Дощ ішов уже два тижні. Вперто й монотонно. Як на потоп. Падав на маленькі, прямокутні подвір’я, на хати з тесаного дерева, прикрашені різьбленими візерунками, на брудні халупки з болота, бляхи та військового брезенту. Падав на юрби напівголих дітей, що гамором укривали вузенькі, болотнисті вулиці, падав на темнолицих жінок, що тростинами згиналися під великими тягарами і вороже поглядали на довгі колони військових авт. Падав на білих дідів, падав на возики, повні людського гною, що їх мініятюрні воли або сумні мули тягнули на рижові поля. Падав на жовті горби. Грудьми припадав до далекого моря.
По дахах бараків дощ лопотів глухо. Весь табір понуро загруз у бурому болоті — площі були порожні, з них позникали навіть приблудні собаки. Великі, місцями вже непрохідні калюжі підмочували бараки з гофрованої бляхи, і треба було де-не-де мерщій класти мішки з піском. Здавалося, що сонце вже ніколи не висушить Корею. Здавалося, що вже немає сонця.
Вояки нудьгували. Доводилось довгими днями грати в карти, або без діла, без розмов сидіти за столом серед барака, або лежати горілиць на ліжку і думати про дім, про широкі прерії, високі міста, про блакитнооких, повногрудих дівчат. Працювати бо на аеродромі було не можливо — всі гелікоптери стояли в анґарах, немов якісь абсурдно-непотрібні потвори, а сержантам було не до вподоби проводити на дощі муштру і ганятися за вояками по болотнистих полях. Казали, що в перші дні зливи старий пробував був організувати велику виправу з окопуванням шатер і всякими іншими нісенітницями, але його добру волю всесильні сержанти майже непомітно, з найбільшою тактовністю зіґнорували.
Сірими днями, в густому повітрі, сповненому дихання людських тіл, сповненому клейкої туги та задушливих спогадів, вояки чекали вечорів, коли відкривався військовий клюб, що був розташований в окремому будинку табору.
Але й вечорами було нудно. Як от сьогодні ввечорі. Бо хоч сьогодні в клюбі було знову багато дівчат, у барвистих, надмірно тісних перкалевих сукеньках і з яскраво розмальованими обличчями — перістий підбір — і хоч поганенька корейська оркестра знову аж задихалася від щирих, але цілком марних спроб звучати, як американський джаз, довгий дощ пригноблював вояків, мучив їх, шептав їм чорні речі. Мовчазні, мокрі дні насували на них, звиклих до сонця й голосного сміху, незрозумілу, кволу меланхолію, і вони тупо, наполегливо пили, щоб прогнати сірість, що була в них, щоб убити темну, звіринну тугу. А біля них сиділи, похнюпившись, мов птахи на дощі, іґноровані дівчата.
Аж раптом високий, товстий Бем, детройтський робітник, що його обличчя прорізував глибокий, синій шрам, хтиво простягаючись від підборіддя та попри вухо і ховаючись під рудим волоссям, вихром улетів у залю, спинився посеред неї і вигукнув на все горло:
— Джорджа везуть!
Позривалися з-за столів вояки, немов цими довгими днями чекали на вирішальне гасло, і миттю опинились біля дверей, перекидаючи крісла, склянки, тарілки і залишаючи за собою здивованих дівчат, здивовану оркестру й буфетників. З клюбу, з бараків, з командного будинку бігли групами вояки по ляскітливому болоту до таборової брами, де вже зібралася чимала юрба і притишено гомоніла.
Біля будки вартового чекав чистенький, аж лискучий джіп військової поліції, а за ним маленьке вантажне авто, зване «тричвертним». Спершись на нього з уважно культивованою байдужністю, притаманною всім поліцаям світу, стояв нахмурений своєю молодістю військовий поліцай з відкритим золотим і кучерявим волоссям. А другий, високий і дуже худий, у білому шоломі, край якого майже торкався окулярів у рожевій оправі, що немов прилипли до очей, ходив перед юрбою, не пускаючи її ближче до авт, і час від часу нервово викрикував:
— Ідіть до чорта. Забирайтеся звідси. Чого поставали — тут корів не продають. Ідіть геть, а то всіх вас позамикаю!
— Він напевно в авті, — сказав хтось у юрбі.
— Чи він в авті? — запитав хтось другий голосніше.
— А тобі яке діло, ідіоте? — сердито гаркнув худий.
— Він напевно в вантажному авті, — здогадувалось кілька нових голосів.
— Гей, Джордже, чи ти в авті? — голосно, аж захлинаючись, запитав Бем. — Як ти провів свою відпустку? — Він зареготав, аж шрам на його обличчі став червоний, як струмок крови. Зареготав ще хтось. — Ти їздив у Сеул, Джордже? Чи аж у Японію? Говори! Ти напевно багато горілки випив, багато дівчат перекохав. Але не бреши, Джордже. Не бреши! Я добре знаю, де ти був. Хлопці, хочете знати, де Джордж провів свою відпустку? На Вайсрой! Джордж провів свою відпустку на Вайсрой! — Він знову дивно зареготав. Кілька голосів несміливо захихикало.
— Замовкни, а то твоїй мамі скажу, — крикнув поліцай.
— Гей, Джордже, чи ти чуєш мене, — продовжував Бем, не звертаючи уваги на поліцая. — Ти — сучий син. Чи ти чуєш, Джордже? Ти є сучий син!
Він уже не жартував. Витріщив очі і горлав на фоні мовчазної юрби, що закам’яніла від здивування і ще якогось невідомого, але справжнього, аж моторошного, почуття.
— Не пащекуй, а то морду розіб’ю! — вже дуже знервовано крикнув худий.
Їхні голоси відбивалися глухою луною від тиші, що її поглиблювало хлюпотіння дощу в калюжах. Білявий поліцай, що досі з зацікавленням придивлявся до сценки, яка раптом розгралась перед ним, ліниво відірвався від авта, немов його спина була легенько приклеєна до зеленого металу, і підійшов до Бема.
— Ти хочеш із ним посидіти? — сухо запитав.
Спокійний, впевнений тон юнака мав далеко успішніший наслідок, аніж гістерія худого. Бем відступив від нього, зробив кілька кроків назад і цілком злився з темними постатями, звинно ховаючи свою показну руду голову за голови юрби.
Поліцаї почали мовчазно, з професійною методичністю розганяти юрбу палками. Дощ погустішав, і вояки швидко розійшлися, розчаровані, що хоч і було багато крику, а нічого особливо цікавого не сталося.
По брезенту тягарівки монотонно мимрив дощ. Юрій сидів на вузенькій, твердій лавці, його морозило, легка робоча уніформа змокла до нитки і огидно прилипла до шкіри. Він почував себе дуже втомленим, немов усе тіло млісно здушувала гарячка. Побита голова дуже боліла; ліва щока пашіла від удару поліційної палки і здавалася тяжкою, немов хтось прикріпив до неї гарячу залізну плитку. Він обережно намацав її і відчув пучками пальців, що опух підлазить під око. Око також було вже тяжке; воно нестерпно свербіло і напевно запливло кров’ю. Здавалося, що хтось маленьким блискучим долотом ламає всі кісточки правої руки, якою він ще так недавно місив, руйнував, нищив гарне людське обличчя. А до того зап’ястки боліли від ручних кайданів, що їх одягнули на нього перед тим, ніж бити, і що їх білявий, може, п’ять хвилин тому милосердно з нього зняв.
Хотілося пестощів. Хотілося тепер тихо покоритись комусь, навіть заплакати, щільно притулившись до когось доброго й м’якого. І він, що завжди соромився навіть найменшої м’якости в собі, тепер не соромився цього нового почуття, а дозволив йому рости за очима темною, пухкою квіткою.
Перед ним розстелилося широке, несподіваної блакиті, море. І порт. Саме виряджали корабель, але не з нових, а з щоглами й вітрилами, дерев’яний корабель, що пахнув прянощами й старим ромом. Бриґ або бриґантина. Усміхнувся на привіт цій картині свого далекого від моря, але казками пройнятого дитинства. «І що за ідіотська романтика»? тепло подумав. Він щось лагодив на чардаку, в’язав шорсткі, тяжкі мотузи. Навкруги моряки говорили незрозумілою мовою — мабуть, по-португальському.
Та привид тривав недовго: вже відходило від нього море, а руки все ще поралися коло мотуззя. Незрозуміла мова поволі ставала принишклим дзижчанням юрби перед брамою, і він раптом почув, як до нього закричав Бем.
Був весняний ранок. Клюб, як завжди в неділі, був уже відкритий, і за столиками, непорушні, немов із твердого дерева, мугикали картярі. Юрій сидів із Бемом, Джімом і з Ірвіном, молоденьким, блідим євреєм із Брукліну. Грали в покер. Бем програвав, і шрам на його обличчі все глибше й глибше червонів. Перед хитрим Ірвіном лежала вже чимала купка грошей.
— Кінчаємо, — сказав Бем.
Джім поглянув на Юрія і підвів іронічно брови.
— Віддай мені гроші, Ірвіне, — ніби між іншим продовжував Бем, зібравши карти в колоду і кладучи їх у кишеню.
Джім зареготав білими, здоровими зубами.
— Віддай мені гроші, Ірвіне, — рішив із сухого тону перейти на слизький. — Ти ж знаєш, що в мене дома жінка, двоє дітей. Я хотів би їм щось послати цього місяця.
Він улесливо посміхався, але його шрам, зустрічаючи щоку, легенько, небезпечно дрижав.
— Це не моя справа, — сказав Ірвін, ніби жартома. — Ти чого в карти грав, коли грошей не маєш?
— Замовкни! — заверещав Бем, і його тяжке обличчя стало фіолетовим, а шрам чорним, як в’юнка гадючка. — Чуєш? Замовкни!
Він підвівся з крісла і простягнувся до Ірвіна. Губи в хлопця побіліли, а бліде обличчя заморозив переляк.
— Не смій його рушити, — сказав Юрій дуже спокійно, з незрозумілою йому самому байдужістю, а струнка постать Джіма, напружена, як лезо ножа, блискавично, безшелесно опинилася за спиною Бема, сталево нахилена в невблаганному чеканні.
Бем зм’як цілком, його обличчя миттю перетворилось у зімя’ту, мокру ганчірку; він підвівся з крісла, ніяково всміхнувся Юрієві і поволі, вдаючи байдужого, вийшов із клюбу.
Друзі ще трохи посиділи за столиком, але ранок був уже безсумнівно зіпсований, був розбитий на куски годин, без форми й без значення. Ірвін усе ще тремтів від напруження.
— Віддати йому гроші? — запитав знервовано, і його завжди комічний бруклінський акцент робив тепер його мову майже незрозумілою.
— Не будь дурний, — сказав Джім. — Ти ж знаєш, що він заробляє більше грошей на корейському ринку за тиждень, ніж ти у війську за рік. Якщо ти віддаси йому гроші, Ірвіне, я вже ніколи не говоритиму з тобою.
Але Юрій знав, що на цьому справа не закінчиться. Бем був із тих, для кого ніяка ситуація не була новизною, і він усюди знаходив друзів, хоч на перший погляд здавалося, що ніхто його не зносив і ніхто йому не довіряв. Як тільки прибув у табор, здобув, про чорний день, симпатію сержанта сотні і старого, здобув підлещуючися, плазуючи, граючи перед ними ролю блискучого зразка справедливости і порядку. Водночас устиг познайомитися з найтемнішими типами в корейському селі, яке було розташоване відразу ж за дротами табору і жило з вояків, немов квітучий паразит з соків молодої деревини.
Юрієві здогади стали за тиждень дійсністю. Наступної суботи, ранком Ірвіна відставлено «на паралелю», де було тяжке життя в шатрах і окопах, де було холодно, де дні проходили в абсурді безнастанної воєнної готовости.
В неділю ранком Юрій проти волі, не усвідомлюючи ясно, що робить, підійшов до столика, де Бем грав у карти з трьома вояками, що прибули в табір тільки минулого тижня.
— Ти — хам, — сказав спокійно, майже байдуже, стоячи над Бемом і вперто дивлячися на нитку, що стирчала з шва на комірі його сорочки. А потім перевів погляд на брудне, руде волосся, і йому раптом стало бридко, рот наповнився липкою слиною, немов від якоїсь огидної морської рослини, що її хвиля викинула на сірий, сухий пісок.
— Ти хам, Беме, — повторив поволі. Новоприбулі здивовано вирячили очі.
— Раджу тобі не починати бійки, — промимрив Бем із медовою усмішкою, знаючи, що він сьогодні має за плечима і тих трьох, що за столиком, і необмежену силу старого.
Юрій стояв над укритою краплинами поту рудою головою і не знав, що робити. Одним добре спрямованим ударом свого вузлуватого кулака він міг би розтрощити те червоне обличчя, не зважаючи ні на силу старого, ні на допомогу трьох новоприбулих; але глибока, холодна байдужість раптом пронизала його, як порожній осінній вітер, і він стояв ніяково, немов цілком випадково опинився тут, перед здивованими незнайомими людьми. Відчував, як у ньому надаремно пульсувала ув’язнена сила. Поволі відвернувся від столика, що наче вібрував напруженням людей, які сиділи навкруги нього, і нерішуче вийшов із клюбу. Його вдарив у спину брудний, задиркуватий сміх, немов іржевий ніж, що вилетів із злозичливої долоні.
В той вечір він поклав найконечніші речі в військову полотняну торбу, попрощався з Джімом і пішов до Кйонґ-Су.
Вояки коло брами відійшли; він чув, як на площі вмирали їхні голоси, і їх відхід залишив його ще більше самотнім, немов тяжко хворого, друзі якого мусять виходити з його білої, безконечно порожньої кімнати, і він у тузі не знає, чи доведеться ще колинебудь побачити їх. Голова дуже боліла, аж у ній народилося щось таке безформне й гаряче, що неймовірно швидко росло і сліпо натискало на мозок, на вершок черепа, а особливо на очі, немов би хотіло всмоктати їх у своє желятинове тіло. Здавалося, що хтось приклав розжарений кінець сиґари до вершка голови. Вона стала заважка для шиї, і він, тяжко спершися ліктями на коліна, схилив її на сухі й шорсткі, наче вкриті піском, долоні. «Чому ми тут стоїмо», — тупо подумав. — «Чому вже не їдемо?»
Раптово, рвучко зрозумів, що як у цей момент не скаже до кого-небудь якогонебудь слова, то збожеволіє. З головою в долонях, наче боявся розбити її, нахилився до довгобразого шофера, який вигідно сидів на своїм сидінні і курив, поклавши коло себе заладований пістоль і відкинувши від чола білий шолом.
— Чи ви можете мені сказати, коли ми звідси поїдемо? — запитав непевно й хрипко, намагаючися вкласти в свій голос якнайбільше приязні.
— Не твоя справа, Мек, — зухвало відповів юнак, але і в його голосі Юрій відчув тінь тієї дивної підсвідомої пошани, з якою до нього говорили всі протягом останньої години. Ця пошана присвячувалась, мабуть, виключно тим, хто наглою дією став абсолютним чужинцем, в один момент віддалившись назавжди від тісної, ревнивої родини людей.
Знявся гострий вітер, їдко заграв на дротах, обережно побіг по болоту і свавільно, не знаючи нічого про страждання, кинув пригорщу дощу на брезент авта. В його шумі зашипіли два військові голосники, повішені на стовпі серед села. Тепер вони були власністю не американської армії, а містера Лі, зайди-китайця, хазяїна найбільшого в селі борделю, де навкруги великої залі, заставленої столиками й кріслами, були розташовані, маленькі кімнатки з квітчастими параванчиками замість дверей, а з-за них доносився до вух дев’ятнадцятилітніх вояків, що пили за столиками, чекаючи черги, гарячий регіт і придушені зідхання купленої за безцінь любови. Юрій подумав про містера Лі. Спекулянт, сутенер і лихвар, з бистрими очима в неймовірно чорних і глибоких, як на китайця, орбітах, з елеґантним золотим зубом, що з кожним усміхом щедро освічував правий куток уст, він наприкінці кожного місяця, перед виплатою воякам платні, робив просто фантастичні маєтки, позичаючи їм мінімальні суми грошей під вічну заставу перснів, пер, годинників і фотоапаратів. З високим, клясично орієнтальним знанням справи він повідомляв спершу офіцерів, а потім уже й рядових вояків про свої найновіші шістнадцятилітні покупки з довколишніх сіл, де не було військових таборів. Його любили всі в таборі, тремтливо шанувало все село. Юрій пригадав, як він стояв перед ним із своїм годинником після першого місяця свого життя в кімнаті Кйонґ-Су. Його тоді огорнув якийсь незрозумілий страх, подібний до страху учня перед особливо суворим учителем; а до того він добре знав, який це великий риск іти до містера Лі, що все бачить і все знає. Але коли тонке, напрочуд інтеліґентне обличчя всміхнулось йому в вічі, він зрозумів, що той не зрадить. Бистрі очі поглянули на нього тепло, і зненацька щез кудись страх і те почуття остаточного упадку, з яким він ішов до великого дерев’яного будинку серед села, знаючи проте що мусить туди йти, що зробить усе на світі, щоб хоч один ще день прожити в кімнаті Кйонґ-Су.
Голосники знову чмихнули, засвистали, і з їх горел вирвався абсолютно нелюдський, уривчастий, синтетичний голос:
Volare,
Oh! Oh!
Cantare,
Oh! Oh! Oh! Oh!
«Літати», — подумав Юрій. — «Співати». «Літати... співати», — прошепотів рідною мовою.
В клюбі було дуже гамірно; старий цигарковий дим висів над головами і пік очі, немов уперта думка про жорстокість. Різка, пекельна трубка яскраво дратувала нерви. На ній ридав досить приємний кореєць, власник клюбової танцювальної оркестри, в якого після п’ятої чарки шкіра з жовтої ставала чорною, волосся з рівного перетворювалось на густо кучеряве, очі заокруглювались і губи вмить товстішали — словом, який після п’ятої чарки ставав у власних очах і в очах своїх адораторів ніким іншим, як Люї Армстронґом, і який серед вояцької братії гордо носив ім’я та прізвище того старого поета. Юрій сидів з Джімом за столиком, вкритим плямами від алькоголю, кави й мокрого цигаркового попелу; вони вже чимало випили.
— Ой, і розійшовся сьогодні Люї Армстронґ, — засміявся Юрій.
— Мені вже від нього голова болить.
— А все таки пробує хлопець.
— Йому дуже треба дістати візу в Америку. Американці не знають, який великий талант криється в цьому маленькому селі. Просто перла в болоті.
— Його там озолотили б, подарували б басейн у формі фортепіяна і влаштували б у «Бірдленді» з контрактом на все його блискуче життя.
— А тоді, може, дозволили б випити чашку кави в якомусь брудненькому ресторанчику Алабами.
— Ну, це вже, мабуть, ні. Навіть найбільша слава не вибілить його обличчя.
Вони були нові в таборі, і тому до них з особливою увагою підбігали дівчата, наполегливо запрошуючи танцювати або прохаючи дозволу сісти за їхній столик. Владними жестами мага Джім їх усіх відганяв. Їхні імена божевільно кружляли в нетверезо непрозорій пам’яті Юрія: Джоен, Даєн, Меріен — трафаретні імена дівчат або жінок, що їх вояки залишили в містах, містечках, фармах цілком іншого континенту; імена улюблених, що ними вояки називали тутешніх дівчат так, як дома називали свої моторові човни чи перегонові авта; імена, що швидко забувалися, що цілком не підходили до мрійливо тендітних чи до вульґарно хтивих незабутніх жовтошкірих облич.
До столика підійшла дівчина, що її обличчя тихо говорило про біль. Юрій умів помічати біль швидко й непомильно, навіть уважно прихований біль, навіть той біль, що його не бачили інші, тільки бачило дзеркало. Немов щось невтомно шукало чогось рідного в незнайомих обличчях. Джім уже маєстатично підняв руку, щоб відігнати її — вузьку й довгу руку, оздоблену елеґантним, тяжким перснем, золото якого ставало ще пишнішим на тлі глибоко чорної шкіри.
— Хай сяде, Джіме.
З іронічною чемністю Джім схопився з-за столика і відсунув для неї крісло. Вона несміливо сіла, немов людина, яка знає, що з неї кепкують, але яка не може дозволити собі на розкіш устати й без слова відійти. Юрій пожалував її: бо в ту саму хвилину його невблаганна пам’ять віднайшла в мотлосі минулого точно таке саме почуття, яке дівчина тепер переживала.
— Як тебе звуть? — запитав, намагаючися вкласти в свої слова цілий світ пестливости.
— Мене звуть Вайсрой.
Колекція дівочих імен, що він її так старанно збирав увесь вечір, раптово розсипалася по брудній долівці клюбу.
— Як? — швидко перепитав Джім, напружено нахилившись до дівчини.
— Вайсрой.
— А чому Вайсрой?
— Бо я завжди прошу вояків, щоб вони мені приносили цигарки «Вайсрой», — з наївною серйозністю відповіла вона.
Відхилившись на спинку крісла, Джім розкотисто зареготав. Вона збентежено, вражено поглянула на нього.
— Ну, добре, Вайсрой, — сказав Юрій, сам ледве стримуючись від сміху. — Ну, добре. А що ти питимеш?
— Лімонаду.
— Я піду принесу нашій леді лімонаду. А нам — ще нашої лімонади, — з усміхом офіціянта сказав Джім.
Він шармантно підвівся, вклонився Вайсрой і, прошептавши вибачення, відійшов до бару.
— Я насправді не називаюся Вайсрой, — довірливо нахилившись до Юрія, сказала дівчина. — Це моє американське ім’я. Воно фальшиве. Моє справжнє, корейське ім’я — Кйонґ-Су.
— Кйонґ-Су, — повторив Юрій тихо, тільки на те, щоб вимовити ці звуки, і вони скотилися йому з язика, немов м’які срібні кульки.
— Я тебе називатиму Кйонґ-Су. Погоджуєшся?
— Ні. Зви мене Вайсрой. Як усі.
Її слова вразили його, як несподіваний ляпас. «Але ти дозволяєш такій дівчині образити тебе», — подумав і відразу ж зненавидів себе за ту підлу думку.
— Вибач, — мусів сказати.
— За що?
— Нічого. Нічого.
Люї Армстронґ із своїми хлопцями пішов до бару відпочивати, і хтось включив «джук-бакс», цю барвисту супутницю самотніх вулиць, жорстоких, хтивих міських вечорів. Після короткого, спазматичного вступу оркестри високий, свистючий голос, немов батіг, залящав над п’яними чоловічими і тупо терпеливими жіночими голосами.
— Чи ти знаєш, що це значить, — запитав Юрій.
— Що?
— Слова цієї пісні.
— Ні.
— Літати. Співати.
— Це дуже гарно. — В її голосі всміхнулась непідроблена щирість, несподівана, як у дитини. — А якою це мовою?
— По-італійському.
— По-італійському, — повторила мрійливо.
Юрій тепер віддав би все на світі, щоб могти хоч на мить побачити ту несподівану, ту неповторну Італію, що саме народилася за її маленьким, задуманим обличчям.
— А ти хотіла б побачити Італію?
— Так. Ні.
— Так чи ні?
— Так-ні-так-ні-так-ні-так-ні, — заговорила дуже швидко, дивлячися на нього щілинами розсміяних очей.
— А зо мною потанцювати хотіла б?
— Так-ні-так-ні-так-ні-так-ні, — зацокотіла дрібно і підвелась, чекаючи, щоб він підійшов до неї.
Танцювали — не танцювали, щільно притулившись одне до одного, в обіймах, що були б скандалом у справжньому його житті: серед земляків чи на танцях в університеті, де незадовго до відходу в армію дістав був працю. Теплий і близький, п’янкий і дуже людський запах нечасто митого волосся пригадав йому косметичний запах іншої дівочої голови, що — здавалось — так давно схилялась на його плече, обережно, щоб не ушкодити бездоганної, за найновішою модою зачіски. Надія здавалась йому тепер цілком нереальною, мітологічною постаттю з інших світів, був далеко тепер її уважний, холодний голос, що не вмів бути близьким навіть у найінтимнішому зближенні, закривала двері пам’яті її струнка, елеґантна постать, що ніколи не вміла бути м’якою, ніколи не рішала бути безвільною, навіть у найпристрасніших обіймах. Її холодні розмови про точно вирахуване майбутнє здались йому тепер такими несправжніми, як те бляшане, фальшиве місто, де вони вдвох даремно намагалися бути справжніми людьми. Все це було вже далеко. В ту годину єдиною його реальністю було маленьке, вимагаюче тіло, був справжній запах людського волосся. І та близькість скоро прогнала прикрий привид Надії, а замість нього викохала якесь тихе, тепле почуття, що його він не хотів злякати аналізою, що його не зрозумів, а прийняв.
— Ти хочеш піти до мене сьогодні? — запитала вона, і, хоч він знав, що це питання стосується до нього не як до Юрія, а як до безликого носія зелено-сірої уніформи, він все таки зрадів, немов би гарячими ночами жагуче жадана красуня нарешті вирішила цієї ночі віддатись його непереможному блискові. Усміхаючись на думку про свою безнадійно романтичну вдачу, він нашвидку нашкрябав записку Джімові і пішов за дівчиною до дверей.
Вийшли в ніч ранньої весни, на вузьку стежку, обгороджену колючим дротом (щоб дівчата не бродили по табору і не обкрадали бараків), яка вела від клюбу до таборової брами, а потім довго бродили темним селом по непевних болотнистих дорогах. Кйонґ-Су вела його впевнено, немов би вузькі щілини її очей були зроблені тільки для темряви. В холодному повітрі він відчув, що таки забагато випив і що не може йти прямо; вона ніжно взяла його за руку. Він тихо зрадів від дотику маленької, шорсткої руки.
Нарешті ввійшли на прямокутне подвір’я, навкруг якого, в точно виміряному прямокутнику, було чимало дверей. Вона відсунула одні з них, що були збудовані як засувна панеля, і ввійшла в кімнату перша, скинувши на порозі черевики. Він нахилився і почав поратися коло своїх; але хміль і темрява унеможливлювали це просте завдання. Тоді вона винесла йому на поріг лямпу і дзвінко засміялася з його заклопотаного обличчя, заслонивши долонею уста.
Ввійшов у простору, але затишну кімнату. Відчув під невзутими ногами тепло — холоднавими весінніми ночами кімната була огрівана з-під підлоги. На підлозі були постелені дві постелі, і на одній з них спала дитина. Юрій збентежено поглянув на маленьке тіло, звинене в клубочок сном, і йому чомусь стало лячно й соромно.
— Це мій син, Ян-Сан, — сказала Кйонґ-Су, з ніжністю нахиляючись до хлопчика. — Подивись на нього. Ну, подивись, як він гарно спить.
— І ми будемо тут... з ним?
— Ми будемо поводитися дуже тихо, — неголосно засміялась і поцілувала його.
Потім стала швидко роздягатись, і він дивився, як її руки літали по тілу в танці метеликів, на мить зупиняючись то на ґудзику, то на гаплику, то на петлі. Він же стояв, як укопаний, боячись найменшим рухом розбудити хлопчика.
Ти не будеш роздягатись? — запитала вона, навшпиньки підійшла до нього і знову легенько поцілувала. Але він інстинктовно відвернув голову від неї, думаючи про сплячу дитину. Його очі впали на стіну з тонесенької дошки, що на ній висіла якась картинка. Приглянувшись уважливіше, він побачив, що це була велика кольорова світ іспити, що їх того дня блискуче закінчив, а потім відпочивав, не думаючи про ніщо.
— Гей, ти!
Стрепенувся від несподіванки. Пізнав пухко-слизьку інтонацію вуличного негра. Перша думка була бігти навмання, але опанував себе, знаючи, що втеча буде завтра жорстокіше мучити, ніж синець під оком чи образливі слова. Оглянувся. До нього йшли чотири: тихо, мов коти. Зупинився, чекаючи на них.
— Маєш цигарку?
Навіть не встиг досягнути рукою кишені, де лежала пачка з цигарками, як під тяжким ударом голова метнулась на в’язах, щось у ній наче перекинулось, і він на якусь мить здивувався, що вона ще не скотилася з плечей. Бив високий, в яскраво червоній куртці, з містичним обличчям бронзового святого, що залишилося кам’яним навіть після удару. Бив тяжким перснем. Ще. І ще. Тепер, біль був уже глухий, тільки голова все ще металась на всі боки, і здавалося, що зараз із неї потече очима й носом мозок. Хоч Юрій був кремезний, мав твердий кулак і навіть колись учився боксу, щоб у тому інтимному спорті знайти інтимний людський контакт, проте тепер він навіть не пробував оборонятись. Тільки боявся за голову, щоб не ушкодили її, щоб не порушили мозок.
— Ти єврей? — запитав менший, з цапиною борідкою, в’юнкий і слизький, мов болотяний привид. Два інші дивились на свою жертву червоними очима биків, а надхненний екзекутор глядів кудись понад нього дивно замріяними очима.
— Питають, чи ти єврей, — нагадав святий дуже спокійно.
— Ні, він, здається, не єврей, — сказав болотяний привид.
— А все таки біле сміття, — задумано зробив висновок святий. Тоді всміхнувся білими зубами в ніч, несподівано замахнувся, і пів голови впало на зарошену траву.
Юрієві очі запливли слізьми; нараз йому здалося, що він у чомусь провинився, що його справедливо карають, і вже хотів упасти на коліна перед своїми чорними кремезними суддями і просити в них прощення. Пробував відвернутись від цього почуття, прогнати його і ненавидіти своїх катів, як горда жертва; але огидне бажання абсолютної покори прилипло до його шкіри, як теплий сік гнилого овочу.
Святий ще хотів бити, але болотяний привид лагідно взяв його за лікоть.
— Лиши. Йому вже досить.
— Запам’ятай цей вечір, — сказав святий спокійно, майже ласкаво і знову замріяно всміхнувся. Нараз обернувся і відійшов. За ним швидкою ходою пішли його друзі.
Юрій пробував іти додому, але не міг. Боявся, що впаде на доріжку, і тому сів на мокру траву, схопив голову в руки і повільно хитався, немов у найглибшій розпуці. Відчував, як гарячі хребти рук ріже холодний вітер і мжичка. Йому стало погано, біль нудив його, немов обридлива думка. Почувався самотнім і бідним. Наче не було нікого на цьому широкому, чорному світі, хто міг би допомогти йому.
Хтось швидко наближався до авта, і болото голосно жувало його кроки. У світлі ліхтаря, що коливався у вітрі над брамою, він побачив постать Кйонґ-Су, яка спішила доріжкою, підбігаючи, підстрибуючи, перескакуючи калюжі. Вона накинула на себе свій дощовик, що його він так добре знав; по тонких, довгих смугах її волосся спливала вода, а її обличчя було ще тонше, ще ніжніше від хвилювання і від втоми.
— Ти куди? — запитав худий. Його окуляри злісно блиснули в жовтому світлі.
— Пустіть мене до нього, — сказала дуже спокійно, немов би розмовляла про дрібниці з принагідним вояком у клюбі.
— А ти звідки знала, що він тут? — запитав презирливо худий.
— Сусідка сказала. Але я йшла б далі.
— Куди? В Сеул?
— Так.
— Пішки?
— Так.
— Ну, ти краще йди додому. Тобі до нього не можна — ти вже й так досить лиха накоїла.
— Пусти її в авто, — сказав білявий. — Яка тобі різниця?
— Це проти правил.
— Йди до чорта з своїми правилами. Залазь в авто, маленька. Але не більше п’яти хвилин. Щоб тебе полковник не побачив.
«Це ми тут на старого чекаємо», — подумав Юрій. Старим вояки звали коменданта табору, полковника, який кожного вечора приймав щонайменше одного вояка у своїй приватній квартирі, намагаючись навернути його на віру баптистів, який два тижні плакав буйними сльозами, коли йому корейські злодії з помсти за арешт колеґи або, може, просто на жарт вбили собаку, і який карав найжорстокішими карами, з послідовною невблаганністю бюрократа навіть за найменші провини.
Але Кйонґ-Су була вже біля нього, і думки про полковника згасли в теплім світлі її присутности. Її мокра, змучена постать нагадувала йому тепер маленьке совеня, що його він знайшов під крислатим деревом одного дощового дня свого дощового дитинства Він поглянув у її обличчя; воно було ні веселе, ні сумне, а таке, яким він його бачив завжди. Незмінне, як її країна. Як море. Як ніч. Він ніколи не знав, що саме вона думає про нього, і ніколи не намагався читати в тім обличчі. Не знати було найкраще. Туманно пригадував, як він колись страждав, дивлячись на нервові, невротичні, подерті обличчя, що не вміли бути спокійні навіть втомою після пристрасти, як він колись розпинався на тих чужих, далеких обличчях, пробуючи зрозуміти з тисяч змін, що задихано пробігали по їх шкірі, темні світи, які ховалися за ними. Тепер знав, що за обличчям Кйонґ-Су немає терезів, які вічно важать його вартість. З спокійним обличчям Кйонґ-Су він був нарешті спокійний.
Хотів підвестись і обняти її, але вона торкнулася його плеча, щоб він сидів, і сіла біля нього. Він же з великим зусиллям пригорнув її до грудей, поклав побите обличчя на її волосся і вдихав його гострий, незатьмарений фальшем парфум, людський запах, ніжно обрамований у звіринний запах дощу.
Уже три дні лежав горілиць на постелі, постеленій на підлозі, і тільки інколи прокидався з дивного сну-півсну, щоб погуляти з Ян-Саном чи прочитати Кйонґ-Су її найновіший «камік-бук». Вона майже ніколи не розмовляла з ним; поралась у кімнаті та на подвір’ї, не звертаючи на нього найменшої уваги, немов би його й не було з нею або немов би він був хтось дуже-дуже близький, з ким уже все переговорено, з ким досліджено вже всі світи. А ввечорі лягала біля нього і мовчазно, пристрасно, без тих масок, які люди так часто одягають навіть у найінтимніші моменти, кохала його. Іноді в такі хвилини він пригадував Надію, їхнє поспішне парування в тісних, непевних кімнатках, на залізних, заржавілих ліжках, а потім, у жорстокому світлі ранків — муки совісти, докори, сльози. І був вдячний Кйонґ-Су за її прекрасну простоту.
Він лежав горілиць на теплій постелі і ні про що не думав, нічого не відчував, тільки десь глибоко в ньому зеленою рослиною міцніло знаття щастя. Довгими годинами дивився, як за вікном сходило й заходило сонце, як по кімнаті літали хмари мух, як по теплій підлозі плазував Ян-Сан; прислухався до курей і до поросяти на подвір’ї, до гамору дітей, до голосу якогось діда, що цілими днями сидів на одному з ґанків і розказував довгі, тихі оповідання корейською мовою, тільки інколи прикрашувані віньєтами наглого, немов зліт птиці, дівочого сміху. Але не бачив нікого, окрім Ян-Сана та Кйонґ-Су. Протягом перших двох днів забігали в кімнату подруги Кйонґ-Су, дівчата, що жили в точному прямокутнику подвір’я, що ходили з нею в клюб і майже кожного вечора приводили до своїх кімнат п’яних вояків; але одної ночі він попросив її, щоб вони більше не турбували його, і тепер вони тільки тихенько стукали в двері, а вона виходила до них і розмовляла з ними на ґанку.
Він знав, що одного дня мусітиме повернутись до табору, знав, що його поставлять під військовий суд і що за кожний день у кімнаті Кйонґ-Су доведеться платити щонайменше тижнем військової тюрми, і огидне слово «дезертир» часто бичувало нерви. Але знав також, що до днів із перекошеними люттю обличчями йти назад не можливо.
Спочатку такі турботи розганяв образ дивної португальської бриґантини з солодким запахом рому, образ затишної гавані з солоним смаком моря, образ, що напевно народився з якоїсь книги дитинства і що протягом усієї молодости, в затишні хвилини відпочинку, виростав із підсвідомости і квітнув перед ним своїми розкішними барвами. Проте привид не тривав довго. Вже після першого тижня в кімнаті Кйонґ-Су він назавжди щез, став непотрібний і вмер, ніби ця кімната була остання гавань перед останнім плаванням. Тепер Юрій щораз частіше поринав у білу інертність, де не було ні часу, ні простору, а було тільки абсолютне, округле самозабуття, що стало його єдиним королівством.
Одного дня Кйонґ-Су повідомила, що вже немає харчів, і додала, що, якщо він не піде на закупи до військової крамниці, вона мусітиме приготовляти йому корейські страви. Він нерадо зібрався, боячися за свій спокій, як тяжко хворий боїться за життя, і пішов до крамниці не в своєму, а в дальшому таборі, де його ніхто не знав. Свіже повітря з великою силою вдарило його, і йому закрутилася голова, немов пацієнтові, що довго пролежав у лікарні. Шлях до табору був далекий, бо він мусів іти боковими стежками через поля, щоб не помітили його військові поліцаї і не запитали про перепустку. Дорога сильно втомила його, він спітнів, наче в гарячці, тіло облипло холодним потом, немов густим, клейким волоссям; але все таки він дуже поспішав, щоб якнайскоріше повернутися, щоб якнайскоріше втекти назад у кімнату Кйонґ-Су.
По крамниці ходив, немов злодій, весь час боячися зустріти когось із знайомих вояків, безнастанно відчуваючи на собі здивовані погляди корейських продавниць і кількох вояків, яких забавляло бачити тиждень неголеного капрала. Квапливо, без зайвих слів купував харчі, туалетні речі і подарунки Кйонґ-Су і Ян-Санові. Розплатившись, помітив, що в нього залишився тільки один доляр, і в мозку пробігла панічна думка, як він з одним доляром виживе. Тому вернувся в крамницю і за свій останній доляр, немов хотів позбутися цього останнього брудно-зеленого зв’язку з світом, купив Кйонґ-Су десять «камік-букс», що їх вона мала вже повний картон і з дитинним захватом переглядала. Власне єдиним обов’язком Юрія в кімнаті Кйонґ-Су було прочитати їй, з її заглибленим у дешево яскраві картинки, захопленим обличчям біля його плеча, сторінку або дві «камік-бук-у», відкрити їй таємничі скарби погано нарисованих латинських літер.
Кілька вояків, що без діла стояли біля прилавків у чистих, дбайливо випрасуваних уніформах і бездоганно ґлянсованих черевиках, бентежили його; до глибин турбував його весь той широкий світ крамниці з скляними панелями, з блискучими апаратами, з блискучими обличчями, блискучими можливостями, і він знову задихано поспішав полями й стежками, втікаючи від того хромового світу до тихого світу Кйонґ-Су, до легкого, великого, срібного м’яча свого півсну. Знав, що в соняшну неділю, коли почав своє нове, дивне життя, він назавжди покинув той галасливий, жорстокий, сильний світ і ввійшов під срібну копулу іншого світу, світу спокійного, просторого чистим гірським повітрям, світу безмежного, мов море, світу без можливостей, без рішень і без границь.
І коли він, червоний і спітнілий, вступив у кімнату Кйонґ-Су, почуття гарячкового напруження, неспокою та втоми, що володіло ним надворі і в крамниці, впало з плечей, немов тісний, вовняний плащ у гарячий день, і він знову став легкий і пливучий, наче блакитний аеростат. А вона спокійно підійшла до нього, витерла руки об фартух і приязно поклала їх йому на плечі, поважно дивлячися в його обличчя.
— Чи ти мене любиш? — запитав її вперше, спокійно дивлячися в очі.
Вона не відповіла, тільки ще міцніше притиснула голову до його плеча, і він почув, як шофер шипуче засміявся. А вона ніби не чула того злісного звука, далі ніжно пестила хребти його рук, і біль огорнула тепла вдячність за ласку. Та нагло нерви стрепенулись від несподіваного світла ручного ліхтаря, і худий, що весь час спостерігав їх, колючим дротом обгорнув своє глузування:
— Ну, мабуть, досить кохання, голуб’ята. Забирайся з авта, серце, і то швиденько!
— Чи може вона побути ще трохи? — запитав Юрій покірно.
— Я зовсім не збираюся сидіти з тобою в тюрмі. Скажи їй, щоб ішла додому, поки не прийшов полковник.
— Іди додому, Кйонґ-Су, — звернувся до неї Юрій. — Іди додому, Вайсрой! — повторив без жалю.
Він так чекав на неї, так хотів востаннє побачити її; але вже після кількох хвилин з нею він знову забажав бути сам, з своїм болем, з холодом і з нерухомою, поламаною постаттю, що все ще лежала під ногами, що не щезала ні на мить.
А до того він не хотів розгнівити поліцаїв. За коротку годину після найвищого бунту, після абсолютної дії самоспалення він був уже знову покірний і навіть хотів догодити тим своїм суддям, щоб вони не думали про нього погано, щоб простили йому те обличчя свого друга, обличчя з поламаним носом і подертими губами, яке було ось тут, під ногами, яке не хотіло навіть на момент згаснути в гарячковому мозку; щоб вибачили йому те тіло, що впало купою рук і ніг на теплу підлогу, немов зіпсована маріонетка, тіло, що, здавалося, простягалось до нього, хотіло вхопити його за коліна льодовими, нерозривними пальцями.
— Іди додому, Вайсрой. Іди вже! — крикнув сердито.
Дівчина слухняно підвелась, і, якщо в її серці зродився докір, то її обличчя все ж було відкрите теплом прощення.
— До побачення, Джордже.
Він підвівся і взяв її в обійми, хоч знав, що діє нещиро, методично наслідуючи ніжність, немов досконало акуратна, але мертва людомашина.
— Прощай, Кйонґ-Су.
Він ще трохи дивився їй услід, а тоді по-блюзнірському всміхнувся худому, знаючи, що цим усміхом зраджує її, себе, свій вчинок, білі дні в її кімнаті. Але усміх залишився на обличчі, як гидка ґримаса, а в серці знову росло дивне, непереможне бажання нав’язати з худим людський контакт, щоб дізнатися, чи той справді ненавидить його, а чи тільки виконував свій обов’язок, коли годину тому так немилосердно бив його; хотів поглянути йому в очі, щоб у погляді віддати йому те розірване обличчя, яке жахливою маскою світилось перед очима. Він почував себе так, як бувало часом, коли він їхав у міському автобусі, щулячися під немилосердними людськими поглядами, бажаючи розчавити ті погляди усміхом або принагідною розмовою. А коли автобус з механічних причин зупинявся поміж зупинками, він підсвідомістю знав, що автобус зупиняється саме через нього, і сутулився на своїм місці, чекаючи, щоб шофер підійшов до нього обвинуватити його в якомусь невідомому злочині. Худий не реаґував на усміх. Але тепер Юрій вже не міг стримати себе і летів стрімголов у пропасть, на дні якої булькотало слизьке, огидно тепле болото.
— Погана погода, — сказав улесливо.
Худий повернувся до нього спиною і підійшов до вікна шоферської кабіни, щоб порозмовляти з шофером. Але білявий, можливо, зрозумів, а, можливо, тільки несвідомо пожалував його.
— Це так тижнями вже, — сказав з тією запопадливою серйозністю, що з нею говорять про погоду незнайомі в мільйонах приймалень і заль для пасажирів, щоб тільки щось сказати і цим хоч на хвилину вийти з клітки своєї вічної людської самотности. А тоді поглянув на нього, немов вибачаючись, і собі підійшов до шофера.
Це ніякове почуття, що огорнуло його після слів білявого, почуття жалю до себе, тривоги перед остаточним відкиненням і перед порожнечею, що її зайвий мандрівник несе на плечах, мов клунок, було вже здавна знайоме. В університеті, самотній і повний думок, які бажали вибухнути в швидкій, шаленій, безоглядній розмові з кимсь, хто з зрозумінням дивився б в очі, він жадібно стояв перед барвистими гуртами тих інших, тих розсміяних, здорових, променистих людей, що були майстрами всіх навколишніх будинків, всіх стін, всіх крісел і садів, що були власниками цього широкого світу. Він мусів щодня протискатися крізь вузькі брами їхніх поглядів, мусів останніми зусиллями прориватися крізь міцні персні їхніх існувань, щоб хоч на коротку, ядерну мить відчувати себе одним із них. І тоді корчі заздрости, корчі непевности й самоненависти стискали йому горло, і він підходив до знайомих студентів, впевнений в тому, що вони його не хочуть, що він заважає їм і бентежить їх. Але вперто сідав за їхні столики, проклинаючи себе, питаючи себе, що він тут робить, чому так принижується перед ледве знайомими людьми. Звичайно довго мовчав, силою стримуючися від розмов, твердо, вперто наказуючи собі мовчати; а тоді слова проти волі зривалися з уст, котились, спотикаючись на незграбній вимові чужинця, і рвалися нестримним струменем, невпорядковані, кострубаті, міцні. Він добре знав, що цілком провалюється в очах тих досконало опанованих, спокійних людей, що після розмови вони будуть насміхатися з нього, іронічно наслідуючи його мову, але не міг стримати себе і біг, біг по ховзькому льоду своїх слів. А коли вони відходили від нього, щоб іти до своїх простих, щоденних, чітко намічених мет, він знову залишався остаточно самотній, його обличчя м’яв жаль, що він не може бути з ними, і він ще більше ненавидів себе.
Мозок, що тепер був, як сипкий, безвільний пісок, залила льодово-гаряча хвиля болю і змила всі думки. В’язи ніяк не хотіли держати голови, і він знову мусів тихенько, обережно покласти її в долоні.
Хтось підійшов до авта, підійшов нечутно, немов на м’яких лапах кота, і тихий, серйозний голос сказав:
— Джордже, як живеш?
Юрій від несподіванки метнув головою в бік голосу, і два ржаві цвяхи болю прошили йому скроні. В отворі, обрамованому брезентом, світилося чорне обличчя Джіма.
Юрій тихенько засміявся з Джімового привіту.
— Нічого, живу.
Поліцаї вмить підбігли до Джіма і жорстоко схопили його за руки.
— Ідіоте, чи ти розумієш, що ми могли б за це на місці застрелити тебе, як собаку? Втікай, поки живий, — заверещав худий.
— Не нервуйтесь, панове, — з характерною для нього спокійною іронією проказав Джім. — Я вам нічого поганого не роблю. Чи тобі потрібна моя допомога, Джордже? — продовжував уже серйозно, звертаючись до Юрія. Юрій всміхнувся, а худий глибоко зареготав.
— Ні, Джіме. І дякую за все. Робитиму все можливе, щоб повернути тобі гроші.
— Забудь про ті гроші, Джордже. Ми скоро побачимось.
— Не плекай надій, Джіме.
— За кілька місяців вакацій? Напевно й судити не будуть.
— Судитимуть. І то не за вакації. Вакації — дрібниця.
Джім не зрозумів. Не знав. Не носив бо перед своїми очима незнайоме молоде обличчя в червоній сіті свіжої крови.
— Мовчи! — закричав худий, аж на його довгій шиї виступила туга, синя жила. — Не смієш з вояками про ці речі розмовляти!
Юрій подивився в Джімове обличчя і помітив, що його очі дивно блищали. І вже не був такий самотній: промінь погляду друга ввійшов у нього і був з ним.
— До побачення, Джордже.
— Прощай, Джіме. Ти добрий.
Поліцаї почали тягнути Джіма до брами, але він звинно висмикнувся їм з рук:
— Сам піду, панове. Ноги ще не відібрало.
Махнув Юрієві рукою на прощання і швидко, нечутною, пружною ходою звіра пішов до брами.
Після двох тижнів у кімнаті Кйонґ-Су Юрій уже не думав ні про що, не відчував нічого, окрім часу, що плив від нього спокійною широкою рікою і цілющою водою з’єднував пошарпане життя. Тепер він прислухався до кудкудакання курей надворі, до хрипкої корейської мови діда та дівчат, до шуму дерев, немов чужинець у цілком новій йому країні. Вітер, кудкудакання курей, людська розмова і сміх — ще вчора такі знайомі звуки — існували тепер самі в собі, без одежі значення, в досі нечуваній наготі свого буття.
І він уже не хотів нічого розуміти. Не хотів питань і відповідей, не хотів правди й брехні. Знав тільки, що назавжди залишив галасливий світ, непевний світ хитрощів і щирости, вірности і зради, і тепер був упевнений у своїм існуванні, виповнений ним, як камінь, як дерево чи як глибини морів.
Коли ввечорі Кйонґ-Су лягала біля нього, він уже не кохав її спаленими пристрастю устами, вже навіть не торкався її. Пристрасть бо стала непотрібна і обпала з нього, немов крихке, жовте листя з чорних, твердих віт дерева. А дівчина — може, підсвідомо розуміючи його, а, може, й поділяючи з ним біле, безконечне полотно спокою — вже не вимагала від нього кохання, тільки лежала біля нього, рівно дихаючи в спокійному півсні.
Через цілковите безділля і надмірний відпочинок він спав мало. Чув порізнені, самотні звуки сонного села, лайку собак, наглий, хмільний сміх вояків. Чув, як за стіною сусідка Кйонґ-Су металась у постелі з своїм черговим гостем. А перед північчю вояк звичайно збирався до табору, вовтузячися з своїми черевиками на ґанку, і Юрій пригадував, з яким щастям і легкістю виходив він з кімнати Кйонґ-Су після тієї першої ночі їхнього дивного кохання. Потім село цілком затихало, і Юрій широко відкритими очима вдивлявся в темряву, чуючи тільки спокійне диханя жінки біля себе, відчуваючи тепло, що променіло з її тіла.
В темряві звисали з стелі моменти минулого, одні — наче геометричні фігури, точні й чіткі, а другі — мов клубки вати, м’які й теплі. Блимали моменти з дитинства, коли на кожній леваді росла тисяча мітів, а в кожній річці мільйонами народжувалися світи. Примарювались обличчя, що широко відкритими очима дивилися в його широко відкриті очі. Вони, ті спогади, були не в ньому, а в кімнаті біля нього, він не думав про них, тільки дивився на них спокійним, байдужим поглядом чужинця, дивився на них, наче на конкретні речі, які існують цілком відокремленим від нього існуванням. І під тим поглядом вони швидко й непомітно зникали.
Іноді доходила до його свідомости настирлива пісня з голосників містера Лі, пісня про літ і про спів, і спершу він вітав її, як когось давно знайомого; а потім і вона стала якимсь цілком новим явищем, ще одним незбагненим існуванням.
Приблизно в той час він відніс містерові Лі свій годинник. Перед тим, як відносити його, він востаннє уважно поглянув на нього. Гострі стрілки, що торкалися знаків годин, точно обрамовані своїм кругом, що їх досі байдуже пестили мільйони його поглядів, тепер стали перед ним дивними фігурами, відокремленими від оточення, самобутніми у своєму блискучому, чіткому існуванні. їхній безконечний, непомітний рух дивував і навіть на деякий час захопив Юрія, і він довго дивився на чистий, безсторонній циферблят, немов загіпнотизований його екзальтованою білістю. Ніколи не уявляв, навіть тоді, коли купував його, яким дивним і новим може бути звичайний годинник, якою він може бути самобутньою скульптурою, коли абстрактні символи годин уже не живуть, коли маленька, тверда, блискуча річ нагло скидає лакейську одежу призначення і зустрічається з поглядом у своєму справжньому, самозамкненому існуванні.
Потім Кйонґ-Су віднесла містерові Лі Юріїв перстень і дороге перо, подарунок від Надії за його першу статтю, опубліковану у філософському журналі. За продані речі жили місяць. Юрій відчув якусь огиду до брудних банкнотів — вже не тому, що вони були гроші, і не тому, що походили від містера Лі, а тому, що їхні тоненькі, липкі тіла хтиво злізли з руки жінки на його пальці. І знову йшов до крамниці, знов шугав по ній, як злодій, і знову якнайшвидше поспішав до спасенної кімнати.
Але місяць швидко пройшов, і думка про засоби прожитку, немов товста, синя муха, повернулась, щоб турбувати його спокій. Довго боровся з собою, боровся з заціпленими зубами на березі свого упадку, але не встояв перед жахливою загрозою втрати навіть однієї просторо-білої години спокою і раз увечорі послав Кйонґ-Су в клюб, щоб вона привела Джіма. Перемігши себе, він уже не думав про свій ганебний вчинок, забув, що покликав свого єдиного друга лише тому, щоб позичити в нього гроші, тільки боявся, що той довгими розмовами про нудний широкий світ порве прекрасно сплетене павутиння його спокою, голосними словами прорешетить біле полотно безконечного дня. Але інакше бути не могло. Джім був єдина людина на всю Корею, в якої він міг позичити гроші, і він тепер розглядав його не як друга, а тільки як засіб для продовження своєї пречистої втечі в необмежений світ кімнати Кйонґ-Су.
— Ого, ти тут непогано влаштувався, — сказав Джім, увійшовши в кімнату, і міцний, веселий голос, який Юрій колись так любив, тепер ударив його дикою бурею, і він злякався за всі ті тендітні структури, що їх так довго, так терпеливо споруджував навкруги себе.
Джім присів на постелі біля Юрія, і той мляво почав розпитувати його про справи в таборі, панічно шукаючи нагоди почати розмову про гроші.
— Ірвін пише часто, — сказав Джім. — В останньому своєму листі розпитував про тебе, нарікав, що пише й тобі, а від тебе і слова не має. Він тебе любив. Я, звичайно, не пишу йому, що з тобою трапилось. Між іншим, мене часто мучить одне питання, і я дуже прошу тебе відповісти на нього щиро. Скажи, чи не була причиною твого відходу та наша остання нещаслива гра в карти?
Він шукає причин. Всі шукають причин, завжди шукають відповідей, Світ шукає, причин. Не розуміє, турбується, розгублено шукає відповідей.
— Ні, Джіме. Це взагалі не було причиною.
— А що було?
Юрій ніколи не думав про це і тому тепер мусів дуже зосередитися, щоб дати Джімові чесну відповідь.
— Я не знаю, Джіме. Я не знаю.
— За тобою серйозно шукають, — швидко сказав Джім, можливо, щоб змінити незручну, незрозумілу йому тему, і його жартівливий тон надаремно пробував приховати дивне хвилювання, що раптом народилося десь у шлунку і завібрувало голосом. — На збірці був наказ, щоб усі ми доносили старому навіть найдрібніші новини про тебе. Старий, здається, переконаний, що тебе згладили корейці.
Шукають. Завжди шукають. Невтомно, гарячково, з висолопленими язиками шукають.
— Хай шукають, — сказав байдуже.
Колись, в університеті факт, що його хтось шукає, був би гарячково важливий, впевняючи його у власному існуванні, розтоплюючи; ґрати самотности, вкриті їдкою ржею, виявляючи невидимі контакти, що він їх мав з подіями, з речами, з людьми, і це збудило б різку, граничну радість. Але тепер все це не мало вже ніякого значення.
— А тобі все таки треба вернутись, Джордже. Ти ж знаєш, що ця маленька пригода може мати колись досить скучні наслідки. А я думаю, що краще жити все таки в таборі, ніж у військовій тюрмі, краще повернутись до рідних за рік, ніж за п’ять.
— До рідних? В мене немає рідних. Ніхто мені не рідний.
— А люди? Люди, що живуть у світі?
— Джіме, в мене немає рідних.
Юрій поглянув на свого улюбленого друга з підозрінням і раптовою ненавистю, немов на провокатора, що улесливо-солодкою розмовою хоче заманити його назад у світ бляхи й дешевих слів.
Джім ще сидів і розмовляв, хоч Юрій дуже хотів, щоб він пішов геть, і мучився, гарячково шукаючи нагоди запитати його про гроші.
— Ну, я піду вже, — сказав Джім після недовгої розмови, яка здалась Юрієві вічністю.
— Тобі напевно потрібні гроші, — додав неуважно, вийняв із кишені військовий двадцятидоляровий банкнот, поклав його на постіль, коло Юрія і швидко вийшов із кімнати. В ту мить Юрій був безмежно вдячний цьому стрункому хлопцеві і почував себе, як найнижчий з злодіїв, що краде навіть у близьких друзів. Але знав, що тепер зробив би найогидніший у світі вчинок, щоб тільки могти залишитися в цій м'якій тишині, що так ласкаво лягла біля нього.
Почув, як чиїсь кроки жадібно сьорбали болото, і побачив постать старого, що швидко наближалась до брами.
Поліцаї штивно засалютували, і старий недбалою рукою відкинув їм привіт.
— Я трохи запізнився, — сказав він худому, ніби вибачаючись. — Чи довго ви чекали на мене?
— Точно дванадцять хвилин, сер!
Тільки дванадцять хвилин! Для Юрія це було дванадцять вічностей. Тіло стало цілком мляве, і вже не було сили сидіти на високій і вузькій лавочці. Як би десь прилягти! Він забув про старого, тільки з тугою дивився на дуже брудну підлогу тягарівки і вже бачив себе, як він тихо лежить на ній, вигідно вкрившися своїм теплим плащем, який був у бараці. Але раптом із жахом помітив, що лежить коло зламаної постаті, щільно притулившись до неї, а вона обіймає його обома руками, немов кохана. Постать починає ворушитись, він відкриває очі і бачить перед своїм обличчям незнайоме, криваве обличчя з розбитим, колись гарним носом і з солодким усміхом здеформованого рота. Моментальний кошмар почав трусити всім тілом. Йому раптом стало нудко, і він злякався, що зараз блюватиме. Хотів, щоб нарешті щось зробили з ним.
— Дякую, що почекали, хлопці, — ніби жартівливо заговорив старий. — Ви розумієте, що це ваше чекання було трохи проти правил, і я був би дуже вдячний, якби ви не занотували його у своїм звіті. Бачите, я хочу поговорити з ним перед тим, ніж хтось інший з ним говоритиме. Поговорити з ним про вічність. Це, очевидно, ніякий злочин з вашого чи з мого боку, але я просто не хочу відповідати на настирливі питання якогось там вашого капітанчика військової поліції.
Старий густо засміявся під час останньої зауваги, а худий трохи не задихнувся від гордости, що така висока ранґа, як полковник, покладається на його дискретність. Він стояв виструнчений, почервонівши від фізичного напруження пози, і з майже непомітною усмішкою конспіратора гримав: «Єс, сер!»
В чорно-сірому прямокутнику ночі, обрамованому брезентом, біло блиснуло брезкле обличчя, а під ним зачорніла товстенька, коротка постать старого, яку Юрій, писар сотні, так добре знав. Старий тяжко сів біля нього, і він відчув, як вузенькі дошки лавочки подалися під новою вагою. Худий хотів і собі лізти в тягарівку, щоб у випадку потреби обороняти старого, але той дав йому знак рукою, що бажає бути з Юрієм сам. До Юрія обернулась біла пустеля обличчя, його обвіяв льодово-блакитний погляд косих очей, і він може в соте здивовано подумав, чи одно з них справжнє, чи скляне.
Спробував салютувати, але не мав сили підняти руку до чола.
— Перед тим, як говоритимеш, хочу тобі щось сказати. Я, звичайно, не прийшов звільняти тебе або обіцяти тобі полегшення кари. Після твого вчинку такої допомоги тобі вже ніхто не принесе. Я запізнився, бо пробував сконтактуватися з нашим головним шпиталем, де лежить молодий безневинний юнак, що хотів якнайкраще виконати наказ своїх офіцерів. Ти, Джордже, був добрий хлопець і зразковий вояк, але своїм жахливим вчинком ти перекреслив своє минуле, став кимсь іншим, став ворогом суспільства. Тобі тепер на світі ніхто не допоможе, ніхто не відхилить від тебе кари. Ніхто. — При останніх словах у старого задрижали желятиново щоки. Він вийняв із кишені плитку шоколяди, швидким рухом розпакував її і почав нервово їсти.
— Я просто хочу знати, що сталось, бо багато людей ставитиме мені багато питань; не виключаю можливости втручання в справу конґресменів. Отже хочу бути поінформований перед тим, як почнеться слідство, а ти розумієш, що мені було б трохи незручно відвідувати тебе в тюрмі. Але мушу бути чесний з тобою і попередити тебе, що не маєш права жадати від мене ніякої допомоги. А найважливіше, хочу поговорити з тобою про Того, — і тут його тон перейшов із сухого на чутливий, майже плаксивий, а уста прикрасила рожево-синя, солодкава усмішка, — Хто допомагає всім нам і в Чиїх очах ми всі завжди підсудні. Я вірю, що кілька щирих слів про Нього будуть певнішою поміччю твоїй душі, ніж непевні обіцянки цього світу.
Він скінчив шоколяду, уважно згорнув упакування і поклав у кишеню. Тоді вийняв нову плитку, іншого ґатунку, і почав знову їсти. Юрій хотів запитати його, кому саме він збирається своїми словами допомагати — йому чи самому собі — але, глянувши полковникові в вічі, злякався своєї думки. Скошений погляд завжди здавався йому чомусь нелюдським; слабосилий старий мав ту перевагу над своїми хлопцями, що ніхто ніколи не міг дивитись йому прямо в очі, і він наче використовував своє каліцтво, вперто міряючи кожного співрозмовника тим своїм неухильним, божевільно заплутаним поглядом.
Пробігла ще думка, що старий держав його, побитого, мокрого, з високою гарячкою тільки на те, щоб задовольнити себе власними поетичними фразами про милосердя Всевишнього; але й цю думку він прогнав геть. Саме тепер, у цю годину він не хотів стати кому-небудь ворогом; навпаки, він гаряче бажав усім допомогти. Тому, зібравши рештки енерґії, зосередився, щоб подати старому всі потрібні інформації, чіткий і короткий звіт, знаючи з своєї практики писаря, що ніякий полковник не зносить зайвих слів, за вийнятком своїх власних. Розповідь про речі, такі близькі і вже такі давні, вимагала особливого напруження думки, а до того доводилось раз-у-раз перемагати хвилі болю, коли тіло мліло, рот висихав, язик дубів і говорити було майже не можливо.
Він знову викликав образи низенької, просторої кімнати з двома постелями на теплій підлозі й великим вікном, брудних курей, замурзаного, завжди всміхненого Ян-Сана і балакучого діда — подібні до променів, дорогі образи свого короткого щастя, єдиного в житті — і віддавав їх своєму полковникові один по одному, немов колись улюблені, а тепер уже непотрібні клейноди.
Грошей Джіма вистачило на три тижні, і три тижні Юрій був знову спокійний. Той час був багатий відсутністю, повний порожнечею: світ відпав від нього, немов стара, непотрібна вже шкіра, немов гнила кора; думки облетіли, наче мак; і довкола нього кружляли тільки то перебільшено чіткі, то м’яко туманні кольори, поверхні, звуки — зовсім не зв’язані з своїм щоденним змістом. Вони танцювали танок свого існування в своїй дивно прекрасній наготі. Але потім і вони непомітно розпливлись, і він жив, занурений у непрозору, ласкаву мряку, що хоронила його від широкого, чорного світу і від нього самого.
Старий нетерпляче скрипів лавкою, шелестів кольоровими папірцями щораз нових плиток шоколяди, що їх він добував із своїх магічно бездонних кишень, і нетерпеливо поглядав надвір; але не переривав Юрієвої мови. А Юрій зовсім забув про своє рішення говорити коротко й ясно; йому хотілось передати все своє щастя, в його найдрібніших нюансах і деталях, в усіх його поверхнях і глибинах — хотілось пережити все ще раз, разом із старим. Говорив так, наче, висловивши кожний деталь, визволявся від нього, топив його в чорних прірвах забуття.
В той час Кйонґ-Су була щаслива. В нечасті хвилини свідомого спостерігання він бачив особливий спокій на її обличчі і знав, що вона ніколи не поважала його так, як саме тоді. Вже ніколи не думали про фізичне кохання. Воно тепер безжалісно зруйнувало б досконалу рівновагу їхніх прямокрилих, нерухомих днів. Не починали розмов і обмежувались найконечнішими і найкоротшими словами. Лежали одне біля одного горілиць, випростано, немов спокійні камінні статуї на середньовічних гробах, не відчуваючи навіть тіні пристрасти, навіть подиху бурхливих переживань. Були тільки дві присутності, наче прямі, чисті полумені двох свічок.
Але нарешті не стало й Джімових грошей. Знову треба було думати про щоденні потреби тіла.
І тоді він рішив використати свою останню можливість, що навіть думка про неї була б не можлива місяць тому, тиждень тому, день тому. Він вперше послав Кйонґ-Су в клюб. На щастя, не потребував їй нічого пояснювати. Вона зрозуміла його відразу, зрозуміла гірко, немов чекала його рішення, як здійснення найчорнішого сну.
Дівчина, що жила рядом із Кйонґ-Су, переїхала в Сеул, і її кімната була вільна. Саме туди Кйонґ-Су водила вояків. В деякі вечори їй не щастило, і тоді вона поверталась додому, невміло прикриваючи своє щастя байдужим виглядом. Але в інші вечори вона вояків приводила, і він без ніяких почувань слухав тоді її голос за стіною немов якісь цілком чужі звуки.
Він знав, що вона продавала своє тіло воякам перед їхньою зустріччю; знав, що він сам зустрів її вперше, як покупець її прекрасного тіла; але знав також, що відколи почав жити в її кімнаті, став у її очах єдиним другом і єдиним коханцем. Але, хоч зрозумів свій вчинок до дна, не почував ніяких мук каяття, і ті болі совісти, з якими плянував позичити в Джіма декілька марних долярів, здавались йому тепер незрозумілими, далекими. Він навіть не міг довго думати про Кйонґ-Су, не довго слухав свою Кйонґ-Су за стіною. Імлистий світ ковтав усі думки. Думки стирав спокій, всеобіймаючий спокій, що в ньому він ніколи не мав минулого, що в ньому ніяке майбутнє не було йому призначене, що в ньому він плив, наче прозора велика куля, незалежна ні від чого, вільна остаточно.
З сусідньої кімнати, сплетені з голосом Кйонґ-Су, часто доносились до його вух знайомі чоловічі голоси. Тоді він наче бачив своїх знайомих без масок буднів, в їхній людській простоті, бачив їх, вирваних з сіток бараків, збірок та вправ і поставлених крайньою пристрастю перед ядро власного існування.
Одного вечора почув хрипкий голос Бема, і той голос цілком розбив його спокій, змусів думати, згадувати. Змусів ненавидіти. Того вечора Кйонґ-Су прийшла до нього втомлена й обурена, немов відчувала, що Бем — його ворог.
— Він — хам, — сказала.
— Хто?
— Той, що я з ним була.
— Так, він — хам.
— Ти його знаєш?
— Так. Він — хам.
Потім заснув. Вперше в кімнаті Кйонґ-Су спав уривано, нервово, і йому снилися кошмарні сни. Серед ночі його розбудив самовпевнений грюкіт у двері сусідньої кімнати, і він почув, як п’яний Бем бурчав:
— Вайсрой, відкривай. Чуєш? Я втік з табору на всю ніч. Відкривай! Я тобі приніс цигарки. Відкрий двері, будемо вечір докінчувати.
Раптом двері кімнати Кйонґ-Су відсунулись, і по стінах заскакав божевільний круг ручного ліхтаря.
— Папа-сан, ти тут? Скажи Вайсрой, щоб двері відкрила.
Світло ліхтаря впало на постіль, на обличчя Юрія.
— Ти? — здивовано, недовірливо пробурмотів Бем. Його голос став цілком тверезий. Постояв у дверях ще короткий момент, дуже повільно похитуючися вперед і назад на довгих, товстих ногах, а потім повернувся і швидко пішов, а Юрій байдуже прислухався, як його кроки розчавлювали болото.
Коли почався ранок, що мав принести Юрієві цей вечір, що мав подарувати цю вирішальну годину в холодній тягарівці, він знав, що сьогодні по нього прийдуть. Усвідомлював, як легко було б утекти, але водночас розумів, що втеча не можлива, що те, що прийде, мусить прийти. А потім його знов обняла кімната. Сказав Кйонґ-Су не йти сьогодні ввечорі в клюб, а бути з ним, і вона, щаслива, лежала коло нього, як у перші дні.
Коли стало вечоріти, біля брами заверещали гальма автомобілів. За хвилину двері відсунув молодий хирлявий папа-сан, власник кімнат і сутенер дівчат, що жили в них. Він був аж надто ввічливий, усміхався і низько кланявся, немов стереотипний китаєць у третьорядних оперетах. Кйонґ-Су швидко накрила себе і Юрія простиралом. За папа-саном увійшов у кімнату високий, дуже худий військовий поліцай, в окулярах у рожевій оправі, що тісно приставали до орбіт. За ним увійшов ще один, дуже молодий, з золотим кучерявим волоссям, а потім кремезний, чорнявий хлопець, мабуть, італієць або грек, з гарним, привітним обличчям, з тонким, гордим носом між особливо теплими чорними очима. Побачивши на постелі двох людей, вони на хвилину ніяково спинилися посеред кімнати, слухаючись невидимих і тому ще грізніших протестантських тіток з білих домків у стейтах Айова чи Огайо.
— Капрал Джордж Сурко? — запитав чорнявий сержант з надмірною формальністю, яка походила від бажання розвіяти незручне почуття і ввести в ситуацію авторитет не ефемерних примар блідолицих тіток чи бабусь, а цілком конкретних примар блискучих генералів у їхніх недосяжних бюрах.
— Так, — сказав Юрій, не підводячися з постелі, не дивлячись на них, а лежачи й далі навзнак, з низько покладеною головою.
— Вставайте. Ви мусите йти з нами.
— Ні. Я не піду з вами.
Вимовив ці слова без бунту, без гніву, без іронії, сухо. Ствердив факт. Лежав випростано — руки схрещені на грудях, погляд ніби назавжди вбудований у стелю.
— Не жартуймо, капрале Сурко, — сказав чорнявий знову чемно, майже вибачливо. — Ви мусите зрозуміти, що ми маємо наказ.
Худий підняв з підлоги одежу Юрія і недбало жбурнув її на постіль, майже в обличчя Кйонґ-Су. Чорнявий сердито поглянув на худого.
— Ну, одягайтесь, — сказав уже нетерпеливо. — Ми почекаємо надворі дві хвилини. І прошу, не пробуйте втікати, бо ми стрілятимемо. Не забувайте, що ви в дуже серйозній ситуації. Ви — дезертир.
Він махнув своїм товаришам головою в бік дверей, і вони вийшли, старанно засунувши їх за собою.
Юрій і Кйонґ-Су далі спокійно лежали. Він, немов крізь сон, відчув на своїм тілі її гарячу руку, що шукала його руки, і їх руки тихо сплелися. Це був їхній єдиний рух.
Приблизно через п’ять хвилин двері дискретно відсунулись, і в кімнату ввійшов чорнявий. Він був сам. Побачивши, що ні Юрій, ні Кйонґ-Су не ворухнулись, він сердито підійшов до постелі і різким рухом зірвав з них простирало.
Я тобі сказав одягатись. Чи ти розумієш по-англійському? Втікай звідси, — гримнув на Кйонґ-Су, і вона зірвалася з постелі і побігла в куток, закриваючи долонями наготу; а потім одягла дощовик, що випадково попав їй у руки, і сіла на другу постіль, пригортаючи до себе заплаканого Ян-Сана.
— Я рахуватиму до трьох, — продовжував чорнявий, немов розгніваний учитель дитячого садочка. — Якщо до того часу не зберешся, зберу тебе, брате, я. — Гострого тону він уживав без серця, мляво, мабуть, тільки з обов’язку супроти завжди і всюди присутніх генералів, наче хотів довести їм, що він — добрий вояк. Здавалося, що йому особисто зовсім не залежало на тому, чи Юрій встане з постелі, чи ні.
Юрій миттю виступив із свого білого світу і усвідомив, що цей цілком приємний хлопець прийшов сюди тільки на те, щоб відібрати йому найдорожчу в житті власність — кімнату Кйонґ-Су. Прийшов відібрати йому власну країну, яку він — стомлений мандрівник — знайшов після довгих-довгих скитань. Прийшов, щоб насильством утягнути його назад у чужий світ гудків, годинників, пралень, вітрин і Надій. І нагло, не усвідомлюючи цілком, що робить, зірвався, нагий, на рівні ноги і точним правим «серпом» ударив поліцая в обличчя. Кйонґ-Су скрикнула дивно високим голосом, поліцай схопився за пістоль, але наступний удар звалив його, заскоченого, з ніг. Юрій став на нього коліньми і схопив його однією рукою за волосся, безнастанно дивлячися в те гарне обличчя, змінюючи його своїм п’ястуком, трактуючи те, що було перед ним не як людське обличчя, а як річ, над якою працює, над якою виконує першу у своєму житті справжню працю, над якою вперше в житті по-справжньому діє. Бив уважно, зосереджено, щоб остаточно знищити свою жертву, солодко знищити її, щоб вона більше не перешкоджала йому спокійно лежати на постелі Кйонґ-Су. Жив той останній момент свого життя нагло, твердо й шалено; горів вогнем, що горить тільки на наших гранях.
Скінчив — і востаннє подивився в чуже обличчя на свою роботу. Струмок крови ґротескно підкреслив камінну верхню губу, і рот наче дивно-огидно усміхався до нього, сміявся з нього. І в той момент він знав, що обличчя, яке тепер було перед ним, буде перед ним до кінця його днів.
Підвівся. Кйонґ-Су сиділа на постелі, дерев’яна від жаху, і навіть Ян-Сан замовк. А Юрій був порожній, в одну хвилину переживши решту свого життя, і стояв над нерухомим вояком, чекаючи, щоб у кімнату ввійшли стрункі, безсторонні судді.
Старий дивився на нього божевільно-косим поглядом, обличчя його було перекошене жахом.
— Чи ви хочете порозмовляти зо мною про Бога? — запитав стомлено. Він дуже хотів, щоб Юрій заперечив йому; знав бо, що не міг би говорити. Раптом відчув тяжку втому, зрозумів, що він таки старий, дуже старий, і раптом схотів якнайскоріше піти до своєї кімнати, щоб відпочити.
— Ні, не будемо розмовляти про Бога, — відповів Юрій тихо, але твердо, немов не полковник, а він наказував тепер.
Старий не сказав більше ні слова, вискочив з авта і пішов до брами похилий, наче на ньому лежав увесь тягар світу, вся вина Юрієва.
Розмова з старим назавжди розбила срібну кулю, безпощадно пошматувала біле полотно спокою, не залишила Юрієві нічого. Під час своєї розповіді він ще раз пережив кімнату Кйонґ-Су і тепер був порожній марною луною, немов заля, звідки назавжди пішли і глядачі, і актори. Але раптом ця порожнеча запліднилась безпощадно дзвінким голосом, його власним голосом, але дивно зміненим нечуваною досі силою. Той голос і ті несподівані живі слова, що їх він собі говорив, миттю наповнили його тремтливим життєдайним неспокоєм. Він принишк, жадібно слухаючи сповнені свіжого сонця слова, і його вже не стомлені уста палко відповідали, палко питали, щоб остаточно перевірити себе.
— Все це було даремне, Юрію. Все це було — примарна тюрма.
— Мої скитання по чужинах вулиць і снів, по чужинах холодних уст?
— Тюрма. Тюрма дешевих виправдань.
— Мої шукання білого, доброго світу?
— Тюрма. Тюрма втечі від справжніх гарячих годин.
— І навіть кімната Кйонґ-Су?
— Тюрма. Найгірша тюрма.
— І все моє життя? Кожний мій день?
— Тюрма, що її ти сам собі збудував.
— І я?
— Те, що ти з таким упевненим самопрощенням називав «романтичною вдачею»? Тюрма остаточного фальшу.
— Я спорудив її своєю волею?
— Вона — твір твоїх рук.
— Але я страждав. Мене били, глумилися з мене.
— З страждання ти робив солодку месу мучеництва.
— Але я був самотній.
— Бо в інших обличчях ти бачив тільки власну подобу.
— Але кінець-кінцем я знайшов спокій у кімнаті Кйонґ-Су.
— За яку жахливу ціну! За ціну зради світу, за ціну самозради.
— А потерзане обличчя безневинного юнака? Чому воно мало народитись у муках моїх годин?
— Воно — брама у світ.
— В який світ? У світ бляхи й дешевих слів?
— У світ облич, уст, рук; у світ страждання й сміху; у світ інших життів, що його ти ніколи не знав.
— А той вогонь очищення, що тоді горів у мені? Хіба він не синтеза дійсности мого життя?
— Відкрий вікна задушливої кімнати самообману! Чи той вогонь ще триває? Де він? Чи ти можеш бути певний уже через коротку годину після його горіння, що він не був ілюзія, брехня? Він був — ілюзія, він був — брудна примара. А як дорого ти себе обманув! Бо не можеш вийти з беззначущости своїх днів дверима ще більшого абсурду чийогось даремного страждання, чиєїсь марної смерти. Багато важче, але як певніше, вирізьбити карб тихого, глибокого усміху на чужому обличчі, вшептати тепло в чуже розбите серце.
— Але чому безневинний юнак? Чому він?
— Завтра зрозумієш непрощенну вину свого злочину. Вмій чесно прийняти її на свої плечі, і вона допоможе тобі.
— Але вже запізно. Все вже запізнє.
— Навіть однієї хвилини вистачить на те, щоб зустріти себе.
Дивний голос мовчав — розмова була закінчена. Юрій знав, що вже ніколи в житті не почує його, що вже ніколи не потребуватиме його. Був легкий, твердо-спокійний, як ніколи до цієї хвилини. Дуже хотів, щоб уже якнайшвидше їхали, щоб під якимсь випадковим ліхтарем побачити хоч одну ще не бачену людську постать.
Білявий скочив у тягарівку і сів біля нього з заладованим пістолем у руці, не дивлячися йому в обличчя. Худий сів у джіп.
Голосники містера Лі востаннє зашипіли і стихли на ніч.
[Сучасність, 1961, ч.11, с.5—33]
08.12.2018