17 січня наприкінці дня надійшла до болю сумна звістка про смерть Мартіна Полляка (1944–2025) – видатного австрійського письменника, журналіста, редактора, перекладача. Додам особисте: мого давнього і близького друга, з яким багато разів перетинались у Львові й Варшаві, Берліні й Відні, Вроцлаві й Ляйпциґу. Звичайно, ми не просто перетинались, а захоплено співпрацювали, формулювали свої дуже близькі одне одному бачення історичних і поточних явищ, дискутували – публічно і приватно, в листах, статтях, інтерв’ю, а також і в рамках кількох міжнародних літературних проєктів, які він так уміло, компетентно і своєчасно ініціював. Остання наша з ним публічна подія відбулась у листопаді 2022 року в залі Австрійської національної бібліотеки. Звичайно, йшлося про війну, про український опір аґресорам та австрійське пристосуванське «русляндферштеєрство». Щодо нього Мартін завжди був нищівно нещадний.
Присвячений його постаті текст, який пропоную вашій увазі, аж ніяк не новий (2010 р.) То була лаудація для Мартіна Полляка на врученні йому в Берліні престижної Премії ім. Ґеорґа Дегіо. Попри свою позірну давнину, тодішній виступ здається мені актуальним і сьогодні. Вшанування Мартінового відходу у вічну подорож не конче мусить бути некрологом.
МАРТІН ПОЛЛЯК ТА ЙОГО РОЗСЛІДУВАННЯ
Якщо вірити Дьордеві Конраду (а ми не маємо підстав йому не вірити), справжній центральноєвропеєць вирізняється особливою естетичною чутливістю. Екзистенційне перебування поміж, у зоні перманентної суспільно-історичної нереалізованості й загроженості, спричинило підвищено емоційне переживання навіть географічних назв. Центральна Європа – це така частина світу, де географія непомітно переходить у поетику, і з цього виникає геопоетика.
Моя особлива чутливість колись, років п’ятнадцять тому, спрацювала на назву «Nach Galizien» – з усіма згаданими в підзаголовку хасидами, гуцулами, русинами й поляками. Я ще не тримав у руках тієї книжки, але до мене звідусіль долітали сигнали про її, перепрошую за нецентральноєвропейське слово, месидж. Ба більше – я ще не тримав її в руках, а мені вже хотілося дискутувати з її автором. Доводити йому, наприклад, що ті ж таки «гуцули» й «русини» не можуть бути компонентами одного рівня, позаяк гуцули також русини, тобто сучасною мовою також українці. Або, скажімо, докладніше розпитати його, автора, про те, що він має на увазі, вживаючи у назві книжки прийменник «nach» – напрямок руху чи констатацію смерті. Galizien як Атлантида? Материк, який ми втратили? Якщо автор мав на увазі саме це, то я переконував би його у протилежному. Однак у будь-якому разі я був йому, авторові, глибоко вдячний уже хоча б за те, що він, людина Заходу, вирішив писати про наших хасидів, гуцулів, русинів і поляків.
З останнім я помилявся – ніяка він не людина Заходу, як і не людина Сходу. Мартін Полляк – центральноєвропеєць. А це, як ми вже погодились, означає, що він наділений особливою естетичною чутливістю.
Перечитуючи його «Мерця в бункері», я не позбуваюся враження, що завдяки авторові беру участь у розслідуванні. Українською мовою це слово містить у собі корінь «слід». Слово «роз-слідування» можна розуміти як відновлення слідів, затертих і начебто зниклих, а відтак подальше їх вивчення, роботу над слідами й зі слідами, їхнє опрацювання. Я назвав би це реставраційними роботами з відновлення історичної пам’яті.
Але що ми знаємо про історичну пам’ять і як її розуміємо?
У сьогоденній Україні, де я живу, зміна політичного режиму ознаменувалася серед інших недобрих новин і відкриттям нових пам’ятників Сталіну. Саме так – ви правильно почули те, що я сказав. До того ж це не мій художній образ і ніяка не метафора. Це реальність: пам’ятники – нові, свіжо виготовлені – одному з наймасовіших убивць в історії людства. І знаєте, як мотивують цей катаклізм його ініціатори? Вони говорять про відновлення історичної пам’яті, справедливості і данину найщирішої всенародної поваги до генералісимуса з нагоди 65-річчя «Великої Перемоги».
Це навіть не гірко, це трагічно. Таке враження, що не було не лише останніх п'яти років «хаотичної свободи» за попереднього президента. Не було й усіх дев’ятнадцяти років нашої державності, не було навіть Горбачова з його перестройкою і тогочасним вибірковим та дуже недостатнім викриттям сталінських злочинів. Де ми сьогодні перебуваємо? У 1970-х роках, у часах генерального секретаря Брежнєва, всередині тодішнього СРСР? Але навіть Брежнєв не відкривав пам'ятників Сталіну – за всієї своєї трепетної поваги до Генералісимуса-Канібалісимуса.
Чому це стало можливо в Україні? Звідки взявся цей анахронічний президент зі своїм бандократичним урядом і оточенням? Як йому це вдалося – здобувши настільки непевну і радше піррову перемогу на вкотре підфальшованих виборах, за лічені тижні встановити абсолютну владу над усією, ще й досі шокованою країною? Звідки цей неосталінізм?
Неопрацьоване і покинуте напризволяще минуле щохвилини може повернутися – йому лиш дай сприятливий момент, і воно вже знову тут як тут. Його не можна залишати без нагляду, бо воно, виявляється, нікуди не йде й не зникає, готове щомиті вистрибнути на нас із засідки свого пекла.
Утримування минулого на безпечній відстані, тобто неперервна робота над ним, вимагає ясності позиціонування, аналітичної відваги і чистоти в дослідженні. Це і є ті три підвалини, на яких виріс і на яких так переконливо тримається творчий феномен Мартіна Полляка. А ще, звичайно, багатомовність – її центральноєвропейський різновид, який передбачає ту багатомовність як у дослівному, так і в метафоричному сенсі (згідно з тим-таки Дьордем Конрадом).
Але над усім цим є ще й надбудова, що її я охарактеризував би так: Європа як усвідомлена відповідальність.
Її, Європи, дотеперішню історію, тобто історію взаємин її частин, культур, народів, мов, особистостей досі ще, на жаль, можна трактувати як передусім історію непорозумінь та упереджень. Лінії, що ділять Європу сьогодні – це, на щастя, вже не лінії фронтів і, за великим рахунком, уже навіть не лінії кордонів. Це лінії нерозуміння, дискомунікації. Це не тільки історичні фобії чи законсервовані (латентні) конфлікти. Це ще й табу в дискусіях між Сходом та Заходом, між їхніми інтелектуалами. Є надто багато речей, які не дозволено обговорювати відкрито й незавуальовано. Можливо, саме через це поділ Європи на Східну і Західну залишається актуальним попри всі зусилля Сходу в західнішанні й очевидні успіхи Заходу у східнішанні.
Мартін Полляк – один із тих, хто ці табу ламає, він говорить там, де зазвичай воліють помовчати, промовчати і замовчати. Маючи при цьому, здавалося б, доволі слушний резон: заради чого виводити з тіні, себто зі сфери замовчування, те, що неодмінно почне боліти і дратувати, щойно його торкнешся? Заради чого нині, шістдесят років по тому, з'ясовувати і докопуватися, чому червоноармійці розстріляли двох польських цванґсарбайтерів на околиці австрійського села? Заради чого всі ці розслідування? Мартін Полляк знає відповідь, і вона проста: заради істини. Хоч істина переважно дратівлива і болісна. Солодкою вона не буває.
Одного разу певний співрозмовник тут, у Берліні, попросив мене назвати трьох найжахливіших демонів сучасної Європи. «Чому Ви думаєте, ніби їх лише три?» – запитав я. «Їх, напевно, більше, але назовіть хоча б трьох», – наполягав він. Я піддався і, трохи повагавшися, сказав те, що думаю: лицемірство (воно ж – подвійні стандарти), самовдоволення (воно ж – небажання змінюватися) і незнання (воно ж – іґноранція). Я досі не маю певності, що був правий в усіх трьох випадках. Але в чому я справді певен, то це в тому, що Мартін Полляк є одним із тих, хто всією своєю творчістю протистоїть саме цим трьом демонам.
Нині, вітаючи його з цією нагородою, я хочу подякувати йому за все, що він зробив особисто для мене, можливо, сам того й не відаючи. Тож іще один спогад насамкінець – раз уже я завів мову про особисте.
Уперше ми зустрілися навесні 2001 року у Відні. Знаючи про те, що ми маємо перетнутися, він прихопив для мене рідкісний подарунок – два томи Івана Франка з найпершого і найдавнішого зібрання 1903–05 рр. Одного разу він придбав їх в якогось букініста з Братислави. Що вони, ті два томи, у Братиславі робили – мені сказати важко. Мабуть, чекали на Мартіна Полляка, який їх неодмінно викупить. Долі книжок іноді значно плутаніші за людські. «Тобі вони набагато потрібніші», – сказав Мартін Полляк і віддав мені книжковий раритет у вічне посідання. Але з огляду на те, що я на той час продовжував тимчасово перебувати в Америці, митарства Франкових томів на тому не закінчилися. Тож із Відня вони спершу полетіли разом зі мною через Рим до Нью-Йорка, звідки поїхали вглиб материка, до Пенсильванії. І щойно за місяць, коли вже готувався до повернення в Україну, я відвіз їх, як і десятки інших своїх книжок, на корабельну пошту. Так вони знову перетнули Атлантику – тепер уже у східному напрямку, в якомусь корабельному трюмі, запаковані до контейнера, що, мабуть, добряче погойдався на океанській хвилі. Після щасливого прибуття до котрогось із європейських портів вони ще довго поневірялися суходолом Старого Світу. Аж поки одного дня знову не опинилися в моїх руках у мене вдома, в місті, названому на честь їхнього автора, в колишньому Станиславові, приблизно там, де їх надрукували і випустили у світ сто років тому.
І так знову збулась історія з напрочуд влучною назвою «Nach Galizien».
Вересень 2010 р.
24.01.2025