— То він і сокирою годинник зробить! — оповідали люди про Марка, що до всякої всячини мав десять усяких хистів.
Але самий Марко не був зі свого талання вдоволений. Молоді літа йому завжди перед очима стояли... Та не було кому його на добру путь спрямувати... Краще б одне діло основно перевести, як вісім сорік за крила держати. Хіба воно велика штука діравий горщок заклинцювати, або до кола головку продовбати, чи теж у січкарні нові різала насталити? Ні це, ні те... День сходить поза-день і жодного прибутку з усякого латання. То, брате, якби так свою фабричку побудувати та й високий комин, ото ж ішла би ретельна праця! Учнів заставити за кожний станок, а самому найважчу та найважнішу річ зі своїх рук випускати. Тоді люди знали б, що мають у селі свого доброго майстра й роботу його шанували б... Не те, що сьогодні. Ввесь день збавиш над дрібним коліщатком, заки його в годинник удовбаєш; так і приходить сусід і за Боже-заплать за собою двері зачиняє. — Хіба ж ти податок за це, Марку, платиш, щоб за направку, та ще будьяку, гроші брати?
Маркові навкучила ця вся робота, але не було іншої ради. Він не двічі зарікався, що вже ніколи не візьме ніякої справки до своїх рук, одначе прийде сусід та стане молити — зробіть, Марку, це ж наче без правої руки в хаті, якщо ви мені не станете в пригоді та не зладите мені цього сікача. А другий аж із чужого села несе свою річ, як на готове та ані не думає, що Марко може роботи не приймити. — Яка там йому велика штука — трішки поїде пильником, підвертить сверликом, або двічі клепне молотком і вертайся додому. Де ж оплатилося б із такою дурничкою ходити по місті та за майстрами по різних закамарках нишпорити. Шкода лише чобіт...
Остогидла така плата й така праця Маркові, але не було способу поспекатися добрих сусідів. — Чекайте но ви, всі; з моїм Юрком, то ви вже не будете такого чуда чинити. Має мій хист хлопчина, то я його до кращого майстра, аніж я сам, пішлю. Хай добро йому шкіру перегарбарює, тоді він собі верне за свою науку.
Марко втішився свою доброю думкою, одначе чорна хмаринка виплинула на його чоло: — Ба, а як хлопчині жити в цього майстра? За помічника його зразу не візьме... Добро було б людей зарядитися... Ні, ще краще було б крім хисту в пальцях дати хлопцеві знання... Треба раз відважитися. Та ж заєдно пишуть у цих газетах, що до відважних світ належить... Гірше не буде, бо вже маркота, щоб усі діти манівцями розходилися. Треба цьому зарадити! Або я йому батько, або хай мене кулі... Буде він учитися та пильнуватись і шанувати старших — чого ж йому боятися? А буде твердо, тоді краще собі на м'якому пригадає. Найкраща оздоба на найтвердшому клепалі кується. Або бути генералом між шевцями, або не пнятися на гору. Ге! І мені, хоч уже під старість научка придалася б... Мені на курс бодай короткий, щоб дитина зо мною привчилась у місті доброю стежкою ходити, а йому до школи.
Від цих думок аж у руки затер Марко. — Як нам піти, то піти. Чого зволікати? Я наймуся на деякий час у робітню, а Юрка в школу заведу. Однаково і вдома їсти треба... Гей, де мої папері?
Не звірявся Марко перед ніким та й нікому не оповідав, де зі своїм сином вибирається.
— Ходімо! Де люди, там і ми. В мене руки охочі до праці, а в тебе очі горять; обом нам одна дорога. А ви хату пильнуйте.
Не оглядаючися ні за чим, ішов батько зі своїм сином до великого міста.
— Ти сам пропав би ще, але побувши, даш собі раду, — глядів на хлопчину батько та далі думав: — Я тебе трохи підвезу, тоді вже далі самий підеш. Мені треба буде під весну на клаптик землі вертатись; то я тобі хліба не забуду, сину, принести. І ти нічого не бійся. Що скорше збагнеш світ, то краще буде тобі жити. І тому завжди пам'ятай: найбільші люди мусіли йти тернистим шляхом. А щастя, воно само вкажеться тобі в твоїй чесній та твердій праці. Нічого більше не бажай, будеш найбагатішим між багатими. І про матір ніколи не забудь!
Рідна земля
14.11.1943