Процес створення помісної Церкви в Україні та надання їй автокефалії виходить на фінішну пряму – вчора в Київ прибули двоє екзархів, призначених сюди напередодні Вселенським патріархатом: архієпископ Данило Памфілійський (США) і єпископ Іларіон Едмонтонський (Канада).
Одразу по прибутті посланці Константинополя зустрілися з Президентом України Петром Порошенком і, окрім іншого, передали офіційне звернення Вселенського Патріарха Варфоломія, в якому йдеться про те, що над наданням автокефалії у Константинополі «працюють день і ніч».
Так само «день і ніч» триває робота над темою уконституювання українського православ’я в Москві. РПЦ скаженіє. Тамтешній патріарх Кіріл вицофує свою Церкву з комунікацій із єпископатом Константинополя і вже тиждень у богослужіннях не поминає Вселенського Патріарха Варфоломія. В унісон з Москвою промовляє і глава УПЦ МП митрополит Онуфрій.
На що спрямовані дії Московської патріархії, якщо ясно, що наміри Константинополя щодо України залишаться уже незмінні? Коли чекати створення нашої помісної Церкви і яка роль у цьому присланих сюди екзархів? Хто очолить нове об’єднане церковне тіло? Відповіді на питання – у розмові Z із релігієзнавцем, експертом з питань державно-церковних відносин та східної християнської традиції Андрієм Юрашем.
Андрій ЮРАШ:
«Утворення і уконституювання помісної Церкви є кінцем будь-яких амбіцій і взагалі факту присутності московської Церкви в Україні»
— Найперше питання – чому в Україну відрядили одразу двох екзархів?
— Таким є рішення Константинопольського патріарха. Він виходив зі своїх міркувань, і тяжко сказати однозначно, чому саме така комбінація. Але я думаю, що він хоче покладатися на колективне рішення, на думку двох ієрархів – і таким чином мати різнобічне судження щодо тих процесів, які відбуваються в Україні.
— Це в Україні все так складно, чи були і раніше прецеденти, коли у такій справі Константинопольський патріархат призначав не одного, а кількох своїх представників?
— Такі випадки були. Це не є щось таке виняткове. Що ж до України, то я бачу в цьому системну позицію, оскільки ще в процесі обговорення самої ідеї називали різні імена – і не тільки імена – тих, кого ми тепер маємо екзархами. Зрештою, підхід, який запропонував синод Вселенського Константинопольського патріархату, є логічний і оптимальний
— Гаразд. А чи до кінця зрозуміло, якими є функції екзархів в Україні?
— Так, ці функції дуже чіткі. По-перше, функція представницька. Екзархи мають бути своєрідними послами, які відображають позицію священноначалля своєї Церкви і намагаються цю позицію тут ретранслювати. Друга функція – це та, про яку вони і самі говорять і про яку говорять інші ієрархи Константинопольського патріархату: це сприяння об’єднавчим процесам в українському православ’ї, модерація діалогу між православними Церквами Київського патріархату, Автокефальної церкви і тією частиною Московського патріархату, яка би хотіла до процесу долучитися. Ці дві функції – головні. А попри те, може, є й інші цілі – наприклад, репрезентація нової богословської парадигми Константинопольського патріархату в українському контексті. Але визначальні завдання полягають все ж у представництві інтересів Константинополя, бачити і транслювати процеси для самого Патріарха Варфоломія і надати живу енергію тим об’єднавчим ініціативам, які мають призвести до утворення нового церковного тіла – помісної Церкви, якій потім буде даровано сам Томос.
— Як при цьому змінюється становище глав Церков, які об’єднуються? Повноваження патріархів Філарета (УПЦ КП) та Макарія (УАПЦ) в якийсь спосіб обмежуються повноваженнями екзархів?
— У рамках окремих церковних структур ніхто не може і навіть не має теоретичної можливості обмежувати такі повноваження. Але ж на порядку денному – ідея утворення зовсім нової церковної юрисдикції. Тому повноваження екзархів не торкаються тих церковних структур, які на даний момент існують, але вони повинні ці існуючі структури максимально анґажувати до діалогу, будувати між ними комунікації і мости для того, щоби їх прилучити до процесу створення помісної Церкви.
— Виглядає трохи дивним, що екзархи мають вибудовувати мости для Церков, які самі заявили про готовність об’єднатися і спільно звернулися з проханням про Томос до Вселенського патріархату. Напевно, на цей час такі мости вже й так існують?
— На мою думку, все логічно. Звернулися по Томос представники трьох Церков. Вселенський Патріарх не може надати Томос усім або тільки одній Церкві. Автокефалія має бути надана об’єднаній православній структурі, що діє в межах конкретної держави. Тому перед тим, як ухвалити рішення, Вселенський патріарх має мати в Україні таку церковну структуру. З нею він буде комунікувати – і вона врешті-решт отримає Томос. Екзархи покликані в Україні модерувати процес створення такої нової церковної структури.
— Ми весь час говоримо, що по Томос для України звернулися не лише УПЦ КП і УАПЦ, а й якась частина УПЦ МП. Знаємо, яка саме це частина?
— Так, частина єпископів УПЦ МП підписали лист до Вселенського патріархату з проханням про надання Україні автокефалії, вони є серед тих більш як 60 єпископів, які звернулися з таким проханням від України. Але точної кількості єпископів від УПЦ МП і, тим більше, їхніх імен з абсолютно зрозумілих причин не розголошують.
— Патріарх Філарет висловив впевненість, що помісна Церква постане в Україні вже до кінця цього року. Це справді може відбутися так швидко?
— Об’єднання в єдиній Церкві всіх, хто цього хоче, окрім всього іншого, є процесом комунікації між конкретними ієрархами, між конкретними людьми. Можуть виникати різні бачення на суб’єктивному рівні. От тому то й потрібні тут константинопольські представники – екзархи, які будуть полегшувати й оптимізувати процес.
По-друге, треба вирішити базове питання, без якого в принципі не можемо рухатися далі. Потрібно, щоби Вселенський патріархат зняв анафему з патріарха Філарета, яку на нього було накинуто Московським патріархатом. І це теж складний процес, який потребує своєї підготовчої процедури, вивчення. Це стосується як самого патріарха Філарета, так і всієї ієрархії, яку він висвятив: підтвердження його повноважень є гарантією того, що будуть визнані і всі його свячення, тобто повноваження інших єпископів Київського патріархату. Це тривалий процес переговорів, узгоджень, складних, інколи радикальних рішень.
— Судячи з цілком передбачуваної реакції РПЦ на те, що відбувається між українськими Церквами і Константинополем, УПЦ МП буде надзвичайно важко долучитися до створення помісної Церкви. Питалася би навіть, чи це взагалі можливо? Тобто чи може глава УПЦ МП Онуфрій всупереч главі РПЦ Кірілові прийняти самостійне рішення про участь в створенні єдиної Церкви в Україні?
— Митрополит Онуфрій може. Але чи він захоче? 14 вересня він вперше виступив з офіційною заявою щодо позиції своєї Церкви в питаннях надання Україні Томосу. Треба сказати, що заява неочікувано різка, категорична. На таке багато хто не сподівався. Ця заява абсолютно не відповідає історичному духові стосовно української православної Церкви, в ній свідомо чи від незнання перекручено багато фактів. Містить заява і відверто контраверсійні оцінки Константинопольського патріархату.
Отже, очевидно, що всі можуть і будуть вільними в прийнятті рішень, але в якому руслі ці рішення будуть розвиватися – складніше питання. Дуже хотілося б, щоби це була продуктивна й узгоджена робота, щоби це був такий рух з кожного боку, який би дозволяв знаходити позитивний контекст.
Московський патріархат, як ми вже це зрозуміли (і ніхто, напевно, в тому і не сумнівався), на жодні компроміси йти не хоче. У Москві прекрасно розуміють, і це усвідомлення правильне: утворення й уконституювання помісної Церкви в Україні є кінцем будь-яких амбіцій і взагалі факту присутності московської Церкви в Україні. І замість того, щоби творчо втрутитися в цей процес, Москва обирає традиційний для її політичної і церковної системи мислення шлях заперечення ізолюванням. Про це вже говорять богослови навіть самої Росії, як-от диякон Кураєв: російська Церква опиняється в ізоляції, в яку сама себе й загоняє.
У понеділок, 11 вересня, в Норильську патріарх Кіріл вже не поминав у Літургії нікого з православних патріархів. І ми розуміємо, що це для того, аби не згадати імені Патріарха Варфоломія. В неділю, 10 вересня, патріарх Кіріл ще поминав усіх предстоятелів, в тому числі Патріарха Варфоломія. І тоді церковні радикали його звинуватили: хто поминає єретика (а Патріарх Варфоломій у їхньому розумінні робить єретичні кроки в справі з українською автокефалією), той і сам є єретиком. Таким чином, будь-яке рішення патріарха Кіріла є дуже негативним для нього самого ж. Отже, Кіріл, зваживши всі позитиви і негативи – не буду навіть сумніватися, що з подачі Путіна – приймає рішення на радикальне загострення з Константинополем.
— Припинення поминання Патріарха Варфоломія, відмова від участі в структурах під головуванням Константинопольського патріархату… Москва пішла на повний розрив у стосунках із Константинополем?
— Це ще не повний розрив. Повний розрив відбувається тоді, коли дві Церкви перестають співслужити і забороняють своїм вірним причащатися у церквах. На даному етапі Московський патріархат обирає модель заперечення спілкування лише на рівні єпископату. Тобто єпископам російської православної Церкви не можна бути на службах, які відбуваються за участі Патріарха чи котрогось із єпископів константинопольської Церкви. Треба розуміти, що константинопольська Церква об’єктивно є першою за честю, і її ієрарх – поруч з ієрархом РПЦ – автоматично займає вищу позицію. Самоусуваючись від участі в спільних структурах чи богослужіннях, російська Церква просто уникає демонстрації своєї очевидної вторинності.
Але це, повторюю, ще не розрив, бо наразі РПЦ зберігає можливість співслужіння з константинопольською Церквою на рівні простих парафіяльних священиків, які можуть взаємодіяти. Тобто Москва прийняла половинчасте рішення, яке, втім, не принесе дивідендів для зміцнення ідей порозуміння в усьому православному світі.
— Тобто категорична реакція РПЦ на дії Вселенської патріархії щодо України є радше способом зберегти обличчя, ніж продовжити тиск на Варфоломія з тим, аби він відступив у своїх намірах надати Україні Томос?
— Ні, це вже не тиск. Тиск був раніше – всі останні десятиріччя. Москва постійно тиснула, бо не просто хотіла підкоригувати позицію Константинополя – вона хотіла переформатувати все світове православ’я і зайняти перше місце у диптиху православних Церков.
А те, що ми бачимо зараз, – це істерична реакція, агресивна політика, яка відбувається в умовах, коли вже всі усвідомили, що Константинополь не піддасться на шантаж.
31 серпня патріарх Кіріл приїхав до Константинополя, відбулися переговори, опісля був запланований і погоджений обід із Патріархом Варфоломієм. Кіріл на цей обід не залишився. І вже тоді стало зрозуміло, що порозуміння бути не може. Всупереч усім заявам із Москви «все добре пройшло і ми контролюємо процес», сайт Вселенського патріархату опублікував статтю, в якій йшлося: «Ми нікого не боїмося. Ми боїмося тільки Бога». Фактично це була відповідь Московському патріархату. Певно, під час зустрічі Варфоломія з Кірілом звучали погрози.
— Теперішня, як Ви сказали, «істерична реакція» теж виглядає як погроза – і вона вже публічна. Втім, погрози не працюють. То який сенс?
— Це інше. Це спроба вплинути на своїх вірних в Україні, спроба переконати в тому, що треба зберігати єдність із Москвою. Це відчайдушна спроба зцементувати той невеликий контингент послідовників, які в той чи інший спосіб ще пов’язують себе з Московським патріархатом. Фактично головна філософія, головна ідеологема, яку всі ці роки пропонувала Московська патріархія в Україні, полягала в тому, що «ми – єдині канонічні». Це єдина думка, якою Москва намагалася навколо себе всіх тримати. Інших ідей не було.
І коли тепер Константинополь визнає українську помісну Церкву, розвалиться єдиний московський аргумент. З’явиться інша канонічна Церква – і дев’яносто відсотків віруючих запитає: навіщо нам перебувати в Московському патріархаті, якщо є наша українська рідна і канонічна Церква?
Саме тому штучно й абсолютно свідомо зараз створюються такі обставини, за яких Московський патріархат зможе й надалі спекулювати тезою про свою виключну канонічність. У цьому руслі рухаються всі спроби звинуватити Константинополь у рішеннях, які нібито не відповідні богословській традиції (йдеться, зокрема, й про надання можливості другого шлюбу для священиків). Таким чином готується ґрунт для звинувачення Патріарха Варфоломія в єресі і ретрансляції для своїх вірних думки, що константинопольська Церква є єретичною, а єдина благодать і канонічність зберігається за Московським патріархатом.
— Гаразд, якщо з мотивами і намірами Москви все ясно, то повернімося до України. Чого чекати від синоду константинопольської Церкви 9–10 жовтня?
— Я думаю, що буде заслухано первісний звіт екзархів з України, які до того часу вивчать ситуацію і запропонують бачення подальших дій. На мою думку, це бачення буде полягати в ствердженні: є критична маса людей, які хочуть мати автокефалію і які готові до цього. Таким чином синод оголосить початок практичної роботи щодо створення помісної Церкви в Україні.
Перше таке практичне питання – це, як я вже казав, зняття анафеми з патріарха Філарета, визнання хіротонії висвячених ним єпископів і визначення конкретних дат і обставин проведення Архієрейського собору за участі всіх єпископів, які хочуть утворити нову Церкву. Тоді, по-перше, остаточно задекларується об’єднання в таку Церкву й обереться її предстоятеля. Вже ця нова Церква офіційно звернеться до Вселенського патріархату з проханням надати їй Томос про повну канонічну незалежність, тобто автокефалію.
— Предстоятелем об’єднаної української Церкви стане патріарх Філарет чи шукатимуть кандидатуру не з-поміж чинних церковних лідерів?
— На мою думку, патріарх Філарет має абсолютно всі формальні і неформальні підстави для того, щоби очолити помісну Церкву. Якби не було патріарха Філарета, ми б сьогодні не могли говорити про автокефалію в такому максимально довершеному контексті. Його системна, цілеспрямована і глибока робота на те, щоб забезпечити системний розвиток церковної структури, побудований на засадах автокефалії, і є тією базою, на якій зараз говоримо про помісну Церкву і Томос.
Патріарх Філарет виховав цілу генерацію священництва, і він перебуває у такому реально біблійному віці, що є найкращою кандидатурою очолити єдину помісну Церкву в Україні. Для єпископату це чудова нагода продемонструвати єдність на національному рівні і показати, куди він, націлений на автокефалію, насправді хоче рухатися.
Розмовляла Тетяна НАГОРНА
18.09.2018