Сила юності

Памʼяті Ярослава Рущишина

Перше враження тих, хто побував на стихійних протестах після спроби українського парламенту позбавити незалежності антикорупційні органи, – молодість більшості учасників. Справді, на вулицях можна побачити людей, які ще були дітьми під час останнього Майдану і, напевно, навіть не дивилися той знаменитий серіал, що став головним політтехнологічним інструментом Володимира Зеленського.

Звичайно, можна сказати, що цим людям ми проклали дорогу – своєю участю у попередніх Майданах, змінами в освітній системі, яка переконувала молодих, що захищати свої права – це норма, що українці, які протестували, завжди перемагали владу, хоч і дорогою ціною. І виросла не безтурботна генерація, а люди, які вірять у силу своїх прав і своїх думок.

Але хто проклав дорогу учасникам Революції на граніті? Людям, які виросли в зовсім іншому суспільстві, де повстань давно вже не було, а старші завжди радили молодим не висовуватися. Звичайно, можна сказати, що це вже було не таке покірне покоління, як попереднє – те, що провело дитинство в останній фазі сталінізму з його боротьбою проти націоналізмів, антисемітизмом і українофобією. Але, з іншого боку, я дуже добре пам’ятаю свої враження від київського студентського голодування – бо мимоволі порівнював його з політичними процесами в Москві, в Росії.

Як журналіст я тоді відвідував майже всі московські мітинги, збори й зустрічі. І там головну скрипку грали шістдесятники – люди, яким було 30–40 років. А людей мого віку майже не було. Молодих політиків майже не існувало. Такі постаті, як Борис Нємцов, виглядали радше феноменом. Про якісь реальні студентські рухи не доводилося й мріяти – якщо вони не були пов’язані з офіційними ініціативами або з перебудовою.

Хоча винятки з цієї молодіжної пасивності все ж були. Наприклад, Український молодіжний клуб, який ми створили саме в ті роки. І головними його ініціаторами були студенти – причому студенти зі Львова, які навчалися на механіко-математичному факультеті Московського університету. Коли ми іноді перетинаємося у Львові з колегами з того клубу – вже професорами львівських вишів, нам є що згадати. Це була справжня громадянська активність – але активність саме українських студентів. Таких проявів у національних діаспор у Москві було чимало. А от сама Москва була представлена лише неформальними рухами – культурними, естетичними, але не політичними. Молоді росіяни були готові виглядати інакше, слухати іншу музику, одягатися не так, як старші, – але уявлення про політичну відповідальність це не змінювало. У результаті нічого подібного до Революції на граніті в Росії так і не відбулося.

А українська молодь залишалася в центрі політичних подій. Найсвіжіший приклад перед останніми протестами – це Майдан 2013–2014 років, який також починався зі студентських демонстрацій. І перетворився на загальнонаціональний рух після побиття студентів «беркутівцями». Я добре пам’ятаю тих молодих людей, які тоді приходили на Майдан у Києві чи у Львові, які приїздили зі Львова до столиці. Їм було стільки ж, скільки сьогодні тим, хто зібрався біля Театру імені Франка або на інших майданах і вулицях країни. І ці люди так само вірили в справедливість і своє право на протест, як і ті, кому тепер тридцять чи тридцять п’ять. І саме так вірили у своє право на протест ті, хто виходили на площу Жовтневої революції 35 років тому – люди, яким тепер майже шістдесят. Мої ровесники.

І, звісно, мені б хотілося, щоб моїми ровесниками були не ті, кому під шістдесят, а ті, кому двадцять – ті, хто збирається зараз. Бо мені дуже хочеться побачити, чи будуть виходити їхні діти й онуки. Чи, може, вже не буде потреби виходити. Не буде потреби захищати справедливість біля чергової президентської адміністрації. Біля чергового парламенту.

А втім, ми з вами прекрасно знаємо, що в небайдужих людей завжди є що захищати – була б готовність. І радіючи тому, що молодь знову готова боротися за нормальну країну, ми не маємо думати, що це якась особлива молодість і до неї протестного пориву не було. Він завжди був. Це просто українське відчуття несправедливості – невмируще. Його не вдалося задушити ні царям, ні генсекам, ні власній недолугій владі. І Путіну не вдасться. Бо він досі не усвідомлює, з чим має справу.