Три питання

Промова кавалера Ордена Незалежного культурологічного журналу «Ї» «За інтелектуальну відвагу» з нагоди церемонії вручення відзнаки 21 грудня 2024 року

Дорогі друзі, шановні пані й панове,

цьогорічне рішення Капітули для мене – надзвичайна честь і величезна радість, я невимовно вдячний за цей передріздвяний дарунок. Дякую всій блискучій Капітулі за це рішення.

Дякую тобі, дорогий Остапе Сливинський, за твою лаудацію, тобто за всі неймовірно зворушливі слова, за твою щедру оцінку моїх давніших і недавніх творчих зусиль.

Тепер, віддякувавши всім, кому слід, я спробую якомога коротше висловитися з актуального приводу.

Герой одного з моїх романів Карл Йозеф Цумбруннен у котромусь листі з України написав приблизно так: «Усе, чого ми собі бажаємо, про що думаємо і чого сподіваємося, обов’язково з нами трапляється. Біда лише в тому, що завжди надто пізно».

Приймаючи сьогодні вашу високу відзнаку, я думаю про щось подібне. Я думаю: взагалі-то було би значно доречніше отримати її років тому 25, коли я був непорівнянно інтелектуально відважніший і гавкав раз у раз, щоби вона не спала. Нині я гавкати фактично перестав. Щоправда, й вона не спить: їй не дають спати сирени повітряних тривог, ракетні обстріли, жахливі новини й погані передчуття. Як тут заснеш?..

Що ж, тепер мені доведеться доводити, що цю відзнаку Ви таки не надали мені посмертно. А це означає – повертатися до виконання певного (той-таки Франко називав його псячим) обов’язку.

Здається, то був сучасник і навіть одноліток Франка Джордж Бернард Шоу, який серед безлічі інших дотепностей видав і таку: «Секрет успіху в тому, щоб обурити якомога більше людей».

Семантичний діапазон англійського дієслова offend, як і багатьох інших дієслів англійської мови, доволі широкий: від розлютити, образити, розгнівати – й до засмутити, поранити. Будь-яке зі згаданих значень може виявитися доречним у контексті зацитованого афоризму. Втім, я думаю, що в нашому сучасному випадку на перше місце слід поставити саме обурити.

Джордж Бернард Шоу напевно мав на увазі далеко не кожен успіх, а професійний. Але й далеко не кожен професійний. Купець, банкір, лікар, правник чи інженер навряд чи підпадали би під його критерій. Погодьмося: британському дотепникові йшлося про секрет успіху дуже специфічного – успіху публіциста, письменника, митця. Не певен, чи в ті часи вже сформувалося поняття «публічний інтелектуал» – принаймні в теперішньому його розумінні. Однак можемо бути певні, що Джордж Бернард Шоу мав на увазі передусім його успіх – того, хто мав би відповідати цьому теперішньому розумінню, що то таке публічний інтелектуал.

Але!

Великому ірландцеві пощастило з тим, що він жив задовго до інтернету, соцмереж і притаманних їм так званих шакалячих експресів. Обурити якомога більше людей? Та немає нічого легшого! Який вже там успіх? Люди ж-бо тільки обурення і прагнуть. Обурення стало тим омріяним станом, по який вони і йдуть у мережі. Ба більше – зазвичай вони заходять у свої стрічки вже апріорі обурені в пошуках першого-ліпшого, як тепер усі кажуть, триґера, щоби своєму апріорі-обуренню надати конкретні сенс і форму.

Тому критерій успіху за Шоу вже ніяк не працює. Принаймні – не працює так чисто, як в його часи. Навряд чи можемо вважати успіхом кожне маленьке пекло, яке несеться на нас разом із черговою шакалячою експрес-навалою. Такий ефект може здаватись успіхом хіба що щирому мазохістові, якими є далеко не всі публічні інтелектуали, хоч деякі з присутніх напевно мають право такими вважатися.

Тепер для ясності: то все не нарікання, а спостереження. Причому спостереження когось, хто сам у жодній соцмережі не буває – і, відповідно, є для соцмереж ніким та нічим. Але навіть я спостерігаю, як тої інтелектуальної відваги (що за неї дає ордени достохвальна Капітула) робиться в нашому публічному просторі дедалі менше і як тактика перемагає стратегію. Я спостерігаю ці повсюдні й, на жаль, уже нормалізовані

заокругленість і причесаність думок

обережність і дисклеймерність текстів

постійну готовність перепрошувати й каятися

тотальну пісну поважність, а отже фактичну відмову від іронії чи – що гірше – самоіронії…

Я міг би продовжити цей ряд, але яке в тому задоволення?

Тому я краще поставлю кілька запитань. Точніше три – й от які.

Чи автоцензура поможе нам перемогти?

Чи патос, який негайно починає паношитися там, звідки женуть іронію, поможе нам перемогти?

Чи банальність, стовідсотково коректна, поможе нам перемогти?

Я лишаю ці три запитання відкритими – бо, може, відповідь у всіх трьох випадках "так"? Ми ще не знаємо, ми всередині цієї страшної Події, тому не квапмося з відповідями.

Дорогі друзі, шановні пані й панове!

Відзнака, що знайшла мене, як іронізували старі галичани, ні рано ні пізно – в сам добрий час, не лише надихає, але й нагадує. Зокрема – про псячий обов’язок… Та нє, де там – не обов’язок, а ПРАВО обурювати якомога більше людей.

Тобто робити й далі щось, що дотепер вдавалося, здається, найкраще.

Дякую за вашу увагу.