До Нью-Йорка повертався вечірнім рейсом. Злітав до Чикаґо, як кажуть, на раз-два. Побоювання, що місто вітрів зустріне снігом, не справдилися. Наступного дня, хоча й причвалали снігові корови з-над озера Мічиґан та, пирснувши своїм сніжним молоком, пішли бродити безкрайніми просторами штату Іллінойс. Міста практично не бачив, але перед поверненням заскочив з чиказькими друзями – Олегом Коверком та Борисом й Орисею Антоновичами – до Art Institute of Chicago на виставку японської графіки. Літав до Чикаґо, звичайно, не заради японців – в Українському інституті модерного мистецтва вшановували пам’ять Богдана Рубчака. Грудневе Чикаґо спогадувало поета, в якому він прожив найбільшу частину свого життя. І камінний сад, і особиста Кліо, і обпалене Ікарове крило – уся Рубчакова фірмова поетична символіка постала тут живою субстанцією мовоміста. Чи не це звалище будинків в Чикаґо чи Нью-Йорку нагадує камінний сад? А особиста Кліо – пристрасну і зрадливу коханку? А крило Ікарове – вічне прагнення неможливого?
Про чотири міста Рубчакової біографії можна говорити впевнено: про Калуш, Нью-Йорк, Чикаґо і Бунтон. Якими корейськими селищами, горами і річками переходив зі своєю частиною молодий американський вояк Рубчак? Шкода, що тільки оповідання «Кімната Кйонґ-Су» заговорило про корейську війну українською мовою. Там, як на будь-якій війні, було, напевно, стільки і всього? В розмові зі мною для «Українського журналу» Рубчак навіть пошкодував, що не посвятився цій темі більше.
Якщо є Чикаґо, то мусить бути озеро Мічиґан. Марта Фаріон розповіла про плавання Рубчака на яхті її чоловіка. Як правило, річкова чи морська поліція в Америці має право зупинити плавзасіб й переконатися, що усе там гаразд. І ось одного разу таку яхту, на якій перебував наш герой, зупинив поліцейський катер і офіцер захотів оглянути вітрильник. Рубчак розцінив це як посягання на приватний простір, тому накинувся на офіцера з обвинуваченнями, що це не Совєтський Союз... Поліцейський офіцер запитав власника: «Що з ним?». І коли той відповів, що це поет – офіцер пробурмотів: «Зрозуміло».
Я думаю, що Рубчак мандрував книжками – і цього йому було достатньо.
Останні роки в Бунтоні на Віллямс-стріт, на пагорбі, з якого нічого особливого не проглядалося, бо ряд приватних будинків затуляв невибагливі краєвиди, Рубчак дибав по пошту або сидів в кріслі на веранді. Коли він знав, що я маю приїхати, – то зустрічав мене на веранді, нарікаючи, що зачекався. Я ж відповідав, що вкотре зблудив або потрапив у шалену тягнучку. Потім ми пили вино, обмінювалися новинами, фотографувалися. Під вечір, насидівшись, прощалися з ним і Мар’яною – й поверталися додому. Він помер в лікарні, снідаючи, перед випискою додому. Я бачив протягом останніх десяти років, як безжальний час доруйновував його. Було помітно, як невидима сила пригинає до землі. Як слабне його слух, наче хтось насипав йому до вух піску. Як він усе частіше мовчить під час наших зустрічей в Бунтоні. Ці посинілі аж до чорноти жили на його руках. Усе, що було плоттю, перетворилося на попіл. Попіл в урні. В семантиці смерті своя жорстка справедливість: до якогось часу не було тебе на цій землі – і після кількох десятків років – знову нема. Але щось залишилося – книжки, рукописи, видруки статей з інтернету, люльки з цінних порід дерев, три десятки костюмів, сорочки, мешти, відкоркована і недопита пляшка вина, кредитні картки, завалений паперами робочий кабінет, колекція дорогих чорнильних ручок, ліки, медичні довідки, медичні рецепти. Зостався ще пагорб в Бунтоні, на якому стоїть дім, що пам’ятає голос і кашель.
На другий день у домі Антоновичів ми чекали на Елі Кінселу і Олега Коверка. Пролітав сніжок. Я стояв перед високим вікном міркуючи: чи не перенесуть мій нью-йоркський рейс на пізнішу годину. У Чикаґо взимку таке часто трапляється. Елі прийшла з яблучним пирогом, спекла власноруч. Незабаром з’явився й Олег. Кілька днів тому я розпочав читати біографію Сола Беллоу. І якщо трапилася нагода побувати в Чикаґо, то чому б не використати шанс – побувати в дільниці, в якій Сол виростав. Чикаґці в один голос запевнили, що Cortez Avenue – неподалік. Вирішили, що після відвідин місць Беллоу поїдемо до Art Institute of Chicago дивитися японське мистецтво. Я люблю оповідання Беллоу «На пам’ять про мене» (Something to Remember Me by), дія в якому відбувається в 1930-тих у тому райончику, до якого вибираємося. В оповіданні письменник повертається у своє дитинство, у часи після великої депресії. Хлопчик-підліток підпрацьовує крамниці, в якій торгують квітами. І от ми потрапляємо у життя головного героя того дня, коли власник крамниці висилає його доставити білі лілії за адресою до північної частини міста. У такий спосіб мандруємо з пригодами містом письменника Беллоу.
«Погляньте на цю вулицю, – звертають мою увагу, коли ми проминаємо Division street. – Тут за часів Беллоу були рибні крамниці, переважно єврейські. Все змінилося. Тепер – це пуерторіканська дільниця».
«Чи існує музей Беллоу?» – питаюся.
«Ні, – нема», – відповідає хтось в авті, яке прямує до давнтавну.
Виставку укійо-е, або мінливого світу кольорової графіки, яку друкували з дошки-матриці на мокрому рисовому папері, відкрито в Art Institute of Chicago. Для друкування усіх кольорів одного графічного малюнка інколи використовували до тридцяти дощок-матриць. Виставка з зібрань Weston Collection. Звитки укійо-е, зв’язані шнурівкою, зберігали в подовгастих пеналах. Ці картинки з щоденного життя, можливо, тому й мінливого, мають своє жанрове розмаїття. Один з них – еротичні сюжети сюнґа. На розгорнутому під склом звитку, що займав кілька метрів, було зображено шість безсмертних японських поетів, про яких, сподіваюся, знає кожен японський школяр. Чим же займаються на цих рисунках безсмертні поети? Може, вони пишуть вірші? Чи, може, роздивляються цвіт вишень і сливок? Чи споглядають синю сороку, що всілася на самшитовій галузці? Ні, зовсім не тим, про що я запитую. Там, на звитку, зображено шість еротичних сцен, хоча, як правило, їх було більше – дванадцять. Але безсмертних поетів тільки шість – і тому шість сцен. В традиції японської літератури є шість, тридцять шість і сто безсмертних поетів. Безсмертними називали шістьох, які творили в дев’ятому столітті: Хендзьо, Арівара-но Наріхара, Фунья-но Ясухіде, Кісен-хосі, Оно-но Комачі і Отомо Куронусі. Прикметно, що Фунья-но Ясухіде і Кісен-хосі відомі нам лише одним віршем. Я навіть згадав свій рядок «... від кожного поета залишиться лише 8 віршів», а тут – по одному? П’ятьох з безсмертних поетів зображено під час статевого акту з жінками, і тільки Оно-но Комачі, жінку-поетку, – з імітатором фалоса. Мистецтво сюнґа не лише еротика, це весна і народження нового. Поезія – це також народження нового. Можливо тому безсмертні поети на рисовому полотні застигли для нас в безсмертних позах, символізуючи поезію і весну.
Коли у фільмі «Акваріум в морі» Рубчак читає свій молодий вірш «Спомин про місяць» зі збірки «Промениста зрада» (1960) – за його плечима буяє весна, а галузки дерев обліплено білим цвітом. Старим, потрісканим голосом читає про любов. Це вірш про прощання, про смерть, про пам’ять. Прощальний тембр Рубчака шурхотить піском по скляній клепсидрі.
Цього разу Чикаґо подарувало зустріч з кількома письменниками одразу.
