Вони усі намовилися: цього літа ми поїдемо в гори таборувати. Наплечники напхані, інше приладдя до рук та й гайда! в дорогу.
Вже в поїзді вони далі укладали, що робитимуть на таборі. Поза правильником багато діл треба ще зробити. Але так, щоб якнайкраще використати ввесь час. І, щоб було про що згадувати.
— Я буду списувати всі мої розмови зі стрічними людьми. Від народу можна багато дечого цікавого навчитися. Міське життя інакше.
— Я всі назви гір і піль понотую собі та буду ближче приглядатися до життя в природі. В книжках нема цього всего!
— А ми ще не бачили, як сходить сонце та який тоді світ при сходячому сонці. Це чудова буде картинка.
— Підемо далеко в ліс на прогульку, заспіваємо всі разом, та наш голос буде далеко об скельні стіні відбиватися...
— Це все гаразд, одначе... ну, побачимо.
Поїзд лискавкою мчав і лише часом на більшій закруті вільнів у бігу.
Рівнина, далина, що серед неї око губиться; а далі поїзд урізується в горбовинний терен. То знову понад річкою мідянкою в'ється, або в зелені лісу купається. Очі всіх таборовиків у вікні. Один уже налічив сімдесятп'ять лелек на болотищах; ще далеко до сотого... Мабуть не дорахуєш. За третьою зупинкою наша ціль.
Туркоче поїзд і чвалує по рівній дорозі, сивою хмаркою диму опоясує перші гори. Ще сопе, дряпаючись поміж прорубані людською рукою тверді береги, аж осьде голосне лунає — висідати та наплечників не забути!
Сонце сідало вже на верхівки смерік, як молоді руки розкрили намети, розставили стійкових, а на високій щоглі розвісили прапор. Перші зірки вискакували на сивій вереті неба, чути лиш було рівні кроки стійкових. Часом припізнена птаха залопотала ще крилами, або пугач пугикнув і щезав десь у лісі. Лилики ігрались у хованого поміж шатрами, тихо-безшелесно як веретено в руках доброї прялі... Роса падала, але від лісу віяло теплом і випаром живиці; легко гойдалися стрункі смереки, випрямивши свої голівки до зоряного неба. Десь далеко за рікою собаки гавкали та й вони скоро притихнули. Лише круглий місяць сіяв сріблом по каскадах, звільна мандруючи на своїй далекій дорозі...
Тріщали ще в лісі старі ялиці й на дубі скрипіло галуззя. Черчала горіхами ліщина, але вже мряка будилась із ріки та білою прислоною окутувався старий ліс. Здорово хропів хтось у крайньому шатрі...
— Тра-тра-тра-тра! — голосно залунала трубка. — Пора вставати!
— Збірка! Право глянь! Струнко! Бігом до ріки.
Молоді хлопці радісно плещуть руками, обризкують себе водою та хохочуться, босоніж бігаючи по піску.
— До молитви! — знову лунає наказ і знову струнко збирається молода громада. Перші сонячні проміння мигають у вічі, дехто мружить очі, дехто блудить зором по верхівках смерік — яке це перше, ранкове сонце.
Гімназисти, поснідавши, зразу взялись до праці. — Треба чисто випрятати майдан у таборі, смітник побудувати, ровом як на давній Січі обкопати доокола всіх наметів, добре джерело відшукати в лісі, паливо приладити для кашовара; ще гойдалку змайструвати, скочню і коня та промірити біговище.
Зчерги всі зійшлися на нараду:
— Від ріки є природна межа, зі сходу ліс, від півдня теж густа лісова заслона, але від півночи лиса гора. Треба її залісити.
Мигом що сказано, те й до зроблення. Пішли ножі в рух, стругаються рівні палики. Одні майструють, одні гірку промірюють та знакують віддалі на сажанки. Коло кожного кілочка ямка на молоду смерічку. — Прийде весна, готово буде садити молодий ліс. А за кілька літ таборове місце буде кругом у лісі. Це наша буде Січ. Тут приїздити будемо щороку.
"Гей, ішли наші славні запорожці
та понад Богом-рікою,
Гей, широкою та глибокою —
гей, та понад лиманами..."
Рідна земля
12.09.1943