставити перекладача на рівень із автором? Чи можемо приділяти йому стільки ж уваги як автору? Адже саме перекладач вирішує, який стиль перекладу підібрати, які фрази вживати тощо, і взагалі, від нього залежить, у якому вигляді читач читатиме твір.

— Пишучи про свій досвід перекладача і літературознавця, я колись жартома назвала перекладачів своєрідними «фантомами», надзвичайно корисними невидимками. Бо чим менш помітним є перекладач прози, чим точніше він передає особливості стилю, поетики автора, тим ближчий переклад до оригіналу, а перекладач – до своєї мети. Такою метою вважаю переклад, який максимально точно відтворює оригінал з усіма його смислами і стилістичними нюансами, а при цьому читається як твір, оригінально написаний мовою перекладу – легко, без читацької роздратованості важкістю вислову (якщо, звісно, така важкість не є особливістю оригіналу).

Кожна мова має свої конотації, кожна культура – свої асоціації, своє (під)свідоме, можливо, навіть неусвідомлюване читачем і не завжди вловлюване перекладачем… Передати всі значення, алюзії, тіні смислів – завдання, яке можна вважати неможливою місією. Але це не означає, що цього не треба прагнути. А ще твір у перекладі має викликати такі самі емоції, як оригінал – бо художня література несе надзвичайно потужний емоційний заряд. І перекладач має на собі випробувати дію тексту – і написаного автором, і (спів)твореного ним самим.

Так, перекладач має технічну можливість певною мірою «замінити» автора, нав’язавши творові власну поетику. А може спробувати відмовитись при перекладі від власного літературного «я» і стати довіреним представником письменника, відчути і зрозуміти твір якомога глибше. Стати на час перекладу своєрідною тінню автора твору, наслідувати всі рухи і порухи тексту.

Якось на перекладацькій конференції я дозволила собі пожартувати, назвавши перекладача людиною з мультиплікованою свідомістю. Бо в першій половині дня, наприклад, думаєш, як Мілорад Павич, якого перекладаєш українською, а увечері – як Сергій Жадан, якого перекладаєш сербською… Можливо, хтось з перекладачів зі мною не погодиться, але я не вважаю переклад найкращим місцем для промоції власного стилю – для цього є оригінальні твори. Суперзавдання перекладача – відтворити стиль оригіналу так, щоб він нічого не втратив і залишився стилем певного письменника – бажано, впізнаваним і в перекладі.

Стиль – це людина. Отже, бути перекладачем – чудова можливість побути різними цікавими людьми, бодай коротко, бодай ідучи стилістичною стежкою оригіналу. Переклад – це таке своєрідне співтворення, хоча завжди хочеться, щоби залишалося якомога більше від автора. І саме тому, що ми хочемо, щоб цю професію поважали, перекладач має зберігати передусім те, що хоче зберегти автор.

— А в чому полягає “перекладацьке щастя”: у достойних гонорарах, у кількості читачів чи у чомусь іншому?

— Як і кожне інше, перекладацьке щастя багатовимірне. Так, хочеться отримувати достойні гонорари, або хоча б пристойні. Отримувати гонорар за виконану роботу – приємно і радісно. І правильно. Але деякі з моїх улюблених перекладів були «безгонорарними», і я на це погодилася, бо дуже хотіла, щоб книжка вийшла і знайшла своїх читачів у новій для неї мові. Але винагорода таки була: передовсім радість перекладача, який тримає в руках книжку, яка його надихає. Визнання читача, що саме ця книжка змінила його життя. Розповідь читачки, як вона не могла відірватися від читання і підсвічувала у вечірній маршрутці текст телефоном….

Винагорода буває різною, як і перекладацьке щастя. За переклад «Перверзії» ми не отримали грошей, але отримали щось інше. Мене видавець запросив на презентацію книжки в Белграді й Новому Саді, я перекладала інтерв’ю з Юрієм Андруховичем, модерувала і перекладала його літературні вечори. Тоді я вперше потрапила на Белградський книжковий ярмарок, відчула його радісну, святкову атмосферу. У мене почався «роман» з сербською літературою, яку я до того бачила лише як славіст-літературознавець. А у моєї колеги це був інший роман, віртуально-літературно-життєвий: після виходу «Перверзії» їй написав хлопець, якому ця книжка дуже сподобалася, тому він захотів познайомитися з перекладачкою. Певний час вони листувалися, обмінюючись цитатами з роману Андруховича: сторінка така, рядок такий-то. У відповідь: сторінка така, рядок такий. А потім вони зустрілися в реалі… Чим не перекладацьке щастя?