УКРАЇНСЬКО-ГАЛИЦЬКИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ АСПЕКТ¹
Тамара Гундорова, аналізуючи особливості вияву авторського «я» у Франкових текстах, сформулювала містку дефініцію: «Автобіографізм у Франкових творах ставав культурним біографізмом. Власні психологічні та моральні колізії письменник сприймав і аналізував як умови становлення певного культурно-психологічного типу – нової української інтелігенції. Культурному біографізмові, у якому Франко наголошував його власне літературну, артистичну природу, підпорядковано й документальність письменникових творів»². Власне, у більшості персонажів його текстів легко відчитати або ж авторський еволюційний шлях та наратив, або ж alter ego – тих, хто йому протистояв чи супроводив. Безперечно, що від початку своєї публічної діяльності (точніше – від львівського часу) Франко не сприймав детерміністичну концепцію людини у суспільстві, бо вважав, що долю жодної особи, а особливо освіченої людини, не визначає виключно провидіння, збіг обставин, навіть суспільні чи національні умови життя. Хоча не вважав людину також й абсолютно вільною щодо свого оточення. Ця, здавалось би, проблемна ситуація вирішується у зʼясуванні життєвої філософії Франка доволі просто – позиція людини визначається її здатністю до оцінювання тих чи тих особистих чи суспільних явищ та норм, здатністю зробити вибір. Можливість оцінювати і вибирати є головною ознакою інтелектуала, особи мислячої. Звісно, що будучи прихильником емпіричного натуралізму, Франко бачив себе і людство загалом невідʼємною частиною природи, яка в процесі еволюції набула здатності мислення, що і має «ціхувати» людину вільну, тобто, – відповідальну за свої вчинки. Власне, і сам Франко еволюціонував у своїх поглядах, хоча, либонь, якщо йдеться про початок його навчання у Львові, то радше варто говорити про швидкі революційні зміни у світогляді.
Неможливо недооцінити вплив на вибір молодого Франка, на його мовну ідентифікацію М. Драгоманова, про що сказано уже дуже багато, однак, хоча галицьке українське середовище на той час уже значно інституалізувалося (чого варті університетські кафедри словесності і права, товариство «Просвіта», НТШ та ін.), але не змогло зразу ж «абсорбувати» свого найвидатнішого у майбутньому діяча. Це зумовили багато як обʼєктивних, так і особистісних чинників. Франко пізніше мав підстави оскаржувати «тупий індиферентизм», болісні удари і цинічні насміхи від одноплемінників, від тих українських інтелігентів, про яких він сам писав як про рутенців, що «вмивають руки» від розмов про загальноукраїнську націю і її мову, про твори Шевченка та українську літературу, про Драгоманівські ідеї, про все, що відмежоване «чорножовтими стовпами» між Галичиною і російською імперією. Важко навіть гіпотетично «реконструювати» можливий Франків шлях у народовському таборі українського національного руху, що був найбільш організованим та чисельним уже у 70–80-х роках 19 ст. «...На відміну від польських еліт, освічені русини потерпали від кризи національної ідентичности. Вони були поділені між собою на українофільську, русофільську та полонофільську орієнтації. Суперництво між ними є істотною частиною історії національного відродження галицьких русинів у 1830–1914 рр.»,³– констатує дослідник, відзначивши патріотизм Франка, який, на відміну від шукачів «легшого і забезпеченішого життя» не виемігрував, а залишився на своїй землі долати «культурну прірву, яка відділяла здебільшого малограмотне східнохристиянське населення від секуляризованої та вестернізованої еліти»⁴.
У контексті цього виклику особливої ваги набувала освітня педагогічна програма, до якої настійно прагнув долучитися Франко вже навіть на початках свого життя у Львові. Доброю ілюстрацією його тодішніх поглядів на роль освіти для всіх людей, «незалежно від походження, стану і маєтку», є стаття «Наука і її взаємини з працюючими класами», написана для польськомовної робітничо-друкарської газети-двотижневика «Praca» 1878 року. Публікація доволі дискусійна, певною мірою – профановано-наївна, про-пролетарська, не так марксистська, як просвітницька, але промовистими є слова про писемність та освіту, що стала можливою завдяки «рухомій літері», – винайденні друку: «Найбільший, найстрашніший для нижчих класів і досі найупертіше боронений привілей панів, князів і багачів, – привілей розумової вищості, привілей більшого виховання, привілей глибокої думки, освіти, пізнання прав божественних і людських, – упав під ударами рухомої літери, розсипався в порох, як старий мур, а сонце нового поступу, істинно людського, заясніло першим світанком»⁵. Власне, симптоматичним є той факт, що свої «про-соціалістичні» публікації у 1878–1879 рр. Франко друкує польською мовою («Про солідарність», «Що таке соціалізм?», «Солідарності!»), а у брошурі «Що таке соціалізм?», яку пізніше в автобіографії назвав «Катехізмом економічного соціалізму», ще й ідентифікує себе з поляками: «Але, може, для нас, поляків (підкреслення моє – В. М.), вистачить самого патріотичного почуття? Може, саме тільки виборення політичної незалежності ощасливить наш народ, а тому соціальна реформа нам не потрібна?»⁶ Звісно, що в 50-томовику укладачі потрактували цей загальник як звернення до «трудящих – представників різних національностей Східної Галичини»⁷, хоча радше така форма звернення до читачів засвідчує не так незавершений процес національної самоідентифікації Франка, як вплив соціалістичних постулатів про «стирання національних меж» у спільній боротьбі з «соціальним рабством». Варто зазначити, що така ідеологія в польській суспільності якщо й не завжди була маргінальною, то ніколи не домінувала, а по «десятирічній панщині у наймах у сусідів»⁸ Франко теж остаточно пізнає ілюзорність та облудливість міжнаціональної «соціалістичної» співпраці, у якій гасла братерства і рівності прикривають прагнення домінування одної нації над іншою. Щодо ж «дрейфу» Франка на шпальти польськомовної соціалістичної преси, то чи не основною причиною став його арешт у 1877 році, після чого народовська еліта (а «народовська» – це майже абсолютний синонім до епітета «українофільська») «виелімінувала», «проскрибувала» молодого студента-філософа фактично за те, чого він не робив. До арешту Франка досить важко було назвати соціалістом за переконаннями, але опісля (також і через психотип «Проти хвиль плисти, проти рожна перти»!) він наче наперекір усім і для власної сатисфакції публікує повище названі польськомовні праці. Великого вибору і не залишалось, адже більшість українофільських освітніх і просвітніх інституцій та преси контролювали народовці, які аж ніяк не належали до «секуляризованої еліти». Навпаки, – більшість учасників і проводу становило українське греко-католицьке духовенство чи члени їхніх родин. Знову ж таки, історія переорієнтації «Академического кружка», де Франко разом із колегами здійснив «демократичний переворот», сповна засвідчила відкидання також москвофільського вибору, що однозначно закривало стежку і до русофільських видань та інституцій, щедро спонсорованих Петербургом. Що цікаво, уже 1905 року Франко надзвичайно цікаво пояснить цей свій вчинок «соромом перед чужими», маючи на увазі передусім свій вибір тридцять років назад: «Отже, сей психологічний момент – сором перед чужими (письмівка Франкова – В. М.) – був імпульсом до звороту в таборі молодих галицьких москвофілів. Характерне явище! Пригадую, що досить аналогічний факт трафився в тім самім таборі перед чверть століттям, в «Академическім кружку» 1875–76 рр. Тоді молодіж також набралася сорому. Драгоманов у своїх листах до ред[акції] «Друга» також дорікав їй неуцтвом, незнанням російської мови й літератури, ретроградством та безідейністю. Та історія хоч повторяється, але все з варіантами. Тоді наслідком ідейного ферменту, внесеного писаннями Драгоманова, був зворот усього загалу москвофільської молодежі до народної мови, була проба злуки обох студентських товариств, проба, ударемнена заходами «старих», був нарешті зворот одної часті молодежі до новочасних ідей соціалізму та радикалізму. А що ж бачимо тепер?»⁹
«Чужим» тоді для Франка був «росіянин» Драгоманов, «чужим» і для народовців (через свій антиклерикалізм, нігілізм і невимовно «страшний» соціалізм!), і для москвофілів (через однозначне відкидання «общерусскости», орієнтацію на українську мову у творчості, науці та освіті і, головно, – несприйняття тоталітаризму та абсолютизму Росії) став Франко. Це і зумовило його тривалу співпрацю із польськими часописами лівого спрямування, а паралельно працю на утвердження і розвиток радикального (модерного) політичного проекту. По-різному можна оцінювати подальший період діяльності Франка, зокрема його редакторську роботу, що її системно проаналізував Я. Грицак, влучно означивши етапи «центральної фігури у створенні нових журналів»: «Між радикалами і народовцями»; «Між українцями та поляками». «Справжні зміни сталися на початку 1883 р., коли Франко повернувся до Львова, купивши це повернення ціною співпраці з колишніми опонентами, галицькими народовцями. Вона давала йому постійний заробіток і можливість утримати себе в місті, однак не була породжена самою тільки життєвою скрутою. Її диктував новий розвиток подій у русько-українському таборі»,¹⁰ – пише франкознавець, комплексно розглядаючи політичну активність народовців, видання для селян газети «Батьківщина» (з 1879) та «Діло» (1880) для «інтелігенції», сатиричного журналу «Зеркало» та участь у цих пресових проектах Франка. Грицак вважає, що Франко свідомо йшов на опортуністичний (звинувачення Драгоманова!) компроміс із народовцями, а також наголошує у цитованому розділі той факт, що до початку 1880-х років народовці зосереджувалися на «культурно-просвітницькій» роботі, у політику «не пхалися»¹¹. Також слушно дослідник відзначив, покликаючись на епістолярій Франка, що «…розходження між народовцями та радикалами бачилося йому (Франкові – В. М.) не антагонізмом між двома таборами, а як розходження усередині одного українського табору».
Отож, Франко мав змогу «модернізувати» українську (і не тільки) галицьку (теж не тільки!) суспільність і через свою літературну та публіцистичну діяльність, і через журналістську працю, можливість якої стала результатом його популярності як белетриста. Таким чином, завдяки редакторській праці у «Зорі» у 1884 році була написана чи не найбільш «шкільна» стаття Франка («Конечність реформи учення руської літератури по наших середніх школах». – № 12, с. 89–91; № 13, с. 101–102), однак повернімось до висвітлення у художніх текстах збірного образу тодішнього галицького інтелектуала. До зображення у творах Франкового сучасника-інтелігента, або ж, інколи, автотематизму, «самомалювання», що й творило отой «культурний автобіографізм». Звернемось до кількох текстів, які, окрім типових образів інтелігента, відтворюють загальну картину тодішнього галицького соціуму, зокрема освітнього середовища та його представників. Досить показовим у цьому плані є оповідання¹² «Моя стріча з Олексою», що було вперше надруковано в неперіодичному збірнику «Дзвін»¹³ (Львів, 1878. С. 285–296) з підзаголовком «Оповідання Мирона Сторожа». Комплексний підхід до аналізу генологічних, стильових та наратологічних проблем цього тексту І. Франка застосував І. Денисюк у двох розвідках початку 80-х років ХХ ст.¹⁴ Зокрема, у монографії дослідник відзначив, що Франко власне і дефініював жанр «політичного оповідання (або ж – політичної казки)»: «Йому належить заслуга введення самого терміна “політична поема”, “політична поезія” стосовно творчості Тараса Шевченка, а також “політичне оповідання”, “політична казка” як підзаголовки його власних прозових оповідок, що виражали не якісь другорядні формально-структурні ознаки, а змістовну домінанту твору – його викривальний ідейний пафос»¹⁵.
Отож, центральний образ твору – образ «проскрибованого»: людини, відкинутої більшістю суспільства на маргінес, поза межі традиційного консервативного «товариства», яке у тексті саркастично названо «люди чесні», «багаті», «сильні», «практичні»¹⁶. Історія арешту і несправедливого звинувачення у всіх «смертних гріхах» теж відтворена іронічно, адже оповідач проводить думку, що причиною арешту та відторгнення від суспільства стало нерозуміння його діяльності, що не мала на меті ніякого «перевороту, революції, різнí»¹⁷, ані «касування бога»¹⁸. Оповідач-герой Мирон Сторож у своїй передісторії констатує, що зробив свій вибір життя «проскрибованого» свідомо і не жалкує про це, а шукає місця в товаристві таких же «витручених». Навпаки, відчув щось подібне до катарсису, переродження, «почувся свобідним, як птах у воздусі (як той німець каже: vogelfrej)»¹⁹.
Другим сюжетотворчим образом твору стала постать Олекси Сторожа – «стрийного» (двоюрідного) брата оповідача, одного з трьох синів рідного брата батька Мирона. Власне, збірний образ сім’ї Сторожів становить окрему сюжетну лінію, що доволі розлого та деталізовано підводить до кульмінаційного моменту оповідання – розмови та порозуміння двох «проскрибованих» братів. Історію родини Сторожів – сільських правдоборців, – І. Франко описує дуже деталізовано, на майже третині тексту, що не дозволяє назвати цей компонент вставним епізодом чи екскурсом у минуле. Навпаки, в історії родини Сторожів є свої внутрішні динамічні вставні епізоди. Наприклад, історія про сутичку Олекси із представниками «інтелігенції»: старостою та повітовим лікарем, що «лікував», не виходячи з брички; чи бійка із війтом (виборним головою). Цікавим є те, що Франко наголошує на невдячності сільської громади, коли Олексу по-справжньому використовували для захисту та обстоювання прав села, але все-таки вважали потім і розбійником, і злодієм, тобто, – також «проскрибованим» для «свічної» та «чесної громади». «Коли на людей приходив який-небудь дотисок, – треба було десь стати остро, посваритися, упірнутися, – то люди пхали Олексу туди. “Ти-ді йди, бо тобі що? О ласку його не стоїш, ну, а нам, знаєш, – різно буває!” А Олекса, гаряча голова, не питав, що робить собі на кожнім боці чимраз, то більше ворогів, – ішов і пускався осою в очі кривдителеві»²⁰. Франко опонує цим образом «правдоборця» тій частині нашого суспільства, що спричинила незадовільну самоорганізацію українців Галичини, передусім інтелігенції, яка мала б провадити селянство, домагатися національних прав, зокрема у шкільництві.
Усталеною є думка, що революційна хвиля 1848 року застала нашу націю в Австрійській імперії зненацька, наше передівництво не мало сформульованої культурно-політичної програми, натомість брало участь у чужорідних політичних і культурних рухах. А між тим, «Міністерство освіти, що 1848 р. постало у Відні, проголосило народну школу в засаді за національну школу, себто навчання в ній має відбуватися в рідній мові»²¹, – констатував історик освіти, зазначивши, що у період від утворення «Головної руської ради» (1848) до її ліквідації (1851) було утворено понад 1500 народних шкіл з українською мовою. Як відомо, після цієї чотирирічної «хвилі» демократизації в Австро-Угорщині відбувалась реставрація абсолютизму, а в справах шкільництва це виявилось також і в «оцерковленні» освіти, коли клір розпочав агресивно втручатись у внутрішнє функціювання шкіл і отримав вирішальний голос у призначенні вчителів. Звідти – те засилля квазірелігійно-морального виховання, цензура шкільних підручників і програм, ігнорування «реальних» навчальних предметів, – з чим так наполегливо боровся Франко у своїх публіцистично-педагогічних і художніх творах.
Польська суспільність Галичини, будучи більш організованою і монолітною, успішно використовувала суперечки і протиріччя у середовищі українських інтелектуалів упродовж всього 19-го сторіччя. Поділ на народовців і москвофілів, «азбучна війна»²², що тривала майже півстоліття, відсутність педагогічної традиції, освітніх інституцій, попросту «угодовство» та «хрунівство» знесилювали нас у протистоянні з поляками за право розвивати національну школу та освіту. Яскравим і повчальним прикладом того, як треба «використовувати демократію» у боротьбі за свої права, стало ухвалення закону про «Крайову шкільну раду» 1867 року у галицькому сеймі у Львові. Польські депутати 27 грудня 1866 р. винесли на розгляд дискримінаційний проект, а коли українські посли на знак протесту хотіли покинути приміщення, щоб не уможливити голосування, «…бо добре знали, що нічого не поможуть їхні річеві аргументи, але поляки не випустили їх із зали, а під час крику і насильницького затримання українських послів маршалок сейму піддав законопроекти en blok під голосування в другім і третім читанні без читання самого тексту законопроектів та проголосив, що шкільні законопроекти ухвалено»²³. Попри дуже прогресивні, либонь, чи не найкращі на той час у Європі, а однозначно найкращі в українській колоніальній історії державні закони про рівне право усіх громадян на елементарну освіту, про право кожного народу на збереження і розвиток своїх національних прикмет через розвиток шкільництва рідною мовою, про відлучення школи від церкви (1868), львівська Крайова шкільна рада насправді полонізувала освіту в Галичині. Звісно, можна справедливо звинувачувати наших сусідів у їхній агресивності, прагненні домінувати, псевдокультуртрегерстві, бо статистика засвідчує значний кількісний регрес українських шкіл упродовж 70–80 рр. 19 ст., зростання кількості утраквістичних та польських. Тобто, поляки, взявши у свої руки керування освітою, провадили її відповідно до своїх національних інтересів. А можна шукати причини тимчасового локального програшу не лише у підступності «воріженьків», а, як болісно писав Франко, передусім у власній дріб’язковості, егоїзмі, двоєдушності, відсутності справжніх характерів, що робило нас нацією обважнілою, незграбною, сентиментальною, позбавленою гарту й сили волі, так мало здатною до політичного життя, а такою плідною на перевертнів найрізноріднішого сорту. Франко у цій гіркій епістолі епатує аж таким виявом національної самокритики, тим більше – зверненим до польського читача, однак саме цей письменник мав найбільше права так болісно мобілізувати свій народ. Тим більше, що ця характеристика стосується передусім української інтелігенції – у тексті автобіографії-передмови до видання творів Франка польською мовою зазначено: «Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок»²⁴. І якщо Франко вірив у «жадобу світла, правди та справедливості» в «ширших масах», то реальність серед «нашої публіки» була іншою. Степан Сірополко писав: «З подувом політичної реакції одразу підупав запал українського громадянства в освітній справі. Духовні консисторії, що керували від 1855 до 1869 р. українськими школами, обмежувалися обіжниками до деканів, щоб бралися за організацію шкіл, а ті в свою чергу зверталися з обіжниками до сільського духовенства, щоб своїм моральним впливом спонукували народ до відкриття шкіл, але селяни в своїй більшості не квапилися з відкриттям шкіл, нарікаючи на біду, на тяжкі часи»²⁵. Наші «парохи», наша інтелігенція, представлена головно маловченими, часто сполонізованими у побуті греко-католицькими священиками (або ж із патерналістськими сподіваннями щодо Росії!) виявилася поки-що неготовою до духовного провідництва народом, що і привело до домінування польської меншини. Колосальна просвітницька та організаційна робота і національної церкви, і світських політичних та громадських інституцій українців Галичини уже у 1880-х роках дозволять змінити певною мірою тенденції розвитку у бік зростання, але загалом розвиток українського шкільництва йшов поволі. Відзначити варто утворення 1881 року «Руського товариства педагогічного», діяльність якого була спрямована на розвиток і народних шкіл, і на підготовку більшого числа учнів-українців до навчання у середніх школах, а також і на зміну загальної атмосфери в українській суспільності до потреби навчання загалом, пропаганді заснування і підтримки національних шкіл. Важко переоцінити діяльність у цьому плані І. Франка, який написав десятки статей, у тому числі економічних і статистичних, у яких всебічно аналізував стан освіти у Галичині. Закономірно Франко повʼязував розвиток освіти із загальним економічним станом, також відзначав і зворотній ефект.
Микола Ткачук слушно вважає, що, «експлікуючи критерій художньої правди в літературно-критичному дискурсі, Франко захищав розуміння митцем динамічності розвитку дійсності, знання ним суспільних законів і духовного світу людини та усвідомлення того, що саме вона покликана перебудувати життя на засадах справедливості й гуманізму»²⁶. Тобто, якщо подивитись на Франкові сумніви і критику «праці, чеснот і прикмет характеру» тих людей, що зображені у тексті аналізованого повище оповідання, то бачимо, що йдеться про найслабшу складову соціалістичної доктрини – людину, її морально-етичні якості. Таким чином, пишучи по суті доктринарний за задумом твір, Франко реалізовував у «Моїй стрічі з Олексою», як і в багатьох інших творах цього періоду, тенденцію художнього пізнання ідеї діяльного життя людини, яку розглядав як духовний феномен, відтворював на сторінках оповідання проблему співвимірності особистісного і громадського, протиборства нового із старим, майбутнього із минулим у площині суспільного життя і свідомості. Як і в більшості текстів кінця 70-х – поч. 80-х (передусім – у «Бориславськім циклі») Франко-епік намагався у художньому форматі сконструювати політичний ідеальний приклад організації селянських і робітничих громад. Спосіб соціальної та господарської організації селянської громади, що його пропагує Мирон у розмові із Олексою Сторожем та його дружиною Катериною, викликає захоплення в неофітів-слухачів, тому розв’язкою оповідання є сцена ревного братання між Сторожами, яка викликає вже в оповідача справжній ентузіазм та наснагу до подальшої діяльності «для громадського добра»: «Весь світ мені прояснився, нова сила вступила в мене, немов се кожде з тих бідних, прибитих недолею, погорджених людей частину свого життя, своїх надій, своєї сили вливало в мене!..»²⁷ Ідеалізм Франкового героя видимий та помітний, що дозволяє говорити про «<…>утопійні й дещо наївні погляди соціаліста»²⁸. Центральними топосами оповідання, найбільш значними підрозділами художнього простору узагальнено можна назвати сучасне авторові галицьке місто і село, а основним способом художнього зображення в оповіданні «Моя стріча з Олексою» – контраст. Окремі локуси «людей порядних», «чесних», «свічних» протиставляються локусам «проклятих», «проскрибованих», «витручених», що без інакомовлення та образності виражає авторський задум протиставлення внутрішнього спокою, сили і ясності переконань, чистої совісті і посвяти боротьбі за громадське благо, – з одного боку; темноті, фальші та дармоїдству – з протилежного. Завершується твір алюзією до Франкового поетичного тексту, який слугує своєрідним обрамленням оповідання: «Ех, добродії, для самої боротьби, для кількох таких хвиль варто плюнути на всі “пута”, варто стати “проскрибованим”!»²⁹ Йдеться про початкові рядки відомого вірша «Товаришам із тюрми», надрукованого в першому номері журналу «Громадський друг» (1878. № 1. С. 1–2). Ці рядки власної поезії:
Обриваються звільна всі пута,
Що в’язали нас з давнім життям!, –
Франко використав як камертон, як засіб створення наскрізної оптимістичної тональності прозового тексту, як інтертекстуальний образ, що його автор називає «<…>звуки сумної і щасливої пісні»³⁰.
Звертаючись передовсім до проклятих», «проскрибованих», «витручених», Франко «підмальовує» збірний образ тієї «лінивої», «картярської», консервативної «русько-української інтелігенції» (і народовської, і, передусім, москвофільської!), що жила в «одному з наймодерніших міст Східної Європи». Йдеться про есей «Наша публіка», що був уперше надрукований в журналі «Товариш» 1888 року у Львові (№ 1. С. 53–65) з підзаголовком «Замість фейлетона».³¹ В основі Франкового твору – пряма авторська реакція-інтерпретація суспільних, педагогічних, мистецьких, літературно-наукових проблем, адже упродовж 80-х років 19-го століття Франко активно ангажувався у справи журналістські та освітні. Автора приваблювала така форма, що давала можливість безпосереднього, швидкого реагування на актуальні, гострі проблеми сьогодення, вільний спосіб висвітлення різних поглядів, коли протилежну позицію висловлює у тексті уявний чи конкретний мовець, в уста якого вкладаються загальновідомі, стереотипні уявлення та позиції. Есе, як літературна форма та жанр, існує на межі белетристики і публіцистики, є суміжним та спорідненим з полемічним трактатом, статтею, фейлетоном чи рецензією, має також ознаки філософського чи літературознавчого трактату, написаного з використанням художньо-виражальних експресивних засобів.³² За визначенням Миколи Легкого, який здійснив спробу рухомої класифікації прозових творів Івана Франка за тематико-проблемним принципом, градуювавши низку циклів та субциклів у прозі письменника (зокрема історичний, про життя і діяльність представників різних верств та соціальних станів суспільства, виховання і становлення особистості та ін.), «Наша публіка» належить до циклу «Твори з життя і діяльності представників різних верств і станів суспільства» та «інтелігентського» підциклу, у якому «<…>головний персонаж – священик, письменник, журналіст, адвокат – “вийнятий” із середовища інтелігенції»³³. Безперечно, що будь-яке групування чи рубрикування не обходиться без певної схематизації, без деякого спрощення, адже та ж Франкова проза містить чимало політематичних та багатопроблемних творів, а тематогенними субстратами для виформовування теми можуть бути образ із певного середовища (бориславського, селянського, тюремного, інтелігентського, дворянського тощо), проблема (виховання і становлення особистості, тип стосунків з іншими персонажами, спрямованість на власний духовний світ і т. д.), пафос (іронічний, сатиричний і т. ін.) та інші чинники. Тобто, можна констатувати, що саме у Франкових текстах відображено реалії розвитку українського громадянства Галичини, у якому чи не головною проблемою був процес дифузії національної інтелігенції, чимала частина якої доволі часто вибирала пропольську (прогерманську, промосковську) орієнтацію, ослаблюючи, обезкровлюючи можливості модернізації свого народу. Без сумніву, головну роль у такому поступі мала відігравати національна школа, освіта рідною мовою, що в умовах конституційної монархії було можливо. Тому саме на освідомлення, просвітництво «нашої публіки», поборення її пасивності і «яловості» спрямований зокрема і цей текст Франка, у якому актуалізовано проблеми тодішньої літературної освіти українською мовою, розвитку книжкової мережі, спеціалізованої преси, загальноукраїнської культурної єдності. Письменник настільки ангажується у громадські проблеми у цьому творі, що сам стає учасником зображуваних подій, учасником полеміки із своїми читачами. Тобто, функція автора-оповідача, «образ автора» настільки конкретизований, що оповідання та новели інколи дістають забарвлення репортажу. У «Нашій публіці» основною формою побудови наративу є розмова з самим собою (письмівка моя – В. М.), або Солілокум (Soliloquim). Назва походить від титулу твору св. Августина (Soliloquiа, 4–5 ст. до н. е.), написаного у формі діалогів із самим собою, метою яких було заглибитись у себе, пізнати свою сутність. Наратор немовби прихований, «розмитий» за зображуваними конкретними й уявними, збірними постатями представленого світу, а авторське «я» у постійному діалозі із нав’язаними «згори», «від себе», світоглядними та морально-етичними постулатами. Отже, можна говорити про «поліфонічний» текст, «поліфонічний»³⁴ наратив у творі, у якому, наприклад, відповідно до феноменологічної матриці Романа Інґардена діалог виражений за допомогою безпосереднього, але не зовсім неадекватного обміну (чи перекладу) між персональними світоглядними позиціями, що зберігають свою іманентну специфіку. Тобто, діалог у Франковому творі вже не просто має зовнішню мовно-композиційну форму, а є внутрішньою складовою його поетики.
— Що нам там займатися науковими питаннями, філософією, економією, науками природничими! Наша публіка того не любить!
— Годі нам вдаватися в остру критику нових літературних появ...
— Але ж бійтеся Бога! Що се ви говорите про якісь загальноукраїнські справи, про конечність вироблення одностайної галицько-української мови літературної!..
— Познайомлюватися з життям, літературами і обставинами інших слов’янських племен?..
— Мужик... хлоп... його інтереси, його освіта, його організація... ну так, ми хіба проти?..
— Але в літературі... як би то вам сказати... ми й тут не противні хлопові... ... А ще як почнете малювати того хлопа по-своєму, з «запахом», з цинізмами і тривіалізмами, – ну, то нехай радше чорти поберуть і вас, і вашу літературу! Такої літератури наша публіка певно не прийме³⁵, –
ці та інші риторичні «оклики, ради, нарікання та упімнення» Франко вкладає в уста «кождого руського редактора і газетяра в Галичині»³⁶. Звісно, це великою мірою умовність та гіперболізація (за Р. Інґарденом – «квазісудження»), адже необхідною особливістю, сутнісною рисою власне літературного твору є специфічний характер речень, що творять текст. Якщо у науковій статті чи у розмовному висловлюванні бачимо стверджувальні речення, що передають логічний, понятійний сенс, речення у літературному творі мають характер «удаваних» суджень, або ж – «квазісуджень». Тобто, Франкові суб’єкти висловлювання у «Нашій публіці» представляють інтенційні, а не реальні предмети та поняття, а локалізувати їх може лише читач, і то по-різному. Отже, «Нашу публіку» можливо розглядати як «межовий» текст, що існує в багатьох автономних «конкретизаціях» реципієнтів, але все-таки зумовлений інтенціями автора, контекстом тодішнього суспільно-політичного та естетичного світогляду Франка, якщо застосовувати літературознавчу стратегію феноменологічної епістемології. «Що се таке – публіка? Тьфу, до чорта! Адже ж не вовк у лісі і не апокаліптична бестія, а всі ми. <…> Всі ми поодиноко, кождий для себе, – так собі, люди як люди, а разом узяті мали б бути таким тираном, такою апокаліптичною бестією? Мали б жадати, щоб наші редактори, письменники, вчені, наші духові світочі перед нами брехали, кривилися і пускали нам дим у очі замість світла? <…> Невже ж у нас клоччя замість серця і кисіль замість крові, так що нас не порушить те, що порушує інших нормальних людей?»³⁷ – так окреслював Франко адресата свого послання, «нашу публіку», «молодих й старих, вчених і невчених», перераховуючи усі соціальні верстви населення Галичини та апелюючи до них: «Але на полі духового розвою, на полі думки, науки нема війни. “Пийте от нея всі!” І хто більше має, той іншим більше дає; хто в більшу силу вбився, той більшій громаді більшу прислугу робить. А кривди нікому, хіба що навмисне хоче або зариє свій талант у землю»³⁸.
Твір І. Франка «Наша публіка» можливо відчитувати через призму адресатів тексту, їхнє можливе і фактичне сприйняття, у контексті тодішнього суспільно-політичного та естетичного світогляду автора. Як і в більшості апологетів такої літературознавчої стратегії головною інспірацією у того ж Інґардена³⁹ була феноменологічна епістемологія – концепція пізнавання літературного твору разом і через (письмівка моя. – В. М.) пізнавання концепції читача.⁴⁰ Тобто, якщо до твору Франка застосувати формулу аксіологічної функції з концепції феноменолога, то прочитання цього тексту стає можливим у двох ракурсах, що їх визначав Інґарден: «споживача» і «дослідника». «Споживач» мав би звернутись до художніх властивостей мови тексту, сприйняти його через естетичні цінності традиційної естетики (трагізм, комізм, піднесеність), а особливо через метафізичні властивості твору (демонічність, святість, гріховність та ін.). Прочитання «дослідника» мало б ідентифікувати всі можливі недовизначення, відтворити всі можливі «конкретизації», що само собою є ілюзією, недосяжним. «Оцінювання мало бути, на його думку (Романа Інґардена – В. М), не суб’єктивним актом, який випливає з особистих уподобань реципієнта або є експресією його емоцій, а мав спиратися на “предметні” ознаки, які можна вказати в самому творі»⁴¹, – вважає Данута Уліцька, пишучи насамперед про «дослідницьке» прочитання.
Звернімось же до предметних ознак, що їх окреслює Франко у тексті. Отож, якщо вести мову про конкретизації, або ж попросту конкретні «таланти», до яких апелює Франко у «Нашій публіці», то безпосередньо з сучасників згадано лише Масляка. Постать Володимира Масляка як редактора журналу «Зеркало» постає у контексті полеміки про селянську тему у літературі, про народовське розуміння «хлопістики» і про радикальне, соціально-критичне зображення проблем села у тодішній прозі. Франко вважав, що позірне, безпредметне моралізаторство та поділ тем, теорій, думок на корисні і шкідливі є невиправданим: «Нема думок страшних, неморальних або шкідливих. Усяка думка стóїть того, щоб її передумати, розібрати і справдити. <…> Вкажіть хоч одну, я жодної заказаної теорії не знаю. Знаю більше або менше основні, такі, що більше або менше відповідають фактам і пояснюють їх, і більше ніяких. Шкідливі, неморальні теорії! Се, – простіть за слово, – се ті самі безсердечні ідеали, про котрі співав колись п. Масляк у «Зеркалі»⁴². Ким же був цей Франків «колега по цеху», що мав на увазі Франко, пишучи про «безсердечні ідеали»? Майже незнаний сьогодні в історії української літератури Володимир Масляк⁴³ – помітна постать у літературному українському житті Галичини 2-ї половини 19-го століття. Ґрунтовний і дуже тенденційний розгляд Масляка-поета здійснив Франко уже 1887 року у статті «Українська література в Галичині за 1886 рік» (уперше надруковано польською мовою в журн. «Prawda». 1887. № 2, с. 18–19; № 6, с. 66–67 «Literatura rusińska w Galicyi za rok 1886»)⁴⁴. Безапеляційно вважаючи тогорічну українську літературу в Галичині «<…> бідною, блідою, безплідною, позбавленою запалу й оригінальності»⁴⁵, а причиною називаючи «<…> боязнь усього, що називається дійсністю і життям, боязнь глибшого зрозуміння його цілей й завдань»⁴⁶, Франко проводив наскрізну думку про те, що зумовило такий стан белетристики домінування у галицькій літературі та політиці хоч й особисто порядних і чесних, але надзвичайно консервативних, заскорузлих гімназійних учителів, які все ще є апологетами літературних й естетичних понять середини 18 ст. Франко у статті ставить за приклад письменників із материкової України із їхньою соціально-психологічною прозою і детально аналізує поетичну збірку Масляка, що вийшла 1886 у Кракові під назвою «Володимир І. Масляк, Поезії, том І». З певною іронією критик писав: «Його книжка заслуговує на детальний розгляд, тим більше, що згідно з думкою гімназійних учителів <…> він є найздібнішим українським поетом у Галичині. Ця думка до деякої міри слушна: пан Масляк – це поет, який найбільше наближається до ідеалу наших вчителів. Він має вдосталь усього того, що, на їхню думку, становить поезію, і до того ж не має того, що лежить поза горизонтом їхніх естетичних понять. З погляду формального ми повинні визнати у пана Масляка велику вправність у віршуванні і велику плідність, нерідко мелодійну, хоч і не завжди чисту мову та легкість, що походить, на жаль, далеко частіше від поверхового розуміння, ніж від повного опанування предмета»⁴⁷. Власне, на цьому «добрі» слова про поета і завершуються⁴⁸.
У доволі розлогій рецензії Франко нищівно писав, що, «<…> все народолюбство, увесь патріотизм пана Масляка є не чим іншим, як туманною фразою, без будь-якої реальної основи, без думки про її практичні наслідки»⁴⁹, назвав авторову поезію фразерством, закликом до щасливого і славного життя без праці; вказав на незнання історії України, бо ж «<…> крихітка таланту ніколи не заступить підручника історії»⁵⁰, та підсумував: «Ці поезії і їхня популярність, не так серед русинської громадськості, як серед корифеїв нашої літератури, – це явище дуже сумне, і якщо я, може, надто надовго затримався над ними, то тільки для того, щоб показати, на які бездоріжжя може завести людину, безумовно талановиту і працьовиту, галицьке пустомельство і темнота»⁵¹.
Певним чином Франко прояснює жорстку позицію щодо критичної оцінки збірки Масляка у статті-полеміці з Б. Грінченком «Говоримо на вовка – скажімо і за вовка» (уперше надруковано в журн. «Зоря». 1891. № 18. С. 356–358) про мовний пуризм, мову галицької поезії. «Я не виступаю в обороні галицьких віршів – ні чиїх, ні своїх власних. Я аж надто добре знаю їх невисоку стійність, невисоку з тої причини, що вони відповідають і мусять відповідати (письмівка Франкова – В. М.) вимогам невисокого естетично-літературного образування галицької публіки, а в значній мірі й самих поетів. Все те, очевидно, вдячне поле для критики, котра, по моїй думці, не перестає бути корисною навіть тоді, коли буває несправедлива...»⁵² – писав Франко, принагідно дискутуючи з Грінченком щодо значення та етимології окремих слів у поезії Масляка, їхнього питомого українського походження⁵³. Також у листах до Уляни Кравченко і Климентини Попович Франко апелював до поезії Масляка як до прикладу ідеалістичної, безпредметної літератури, у якій оспівується любов до жінки без принципів, інтелекту, громадянської позиції, фізіологічна пристрасть, а не раціональне почуття до товаришки у житті, праці, навчанні тощо. Використавши доволі вульгарний образ М. Павлика про обмежену жінку як «м’ясо», Франко непереконливо писав У. Кравченко: «А невже ж можна м’ясо любити? І зараз готове розчарування, а нехай така річ трафиться якому-небудь Маслякові або Грабовичеві, так він Вам сяде і том поезій напише, вихваляючи те м’ясо, що воно таке рум’яне і біле, і м’яке, і пухке, і таке мало волосся, і такі очі, і такі руки – фі, аж гидко слухати. А о тім, що те м’ясо не мало ні серця, ні мозгу, ні характеру, він і не згадає. Та ба, не в тім ще лихо, а в тім, що таке м’ясо відтягне від іншої, реальної праці і того, хто пише вірші, і тих, що будуть їх читати»⁵⁴. Ту ж доволі штучну й патетичну тенденцію видно й у листі до К. Попович, у якому Франко зумисне наголошує на громадянських, суспільних функціях літератури, на потребі поступової праці замість пошуку натхнення, покликання: «Впрочім, що значить у поезії покликаний або непокликаний? Всі покликані, а мало вибраних. От наші молоді поети, Масляк і Грабович, уважаються за покликаних, а я смію твердити, що вони не вибрані. Поезія в наших часах перестала бути забавкою неробів, а сталась великим ділом, горожанською службою, вона повинна в найдосаднішій і найвищій формі висказувати найвищі змагання, сумніви, болі, розчарування і надії цілого віку, повинна одушевляти і провадити покоління, кристалізувати все, що в їх житті і мислях було найкращого й найліпшого, і переховувати на науку і скріплення потомності»⁵⁵.
Отож, Франко у рецензії чітко означив свої антипатії щодо політичного та естетичного народовства поета Масляка, висловив жаль щодо його консерватизму, боязні реалізму, раціоналізму та радикалізму. Особливо цікавою є семантика Франкової формули-метафори «корифеї нашої літератури», що безпосередньо корелює з означенням «гімназійні вчителі». Як сприймати ці оцінні характеристики провідної культурної верстви українського соціуму Галичини 2-ї половини 19-го століття: через призму художнього твору? Тоді, за Інґарденівською концепцією, це тільки квазісудження, тому не може, а, точніше, апріорі не мусить бути правдивим чи хоч би точним, хоча цілком могло би таким бути, якщо його вивести поза межі мистецького тексту та застосувати щодо цієї рецензії і щодо твору-предмета нашого дослідження. Власне, цей феноменологічний критерій несвідомо і застосували укладачі 50-томового видання творів Франка, помістивши «Нашу публіку» серед художніх творів і, таким чином, піддавши сумніву Франкову об’єктивність. Отже, жанр твору «Наша публіка» споріднений з літературно-критичною статтею, рецензією, шкіцом, фейлетоном, має ознаки і поетичної прози, а з іншого боку – публіцистичного твору та філософського роздуму з вільним способом висвітлення і розв’язання цікавих авторові проблем, поданням різних поглядів на актуальні суспільно-національні теми. Есеїстична форма твору була дуже експансивною, розкутою, атракційною, дозволяла проектувати та оцінювати, не вдаючись до детальної і докладної мотивації та пояснень. Есе Франка поєднало у собі історичність, документалізм і художність, що, власне, і стало пізніше причиною популярності цього жанру в ХХ столітті, коли його культивували А. Камю, Ж. П. Сартр, А. Жід, Д. Орвелл, Х. Ортега-і-Гассет, Т. Манн, Ч. Мілош, Й. Віттлін та ін. Франковий текст був залежним від суспільно-історичного контексту, став продуктом культурно-історичної ситуації.
«Кожний читач виконує свій сценарій сприйняття, передбачений у творі (Інґарден це називає конкретизацією), натомість аналіз способу його пізнавання стосується всіх можливих конкретизацій, незалежних від реальних умов читання»⁵⁶, – слушно зазначає теоретик літератури, мовлячи про «дослідницьке» прочитання; можна ж дещо перенаголосити та подивитись на залежність і читача, й автора від суспільно-історичного контексту, тобто, через призму естетики рецепції, акцентуючи на засадничій різниці сприйняття художнього і наукового тексту. Детально дослідив цю позицію Лукаш Врубель у статті «Intencjonalność i referencja. Ku fenomenologii form gatunkowych», де, зокрема, справедливо зазначає: «Протокол розрізнень вказує передусім на дві фундаментальні різниці: типи тверджень, що представлені в обох «родах» текстів, а також відмінності цілей, для яких призначені»⁵⁷, та робить висновок, що «<…> категоріальна інтенція створює рамки для семантичної інтенції та детермінує пізнання в онтичному ракурсі. <…> Визначальним для розрізнення суджень і квазісуджень є їхнє відношення до правдивості. Однак, якщо аналогічне твердження може бути по-різному кваліфіковане у двох різних текстах, тягар такої характеристики припадає власне на жанрові форми»⁵⁸.
Тобто, постає дилема: чи можливо настільки категорично розрізняти фіктивність висловлювань у літературному творі та достовірність, пізнавальний характер у науковому тексті, як це пропонував Роман Інґарден? І навпаки: кваліфікувати жанр твору відповідно до правдивості-неправдивості, достовірності-недостовірності, об’єктивності-суб’єктивності? Вірогідно, що ні. У нашому випадку, щодо твору Франка «Наша публіка», радше варто говорити про так звану дифузію жанру, коли обидві творчі сфери не так протиставлені, як взаємодоповнюють одна одну, а спричинило Франкове звернення до цього способу вираження своїх думок про галицько-українські освітні, літературні, журналістські та інші загальнонаціональні проблеми його «цікаве» становище на розламі між народовським і радикальним угрупованням. Активно співпрацюючи з народовськими інституціями Галичини (журнали «Діло» і «Зоря», товариство «Просвіта», НТШ, підготовка чотиритомового видання творів Т. Шевченка та ін.) з середини 80-х років, Франко часто вдавався до тактичних відступів, своєрідних реверансів у бік народовського угрупування української інтелігенції Галичини, у якому переважало уніатське духовенство, що, попри певний клерикалізм та провіденський офіціоз, вийшло тоді на перші ролі у культурному й політичному житті, провадило виразно націєтворчу та просвітницьку роботу, важливість і результативність якої Іван Франко бачив та вважав за доцільне доповнювати та розвивати. Своєрідний опортунізм радикала з народовською партією закономірно не подобався матеріалістові та «космополітові» Драгоманову, який ревниво спостерігав, як його учень щораз тісніше самостійно інкорпорується з тими, кого професор-емігрант вважав ретроградами та безнадійними консерваторами. Звідси – своєрідне балансування, часто – пошук спільників на особистому, приятельському ґрунті.
У цьому ракурсі показовою та характеристичною була співпраця з ще одним представником «нашої публіки» – Володимиром Лукичем⁵⁹ (справжнє прізвище – Левицький Володимир Лукич), українським громадсько-політичним і національним діячем народовського спрямування. Франко дуже позитивно оцінив діяльність Лукича-видавця і науковця у статті «Українська альманахова література», опублікованій 1887 р. польською мовою («Rusińska literatura albumowa», Prawda, 1887. – № 22, с. 260–261; № 24, с. 284–285; № 27, с. 320–321). Стаття полемічна і доволі виразно спрямована проти народовського табору та його представників; натомість працю Лукича як одного з апологетів цієї культурницької та політичної партії Франко відображає як таку, що проведена всупереч консервативним і ретроградним діям керівництва «Просвіти» та більшості священицької і «професорської» публіки: «Незважаючи на незвичайно гостру, а іноді просто чудернацьку цензуру, якій піддавала “Просвіта” рукописи, все ж таки пану Лукичеві вдалося зробити цей календар найбільш популярною українською книжкою в Галичині, бо щороку розходилось понад 3000 примірників. Календар цей був в однаковій мірі потрібний як для народу, так і для інтелігенції»,⁶⁰ – писав Франко, відзначивши реформаторські потуги редактора, що призвело до його конфлікту з проводом товариства, внаслідок чого Лукич нереалізовані літературно-наукові матеріали оформив в альманах «Ватра». «Зміст “Ватри” з багатьох поглядів неподібний до тих видань, що тепер з’являються в світ з маркою львівських “народовців”. Хоча стрийський український клуб теж складається з “народовців”, а пан Лукич особисто далекий від усякого, навіть літературного радикалізму, все ж таки ми зустрічаємо тут думки значно свіжіші і менш залежні від правил шкільної естетики, ніж у львівських виданнях»⁶¹, – закономірно вказав Франко, який безпосередньо брав участь у підготовці змісту та виробленні структури цього видання через особисті контакти та листування із своїм колегою-редактором. Плідною була співпраця 1896–1897 рр. під час підготовки альманаху «Ватра» у Стрию, який видав Лукич 1897 р. Франко з ентузіазмом відгукнувся на пропозицію взяти участь у формуванні змісту видання і 9 липня 1886 р. відписав: «Знаю вже, що ти календаря не укладаєш і при тих страшних (письмівка Франкова – В. М.) цензурних обставинах, які тепер панують в “Просвіті”, я находжу се зовсім натуральним. Щиро бажаю тобі вдачі і поводження з альманахом і щоб доказати тобі, що бажання моє не фраза, а правдиве активне співчуття з усяким самостійним змаганням, незалежним від нашої “професорської кормиги”, то ось тобі й покажчик того, що я можу дати для твого альманаху»⁶². Франко у листі накреслив цілу програму видання альманаху, подав список автури і висловив готовність бути посередником у переговорах з потенційними авторами. Письменник активно шукав джерел заробітку і надіявся знайти відповідну журналістську працю у виданнях, «<…> підлягаючим цензурі не професорській, а тільки прокураторській»⁶³. «Професорська» цензура – це і буквальне, і метонімічне означення консервативно-клерикальної позиції домінуючої у «Просвіті», НТШ, редакціях газет і журналів народовської партії. «Я бажав би, щоб видання твоє зробилось першим товчком до нового, свобіднішого і поступового руху у нас, щоб було сигналом і для других – виломуватись з пут дотеперішнього шлендріану (недбалість, повільність, рутина – В. М.). І для того бажав би я, щоб зміст його був добірний і цікавий, так щоб всі мусили б його читати»⁶⁴, – писав Франко колезі. Лукич, будучи ще з студентських часів послідовним прихильником національно-патріотичного народовського табору, виконував роль своєрідного «містка», «лучника» між Франком та надзвичайно впливовими у 80-х роках 19-го сторіччя «священицькими» й «учительсько-професорськими» колами, адже частину збірника було видруковано коштом НТШ. Редактор «Ватри» коректно прийняв допомогу Франка, альманах відбувся і став подією у культурному житті.
Франко як історик літератури відзначив успішну боротьбу Лукича-редактора з громадською цензурою, консерватизмом та реґіональною замкненістю, внаслідок чого часопис став популярним загальноукраїнським органом із великим числом передплатників, що закономірно викликало заборону російської цензури: «У тім факті треба бачити велику заслугу Василя Лукича; “Зоря” під його редакцією уперве пробила китайський мур, який ділив нас від ширшої української громади. При тій нагоді показалося, що й по найглухіших закутках України, присипане попелом офіціального обрусенія, тліє невигасле українське почуття, готове при кождім свобіднішім подуві спалахнути ясним полум’ям; показався факт, якого ми в Галичині догадувалися, та який дехто з українських соціал-демократів старався нам ґрунтовно вибити з голови»⁶⁵. Годі і коментувати Франкове ставлення до «офіціального обрусєнія», російської імперської державної політики, спрямованої на брутальну денаціоналізацію українців, що провадилась передусім в освітній сфері через пряму заборону і переслідування навчання рідною мовою. У такому розрізі через взаємини Франка із Левицьким варто ще раз нагадати про причини тимчасового перебування письменника на першому році навчання у Львівському університеті в москвофільському «Академическому кружку» та націоналізацію і радикалізацію цього фінансованого російською державою обʼєднання. Лукич 1917 р. в газеті «Діло», а 1926 р. в журналі «Новий час» опублікував спогади про Франка⁶⁶, де оповів історію своїх взаємин із Франком від жовтня 1875 р., коли познайомився з однокурсником у Львівському університеті, відзначив авторитет Франка між ровесниками, викликаний його ранніми письменницькими пробами у журналі «Друг». Лукич наголосив на причинах, що зумовили появу в москвофільському гуртку чималого числа учасників, яких називали «угодовцями» через їхню головно народовську національно-політичну орієнтацію: студентів приваблювала у цій організації наявність свого просторого приміщення від «Народного дому», читальні, солідної бібліотеки, стипендій і позичок, пільгових квитків у театр і т.п. Московська експансія вже тоді була «гібридною» за формою і передбачала передусім фінансове дотування «пʼятої колони». Лукич згадував про своєрідний переворот у москвофільському товаристві, куди вписалось близько тридцяти народовців і провели демократичні перевибори управи, відзначив чільну роль Франка власне як редактора зреформованого «Друга»: «Нема що й казати, що душею всього був Франко, як справжній літературний талант»⁶⁷. У «Споминах» Лукич головно і написав про 1876–1877, спільну працю з Франком, А. Дольницьким, М. Павликом над виданням «Друга», співпрацю з М. Драгомановим, взаємини із «старшими» народовцями та причини і наслідки арешту Франка: «Франко, якого на розправі зовсім неоправдано і безпідставно наклеймено соціалістом, хоч він в тім часі ним не був, посвятився публіцистиці, спершу публіцистиці свого народу, а опісля сусідській, на жаль, не без вини наших провідників, які не тільки боялися дати йому місце в наших товариствах і видавництвах, але виключили з “Просвіти” і заборонили приходити на “Бесіду”; а я – студіям в університеті, хоч щирі товариські зносини між нами зовсім не перервалися»⁶⁸. «Проскрибований» Франко завжди був бажаним гостем у Болехові, де Лукич отримав посаду нотаря, дружба і співпраця між ними продовжилась.
Отож, можна стверджувати, що предметом Франкових суміжних, межових публіцистично-педагогічних текстів відповідно до законів жанру стала вільна, авторська реакція-інтерпретація суспільних, педагогічних, мистецьких, літературно-наукових проблем свого часу. Безпосередньо інспірувало Франка до есеїстичної форми, що була доволі поширеною у його мистецькій практиці, українське консервативне, клерикальне, регіонально замкнуте у Галичині тодішнє суспільство з його своєрідним дилетантизмом та агресивністю. Особливо у цей період Франко ангажувався у справи журналістські та освітні. Можливо, визначало це спрямування і нереалізоване прагнення кар’єри гімназійного учителя та університетського викладача, редакторські «круги пекла» у багатьох часописах, конфлікти як з москвофільською, так і народовською частиною українського соціуму в Галичині. Тобто, дуже часто Франко вибірково і доволі суб’єктивно трактував у своїх наукових і публіцистичних працях художню та суспільно-національну діяльність своїх політичних супротивників, намагаючись балансувати між вимогами непримиренного М. Драгоманова та об’єктивною доцільністю брати участь у провідному народовському струмені національно-культурного життя Галичини 2-ї половини 19-го століття. Консервативна «шкільна естетика» стала об’єктом критики Франка невипадково, адже у світлі позитивістської філософії «праці над основами», «органічної роботи», «теорії малих справ» роль освітянських інституцій була визначальною. Про те, що ця проблематика була дуже важливою для Франка, свідчать десятки художніх текстів белетриста, де так чи так висвітлено образи педагогів та їхніх вихованців, а також більше ніж сто сорок статей, оглядів, рецензій, у яких дослідник ангажувався у тогочасні педагогічні проблеми. Якщо у романтичній традиції тематично школа поставала у текстах головно у вигляді біографічного епізоду для вираження поглядів автора про виховання та методику навчання молоді, «охарактеризовували» окремі «світлі» і «темні» постаті педагогів, то ситуація кардинально змінилася в епоху позитивізму. В основі романтичної моделі свідомості був індивідуалізм, а художня література і літературна критика як правило висвітлювала негативну роль педагогічних інституцій для формування і росту окремих незвичайних, інтелектуально обдарованих чи чуттєвих і вразливих особистостей, які стикалися замість навчання з жорстокими реаліями світу. Позитивісти змінили загальну тональність зображення теми школи в літературі і критиці, і пов’язано це було із новою «навчальною» (знову просвітницькою) моделлю свідомості, коли на перший план виходила роль освітніх інституцій у піднесенні морального та інтелектуального рівня всіх верств населення. Завданням і письменників, і критичного супроводу було не створення нової освітньої моделі, а в першу чергу руйнування недосконалої старої. Лише в окремих текстах Франка кінця 19-го та початку 20-го століття помітне уже виразне прагнення до об’єктивізації опису шкільництва. Це було загальноєвропейською тенденцією розвитку і белетристики, і літературної критики, і публіцистики того часу. Основною функцією була нещадна критика «взагалі», вказування на анахронічність як самої школи, так і панівних у ній методик навчання і виховання, деспотичного та авторитарного характеру педагогіки. Ці цивілізаційні ознаки виразно виявились і в творчій спадщині Івана Франка з педагогічною тематикою, і в його критичних рефлексіях із суспільною та освітянською проблематикою, зокрема в белетристичному нарисі «Моя стріча з Олексою» та есе «Наша публіка». Ці межові генологічні форми у виконанні нашого письменника також можемо вважати втіленням західноєвропейського цивілізаційного індивідуалізму, і направду діяльність Франка була спрямована на трансформацію «ідентичностей і відповідно українського національного руху, стала результатом появи тут радикальної політичної культури, побудованої на запозичених модерних західноєвропейських зразках»; зокрема і його педагогічна і просвітницька робота справді мала на меті «деконструкцію старої “руської” релігійно-протонаціональної ідентичности модерною національною українською в австрійській Галичині в останній третині 19-го ст.»⁶⁹ Франковий вибір, Франкова участь в «українофільському» русі, а саме співпраця соціаліста-радикала з патріотичним «народовським», а потім і націоналістичним табором насправді мала синергетичний ефект для українського національного поступу, українського націєтворення, що аж ніяк не було просто «проектом»⁷⁰. В його освітній і педагогічній діяльності, реалізованій у художній та публіцистичній продукції, зокрема у текстах «Моя стріча з Олексою» і «Наша публіка», відображено також і суспільний остракізм щодо вестернізованої радикальної еліти, і той факт, що «Найбільша… перешкода полягала в існуванні у суспільстві великих сеґментів, байдужих до модернізаційних дискурсів націоналізму і соціалізму»⁷¹.
Зазначу, що ця «перешкода» існує і в нинішньому все ще постколоніальному українському суспільстві, коли постсовєтська псевдоеліта є вислідом слабкості національно ідентифікованої та інтелектуально розвинутої так званої інтеліґенції. Століттями колоніальна метрополія планомірно і цілеспрямовано асимілювала та винищувала саме національно зорієнтованих українських інтелектуалів, тому наша нинішня слабкість та роз’єднаність великою мірою зумовлена тією «історією, яку не можна читати без брому», а сучасний український політикум майже повторює досвід Франкових часів, коли продовжується не боротьба програм, ідеології, а протистояння двох таборів – проукраїнського та антиукраїнського, а виборець голосує за харизму уподобаного лідера із відповідного національно зорієнтованого політичного об’єднання. Відсутність свого інформаційного та освітнього простору призводить не тільки до ідеологічних, але й економічних втрат, адже популістські проекти однозначно перемагають в малоосвіченому, культурно відсталому середовищі, яким легко маніпулювати. Не тільки Франковий «символічний капітал» «національного поета-генія-пророка», але й передусім його виразно європейські цивілізаційні ідеї, спрямовані на розвиток і самоорганізацію громадянського українського суспільства, зокрема у сфері освітньої політики, сьогодні все ще актуальні.
________________________________
¹ Більш повний аналіз проблеми див. : Микитюк В. Педагогічні концепти Івана Франка (теорія та методика навчання літератури) : монографія / Володимир Микитюк. – Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2017. – 408 с.
² Гундорова Т. Франко не Каменяр. Франко і Каменяр / Тамара Гундорова. – К. : Критика, 2006. – С. 62.
³ Грицак Я. Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1886) / Ярослав Грицак. – К. : Критика, 2006. – С. 35.
⁴ Там само. – С. 42.
⁵ Франко І. Наука і її взаємини з працюючими класами / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 45 / Іван Франко. – К. : Наук. думка, 1986. – С. 29–30.
⁶ Франко І. [Що таке соціалізм?] / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 45 / Іван Франко. – К. : Наук. думка, 1986. – С. 55.
⁷ Примітки до статті: Франко І. [Що таке соціалізм?] / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 45 / Іван Франко. – К. : Наук. думка, 1986. – С. 509.
⁸ Також, звісно, і після публікації відомої статті «Ein Dichter des Verrates», де, як влучно пише франкознавчиня, «Франко однозначно не сприйняв засади А. Міцкевича про те, що для поневоленої нації є необовʼязковим дотримання норм традиційної моралі, категорично засудив так звану «патріотичну зраду», співцем якої, на його думку, був найбільший польський поет». Див. : Мельник Я. І остатня часть дороги… Іван Франко: 1908–1916 / Ярослава Мельник. – Дрогобич : Коло, 2006. – С. 224–225.
⁹ Франко І. «Ідеї» й «ідеали» галицької москвофільської молодежі / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 45 / Іван Франко. – К. : Наук. думка, 1986. – С. 414.
¹⁰ Грицак Я. Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1886) / Ярослав Грицак. – К. : Критика, 2006. – С. 203.
¹¹ Там само. – С. 203–208.
¹² Жанр твору у 50-томовику не визначено, окрім поклику до авторського підзаголовку. Так само не деталізовано це питання у працях О. Білецького (Художня проза І. Франка // Білецький О. Зібрання праць: У 5 томах. К., 1965. Т. 2), І. Басса (Художня проза Івана Франка. К., 1965), де жанр традиційно вказано як оповідання. Також у пізнішій розвідці (Басс І. І., Каспрук А. А. Іван Франко. Життєвий і творчий шлях. К., 1983) жанр твору визначено як оповідання (с. 102, 118) та зазначено, що публікація твору стала однією з причин конфіскації збірника, бо «поліційні власті знайшли “класове підбурення проти пануючих”, вихваляння соціалізму тощо» (с. 103). Художній метод безумовно вказано як реалізм (с. 119) і сказано: «В оповіданні “Моя стріча з Олексою” І. Франко накреслює перспективи майбутнього життя народу. Він на конкретному прикладі намагається подати в популярній формі соціалістичне вчення, показує, як за соціалізму мають користуватися землею, працювати, розподіляти прибутки, підкреслює переваги соціалістичного способу життя» (с. 120).
¹³ Дзвін» – літературно-політичний збірник, що його видавали І. Франко та М. Павлик після закриття «Громадського друга» в 1878 р. як його продовження
¹⁴ Див.: Денисюк І. Політичне оповідання І. Франка / Іван Денисюк // Денисюк І. О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. – Львів : [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. – Т. 2: Франкознавчі дослідження. – С. 85–95; Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст. / Іван Денисюк. – Львів : Академічний експрес, 1999. – 280 с.
¹⁵ Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст. / Іван Денисюк. – Львів : Академічний експрес, 1999. – С. 102–103. Також у праці відзначено, що «другий етап еволюції української малої прози – фаза соціологічного оповідання й суспільно-психологічні студії, де герой вже не винятковий, а буденний персонаж на тлі докладно змальованих обставин, носій певної соціальної психології, зумовленої цими обставинами» (с.92); дослідник показав, що І. Франко дотримувався у цей період творчості постулатів «наукового реалізму» у дусі позитивізму, що тепер називають «літературою факту», та узагальнив: «Провідними жанрами у цей час у малій прозі стає виробниче оповідання, політичне оповідання, соціально-психологічна студія» (с. 92).
²¹ Сірополко С. Історія освіти в Україні / Степан Сірополко. – К. : Наукова думка, 2001. – С. 527.
²² Див.: Сірополко С. Історія освіти в Україні / Степан Сірополко. – К. : Наукова думка, 2001. – С. 528–529.
²³ Там само. – С. 529.
²⁴ Франко І. Дещо про себе самого / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 31 / Іван Франко. – К. : Наук. думка, 1981. – С. 30–31.
²⁵ Сірополко С. Історія освіти в Україні / Степан Сірополко. – К. : Наукова думка, 2001. – С. 530.
²⁶ Ткачук М. Жанрова структура прози Івана Франка (Бориславський цикл та романи з життя інтелігенції): Монографічне дослідження. Наук. ред. і післямова Р. Гром’яка / Микола Ткачук. – Тернопіль : [б. в.] 2003. – С. 31.
²⁸ Легкий М. Форми художнього викладу в малій прозі Івана Франка / Микола Легкий. – Відп. ред. Л. П. Бондар. – Львів, 1999. – С. 46.
³¹ Перше число зазначеного часопису залишилось єдиним: його було закрито через цензурні перепони. Пізніше цей текст було передруковано з деякими мовностилістичними правками у збірці «Місія. Чума. Казки і сатири» (Львів, 1906. С. 138–148). Розташування «Нашої публіки» у цьому компендіумі зумовило той факт, що упорядники п’ятдесятитомовика помістили поданий текст, що має ознаки публіцистичного та літературно-критичного есе та фейлетону, поміж художні твори Франка – повісті та оповідання (Т. 18. С. 89–98).
³² Цей жанр є втіленням західноєвропейського цивілізаційного індивідуалізму, що постав як симбіоз античності й християнства, а зачинателями були відомі англійські і французькі філософи, зокрема, Ф. Бекон і М. Монтень. Генеалогічно есе сформувалося у 16-му столітті, але ознаки цього жанру помітні ще у старосвітських майстрів, в «Діалогах» Платона, «Моралі» Плутарха, «Листах про мораль до Луція» Сенеки та ін. Високу навчально-розвивальну функціональність жанру шкільного есея, необхідність упровадження-повернення його в сучасну освітню практику зовсім недавно відзначив Григорій Клочек. Див.: Клочек Г. Літературна освіта в новій українській школі: стратегія і тактика реформування / Г. Д. Клочек // Дивослово. – К., 2017. – Число 2. – С. 8–9.
³³ Легкий М. Проза Івана Франка: проблеми класифікації / Микола Легкий // Вісник Львівського університету / Серія філологічна: Франкознавство. – Львів : ЛНУ, 2011. – Вип. 55. – С. 18–19.
³⁴ За дефініцією М. Бахтіна, який у своїй літературознавчій доктрині використав цей музикознавчий термін.
³⁹ Треба зазначити, що у методології Інґардена далеко не основною була власне інтерпретація літературного твору, натомість багато важило осмислення можливості інтерпретації як такої. Можливості пізнання як у площині онтологічній (як побудований літературний твір), так і в площині епістемологічній (як пізнати літературний твір). Данута Уліцька, аналізуючи феноменологічну філософію літератури, справедливо зазначає, що сформувалася вона на ґрунті осмислення літератури і літературознавчої науки. Особливо це стосується так званої «реалістичної» версії феноменології Романа Інґардена, що вирізнялась від класичної для напрямку філософії Едмунда Гусерля, від фундаментальної онтології Мартіна Гайдеґґера, екзистенціалізму Жана Поля Сартра, герменевтики Ганса Ґеорга Ґадамера та інших представників цієї теорії особливим взаємопроникненням літературознавства і власне белетристики, поглибленим й основним вивченням саме літератури. Вплив концепції Інґардена на феноменологічне літературознавство був найбільш помітним і значним. Див. : Уліцька Д. Феноменологічна філософія літератури / Данута Уліцька // Література. Теорія. Методологія / Упор. і наук. ред. Д. Уліцької; Пер. з польської С. Яковенка. – Київ : Видавничий дім Києво-Могилянська академія, 2006. – С. 114–115.
⁴⁰ Спосіб існування літературного твору, його будова, «квазісудження» як концепція фікції-художності, конкретизації літературного твору, суб’єктивні аксіологічні структури читача-дослідника, естетична і дослідницька позиція літературознавства – ось основні пуанти Інґарденової філософії літератури, що мала більш теоретичне, ніж практичне застосування в літературознавчих дослідженнях ХХ століття.
⁴¹ Уліцька Д. Феноменологічна філософія літератури / Данута Уліцька // Література. Теорія. Методологія / Упор. і наук. ред. Д. Уліцької; Пер. з польської С. Яковенка. – Київ : Видавничий дім Києво-Могилянська академія, 2006. – С. 129.
⁴³ Масляк Володимир Іванович – 14.ІХ.1858. – 15. УІІ. 1924, Львів) – український письменник, педагог, публіцист, літературний критик, журналіст, перекладач. Батько відомого перекладача, письменника, педагога Степана Масляка (1895–1960) та художника і письменника Омеляна Масляка (1893–1972). Освіту здобував у гімназії у Перемишлі, студіював класичну філологію у Краківському та Львівському університетах. Особливий вплив на формування його наукових і світоглядних позицій мали Ом. Партицький (редактор часопису «Зоря»), викладач української мови і літератури у Львівському ун-ті Ом. Огоновський, викладач філософії цього ж ун-ту, відомий польський позитивіст Юліан Охорович. Працював журналістом львівського часопису «Діло» та краківського «Нова реформа» («Nowa reforma»). З 1885 року – редактор журналу «Дзеркало», назву якого змінив на «Нове дзеркало». Від 1888 – педагогічна праця гімназійного вчителя, а від 1901 – професора у навчальних закладах Перемишля, Золочева, Станіславова (тепер – Івано-Франківськ – В. М.), Коломиї, Бучача, Львова. Літературний дебют відбувся ще 1879 року низкою поезій у львівських часописах «Ластівка», «Слово», «Родимий листок», «Зоря» та ін. 1886 у Кракові надрукував першу поетичну збірку «Поезії», 1887 – другий том віршів під назвою «З чорного шляху» у Львові коштом «Зорі». Третя поетична збірка «Поезії» опублікована 1919 року. Поезію Масляка використовували композитори М. Вербицький, А. Вахнянин, В. Барвінський, О. Нижанківський, Т. Ярославенко, І. Кишакевич для написання пісень, деякі з них стали доволі популярними. Відомими у свій час (1891–1896) стали три книги сатиричних нарисів під назвою «Кістяки Гольбейна», у яких порушено різноманітні суспільно-політичні проблеми тодішнього галицького суспільства, а наскрізна і цілісна авторська тенденційність давала підстави вважати текст сатиричною повістю про галицькі «мертві душі». На літературознавчому полі залишив розвідки «Галицко-руский дилетантизм а руско-українська агресивність» («Буковина», 1896), «Значення Івана Котляревського в руській літературі» («Руслан», 1898), низку праць про Т. Шевченка, Ю. Федьковича, Вл. Реймонта, Ю. Словацького та ін. Переклав українською ряд творів Ф. Шиллера, В. Гюго, Л. Ненадовича, П. Прерадовича, польською – твори Н. Кобринської. Був упорядником збірників «Коляда від ц. к. листоноша на рік 1897» (1896) та «На великі роковини і в пам’ять Івана Котляревського» (1898). Багато писав польською мовою про українські національні справи, українську літературу у польські часописи «Nowa reforma», «Dzennik poznanski», «Kurier lwowski», «Przegląd powszechny» та ін.
⁴⁴ Стаття у журн. «Prawda» була неоднозначно сприйнята в українському суспільстві Галичини, передусім власне представниками народовського табору. Зокрема, про те, що навіть приятель Франка В. Коцовський був дуже незадоволений такою рецензією книжки віршів Масляка та ще й у польській пресі, засвідчує лист Франка до дружини [середина січня 1887]: «Prawda» надрукувала мою критику на Масляка і просить о дальші статті (Коц. за ту критику дуже сварив на мене)» Див. : Франко І. Лист до О. Ф. Франко з середини січня 1887 р. / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 49 / Іван Франко. – К. : Наук. думка, 1986. – С. 98.
⁴⁵ Франко І. Українська література в Галичині за 1886 рік / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 27 / Іван Франко. – К. : Наук. думка, 1980. – С. 44.
⁴⁶ Там само. – С. 94.
⁴⁷ Франко І. Українська література в Галичині за 1886 рік / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 27 / Іван Франко. – К. : Наук. думка, 1980. – С. 45.
⁴⁸ Згадка про емоційну і пристрасну реакцію Франка на збірку віршів Масляка є у спогадах сина Тараса Франка: «З книжками поводився дуже обережно, не загинав карток, не робив поміток на полях. Але й були винятки. Одна книжечка з бездарними віршами В. Масляка обурила Франка до живого і втиснула йому в руки кольоровий олівець для поміток, що з них деякі вийшли частково в німецькій мові: «Безсоромно!», «Підло!», «Ну, ну!», «Ага!» Див. : Франко Т. Мої спогади про батька / Тарас Франко // Спогади про Івана Франка / упоряд., вступ. ст., прим. М. І. Гнатюка. – Львів : Каменяр, 1997. – С. 464.
⁴⁹ Франко І. Українська література в Галичині за 1886 рік / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 27 / Іван Франко. – К. : Наук. думка, 1980. – С. 46.
⁵⁰ Там само. – С. 46.
⁵¹Там само. – С. 51.
⁵² Франко І. Говоримо на вовка – скажімо і за вовка / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 28 / Іван Франко. – К. : Наук. думка, 1980. – С. 170.
⁵³ Там само. – С. 171–172.
⁵⁴ Франко І. Лист до Уляни Кравченко 30 листопада 1883 р. / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 48 / Іван Франко. – К. : Наук. думка, 1986. – С. 380.
⁵⁵ Франко І. Лист до К. К. Попович 27 березня 1884 р. / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 48 / Іван Франко. – К. : Наук. думка, 1986. – С. 406.
⁵⁶ Michał Paweł Markowski, Fenomenologia [w:] Teorie literatury ХХ wieku, Wydawnictwo Znak, Kraków 2006, s. 94.
«Każdy czytelnik na swój sposób spełnia scenariusz odbioru wpisany w dzieło (Ingarden nazywa to konkretyzacją), natomiast analiza sposobu jego poznawania dotyczy wszystkich możliwych konkretyzacji, niezależnych od realnych okoliczności czytania». Тут і далі переклад автора.
⁵⁷ Łukash Wróbel, Intencjonalność i referencja. Ku fenomenologii form gatunkowych [w:] Studia ingardeniana, Teka Kom. Pol.-Ukr. Związ. Kult. – OL PAN, 2009, Volum 4, T. 1, s. 44–45. «Protokół rozbieżności sprowadza się przede wszystkim do dwóch fundamentalnych róznic: do typów zdań wystęmpujących w obu "rodzajach" dzieł oraz odmienności celów, jakim one służą».
⁵⁸ Там само. – С. 54. «To intencia kategorialna tworzy ramę dla intencji semantycznej i determinuje rozpoznania o charakterze ontycznym. <…> Konstytutywne dla rozróżnienia sądów i quasi-sądów jest ich roszczenie do prawdziwości. Skoro jednak analogiczne zdanie może być odmiennie kwalifikowane w dwóch różnych dziełach, ciężar tej charakterystyki spoczywa właśnie na formach gatunkowych».
⁵⁹ Лукич Василь (справж. – Левицький Володимир Лукич) (2.ІХ.1856, с. Белзець, тепер Гончарівка Золочівського р-ну Львівської обл. – 6.Х.1938, м. Винники, тепер у складі Львова, похований на Личаківському цвинтарі у Львові) – український громадсько-політичний і національний діяч, правник, літературознавець, видавець, бібліограф, письменник.
⁶⁰ Франко І. Українська альманахова література / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 27 / Іван Франко. – К.: Наук. думка, 1980. – С. 100.
⁶¹ Там само. – С. 100.
⁶² Франко І. Лист до Василя Лукича 9 липня 1886 р. / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 49 / Іван Франко. – К. : Наук. думка, 1986. – С. 70. Більшість творів і праць, які запропонував Франко, було надруковано у «Ватрі». Це, зокрема, Франкове оповідання «Місія» і стаття про творчість Д. Мордовця, окремі твори Панаса Мирного, С. Руданського, В. Самійленка, У. Кравченко, О. Кониського, О. Маковея. Не були поміщені в альманасі дві літературно-критичні статті Франка, які він прислав Лукичеві: «Молодий вік Осипа Федьковича» (надрукована 1888 у журн. «Правда». Вип. 1, 2) та про драматургію Г. Цеглинського, яка увійшла у працю «Literatura rusińska w Galicji za rok 1886» (Prawda. 1887. № 6).
⁶³ Франко І. Лист до Василя Лукича 9 липня 1886 р. / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 49 / Іван Франко. – К. : Наук. думка, 1986. – С. 71.
⁶⁴ Там само. – С. 70.
⁶⁵ Франко І. З остатніх десятиліть ХІХ в. / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 41 / Іван Франко. – К. : Наук. думка, 1984. – С. 501.
⁶⁶ Лукич В. [Левицький В. Л.] Спомини про Івана Франка // Дїло. — 1917, 6 січня; Новий час. – 1926. – № 37. – С. 5; № 38. – С. 7; № 38. – С. 9. Передрук у кн. : Спогади про Івана Франка. – Львів., 1997. – С. 61–64.
⁶⁷ Лукич В. [Левицький В. Л.] Спомини про Івана Франка / Володимир Лукич // Спогади про Івана Франка. – Упорядник М. Гнатюк. – Львів : Каменяр, 1997. – С. 61–64. Окрім спільної праці над альманахом «Дністрянка», Лукич описав студентський побут свого колеги, а особливо тепло згадав про спільні мандрівки на канікулах та почуття колеги до Ольги Рошкевич: «У всіх тих прогульках брав участь і Іван Франко, котрого справа серця тягнула до одної з повищих місцевостей; тільки інколи відривався від нас і йшов до ріки ловити на вудку рибу та лапати раки. Він був дуже милим товаришем, а своїм дотепом удержував наш гурток в незвичайно добрім настрої» (Там само. – С. 62–63).
⁶⁸ Там само. – С. 63. Особливо Лукич відзначив допомогу Франка у компонуванні збірника «Ватра» («<…> був мені вельми помічний Франко доставленням власних і чужих матеріалів» (там само – С. 64) та редагуванні «Зорі» («В часі моєї редакції Франко помагав мені, збагачуючи відділи белетристики, науковий, критичний і т. п.»). У споминах автор акцентував, що контакти з Франком були постійними впродовж усього його життя, стосунки залишались приятельськими, а співпраця тривала навіть у 1915 р., коли Лукич повернувся до Львова та став знову працювати у «Просвіті».
⁶⁹ Грицак Я. Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1886) / Ярослав Грицак. – К. : Критика, 2006. – С. 435.
⁷⁰ Спротив певною мірою викликає сама термінологія «модерного націєтворення», сказав би – «калькуляція» «проекту», відповідне «відкидання» чи «відсікання» історичного національного розвитку, водночас не можна не погодитись із стрижневою тезою Я. Грицака про те, що саме західноєвропейські модернізаційні дискурси і сам «персоніфікований» Франко – «символ динамічної модерної культури», допомогли здолати русофільський рух принаймні у Галичині, що уможливило й утвердило наші самостійницькі національні і громадянські стремління на століття, сформувало «поступове», модерне українофільство. Історик бачить Франка як «геніального творця» й послідовно «виволікає» його з «мулярського, каменярського карʼєру» до храму (чи колізею!) інтелекту.
⁷¹ Грицак Я. Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1886) / Ярослав Грицак. – К. : Критика, 2006. – С. 439.
22.08.2018