Моја стріча з Олексоју (1878)

[Дзвін, 1878, с.285–296]

 

(ОПОВІДАНЬЕ МИРОНА СТОРОЖА.)

 

Ја чоловік прокльатиј, ненависниј, прогнаниј с поміж „чесних“, — одним словом, проскрібованиј. Проскрібованиј,— се сама відповідна назва. Се не значит, шчо, приміром моја совість стаје супротів мене, або шчось подібного, — ні, се значит тілько то, шчо льуде „чесні“ (коли хочете, можете звати јіх „богатими“, „сильними", „практичними", — се на одно вијде), випхнули мене с „чесного" і „порјадного" товариства, — т. ј. по просту, с поміж себе. I зовсім справедливо! Моје імја враз іс кількома іменами подібних до мене „во времја оно“ оббігало весь крај, було пострахом усіх „мирних і вірноконституціјних горожан", — з мојім іменем усі вони вјазали поньатье перевороту, револьуціјі, різьні. Правда, в тој час, коли „спасителі істнујучого порјадку“ підньали најстрашніјшиј гвалт, ја і мојі товариші сиділи спокіјно і смирно за тьуремними кратами та рахували дни короткого житьа, страчені пусто та марно. Але возьмім приміром, шчо діло зовсім так не діјалось, шчо мені і мојім пријательам о переворотах та револьуціјах і не снилосьа, — то шчо с того? Чи вже то одно, шчо ја сидів у тьурмі, не вистатчује, шчоби на віки запјатнати мене в очох „чесних“ льудеј? Ба, але всевідушчиј і всемогушчиј суд справді признав мене винним, справді в мојім організмі добачив револьуціјну жилку, в мојіј крови досьльідив крапльу такојі крови, котру французькі „спасителі порјадку“ забули пролити до остатку в р. 1872., в мојіх очох догльанув іскру такого огньу, котриј може запальувати доми „мирних горожан“ не гірше нафти. Одним словом, — ја оказавсьа кругом винним на суді, — значит, погорда і прокльатьа „порјадних" льудеј насупротів мене зовсім справедливі.

 

Ја ј зовсім не жалујусь на те, ба навіть, — хто знаје, — може ј лекше мені стало, коли, вијшовши с тьурми, ја почувсьа свобідним, јак птах у воздусі (јак тој Німець каже, vogelfrei)! Ја чув тоді шчось подібного, јак ученик, шчо по скінченьу шкільного курсу виходит зо школи. У него в руці сьвідоцтво хороше а в голові блискуча, заманчива надіја на пријемности вакаціj. I ја також пројшов курс науки „порјадних льудеј“, просидів поруч них довгі літа і получив в кінци сьвідоцтво, — правда, трошка не так написане, јак звичајно, — але все таки увільньајуче мене від дальшого сидженьа на прокльатіј лаві. Ја вијшов на двір, на сьвіжиј воздух! У мојіј голові кишіли нові мисли, нові вражіньа, а с посеред них чим раз сильнішче визначувалисьа звуки сумнојі а шчасливојі пісьні:

 

      Обривајутсьа звільна всі пута,

            Шчо вјазали нас з давним житьем!

 

Ја чув, бачив, знав з сильного битьа серцьа, шчо се правда, шчо пута порвалисьа, шчо давне житье пропало, — а на першу хвильу, на першиј свобідниј віддих се вистатчувало.

 

Правда, — чутье, хоть і јак сильне та горјаче, не довго палаје, — вік ним не прожијеш. Пісьльа першого, пјаного вибуху воно швидко успокојілосьа, — і ја погльанув на сьвіт холоднішчим оком. Житье проскрібованого, чужого посеред льудеј, ненависного, від котрого відвертајутсьа всі, шчо шче до недавна запевньували му своју пријазнь, — таке житье всьакому швидко надојість. Правда, — побачиш одного такого, шчо відвертајесьа стрітившисьа с тобоју, — спльунеш та проворкочеш: „Мізерак! Махај собі к чорту!“ — побачиш другого, третього, — то само! В кінци самому стане прикро, нудно, — роспука огорне. „Шчо се, — подумајеш собі, — чи се ја справді вже такиј гидкиј та страшниј, — чи тим льудім усім в головах попереверталосьа ?“ — Та ні, — відповідајеш собі самому, — ні одно ні друге, — а тілько то, шчо вони „чесні і порјадні“, а ти... ну годі! На таку докладь нічого не відкажеш. Остајесьа тілько дві дороги: або посипавши голову попелом та роздерши ј ті посьлідні „ризи“, шчо на тобі, плакати, жалувати страченого часу, в котрім і сам ти був „чесним і порјадним“ та јти „на распутіја і стогни града“ — просити всьакого „порјадного" о прошченье за страшну, хоть і не сповнену провину; або раз на всьігди пльунути на цілу „штуку“, взьати на себе „хрест свіј“, — се значит, стати добровільно, доразу, бесповоротно в рјади проскрібованих та витручених, і неогльадајучись іти шукати дльа себе такого самого товариства. Розуміјесьа, ја так і зробив, — і, вірте ми, не то, шчобим стратив шчо небудь на тім, — а противно, том зискав, шчо тепер можу веселим, критичним оком погльанути на все минувше, шчо „чесним і порјадним“ льудім зовсім не так лехко приходитсьа.

 

Жијучи між прокльатими та витрученими с „порјадного“ сьвіта льудьми, зовсім природно чоловік нагадује собі всіх подібних „прокльатих“, јаких тілько стрічав коли небудь. Споминки такі незадовго најшли ј на мене. Ба, на мене вони мусіли најти швидше, јак на всьакого другого, бо таких „прокльатих" ја не то, шчоби знав, — ні, — вони були мојі својаки! Весь міј рід, усі Сторожі, від першого до посьльідного, були іменно такі. В цілім селі ні один „порјадниј“ газда не сказав назви „Сторожі", шчо б не додати: „от розбіјники, — викришило би јіх до лаби!“ Та на тім діло не кінчилосьа. Сторожі були посьміховишчем і поштуркачами всејі громади, а іменно громадського начальства. Лучитсьа в поли шкода, — худоба овес спасе або там витолочит, а шкідника не зловјат, — ого, на Сторожів вина паде! Зрубав хтось у лісі варунок, а злісниј не може досьлідити, хто,— ну, просто јде на Сторожівшчину, і хоть нічого не најде, то все таки вильје своју злість в цілім потоці прокльать та всільаких поганих слів на „тих злодіјів, розбіјників Сторожів.“ Јіх бесіди і правданьа старшина рідко слухала, — „весь сьвіт знаје, шчо ви брехуни та мејли, — бога бисте продали!“ Де јака кара, де јака здекуціја, штроф або шарварок,— на Сторожів перших усе сиплесьа, јак з діравого міха. Одним словом, — такіж проскрібовані в громаді, јак і ја!

 

Чи треба ј казати, шчо при таких обставинах житье Сторожів не було шчасливе? Јіх було три брати (мені приходилисьа стријними братами). По смерти батька, а мого небішчика стрика вони поділили поміж себе јего невеличкиј грунт, поженилисьа, повислужувавши в војську і почали „пхати біду наперед себе.“ З малу шче не було між ними згоди,— ні, брешу, — були хвилі, в котрих не було згідливішчих та сердечнішчих льудеј, — але знов лучалисьа ј такі хвилі, коли вони нізашчо ні прошчо билисьа, волосали і кьервавили, мов зовсім без памјати. Тому то ј поженилисьа вони кождиј осібно, — хоть хати јіх були мајже поруч себе. Звісна річ, шчо розірвавши ј так не велику батьківшчину на три пајки вони бідували і не могли ніјак доробитисьа хліба. Зразу шче јшло јако-тако, доки јіх нешчаслива вдача не поробила всіх „порјадних“, се значит, богатших газдів — јіх ворогами.

 

Шче парубкујучи в нашім селі всі три брати відзначувалисьа поміж прочим парубоцтвом тим, шчо, јак казали льуде, „дуже були запальчиві до біјки, — шчо твоја једна іскра!“ Леда прикре слово, леда брехньа, — вони вже мов огонь. Особливо в коршмі рідко коли обіјшлосьа без біјки, скоро лиш Сторожі були. Посварјатсьа два газди, вони сејчас ујмутьсьа за слабшим, за біднішчим. Не було такого богача, котриј би від них не дістав памјатки. Але швиденько позабирали Сторожів до віјська і держали по 12 літ. Батько јіх умер, хата запустіла, поле обробльував за час міј батько, — і льуде поволи-поволи зевсім забули про Сторожів. Аж ось вони повертали. Најстаршиј Олекса вернув најборше (другі два брати мали шче по рокови служити), і сејчас почав свататисьа. Міј батько поратував го на першиј почин,— ну, і оженивсьа міј Олекса з Маланчуковоју Оленоју. Стариј Маланчук був собі зовсім небогатиј газда, а Олекса не мав грошеј, шчоби запомочисьа. Першиј рік він шче обробльував ціле вітцівське поле, так, значит, було јако-тако. Але коли на другиј рік поприходили брати з војська,— почаласьа незгода, далі сварка, а далі ј біјка за батьківшчину. По цілім селі льуде говорили страшні вісти: шчо Сторожі заперлисьа в одніј хаті і рубајутсьа сокирами — нікого до середини не пускајут, — тілько гвалт чути та кров аж по вікнах бризькаје; то знов, шчо хотьат доти сьа бити, доки не лишитсьа тілько один, а того нај буде все, і т. д. З усіх тих казок то тілько було певно, шчо Сторожі не хотіли позиватисьа перед суд, а задумали самі поділитисьа батьківшчиноју,— при чім, розуміјесьа, пријшло до біјки. Однако поділити все таки поділили, і опісьльа ніхто не чув, шчоби за поділ вітцівшчини марикували один на одного.

 

Але в громаді разом зо слухами про јіх біјки віджили всі давні спомини. „О, вже сьа розбіјники посходили, — знов будут льудім голови розвальувати! Не могло јім де там одному з другим голову вкрутити в јакіј нетечи!" — так балакала најбільша часть сельских богачів, кивајучи головами та частујучись горівкоју. На нешчастье, слова јіх, іменно, шчо до розвальуваньа льуцьких голов, доразу збулисьа. Сторожі не задовго почали по давному верховодити в коршмі. Тілько ж војсько полишало на них цимало сьлідів. Они ходили тепер јакісь понурі, відповідали на всьаке запитанье різко, мов топором рубајучи, а на богачів дивилисьа шче кривішчим оком, јак уперед бувало. Тоді шче принајмі хоть шчо-то побојувалисьа старшини, — а тепер де-де-де! На старшину іменно були в них најострішчі зуби, — старшині вони ніколи ј на одно слово не змовчали. „Кровопіјці, злодіјне, живодерники, — розкричавсьа було раз Олекса до віта і до преліпотентів. Розжилистесьа на громадськім добрі, то тепер брикајете! Ах ви свинопаси мерзенні, — ја би вас усіх!...“ Тілько ж присьажні не дали розльученому докінчити і вхопивши го потьагли до громадського шпіхліра, шчо звичајно стојав порожниј і служив замісьць арешту.

 

Але така нападка на словах, — то шче було по божому. Олекса не льубив бавитисьа словами, а зараз хапав фльашку або другу јаку посудину та шпурјав меже очи. Нашого давного віта він таким способом споганив на ціле житье, коли довідавсьа, шчо за јего вітівства з громацькојі каси шчезло 500 зол. Віт був молодиј і пристіјниј чоловік, льубив при спосібности за молодицьами побігати; Олексова фльашка відньала му до того охоту, зробивши јего лице подібне до сьвіжо зораного польа. Розуміјесьа, Олекса відсидів за тоту штуку в „семінаріјі“ цілих 6 місьаців, але ј вітови „досолив не аби јак.“

 

Але не тілько сільська старшина, — навіть „пани“, міські урјадники не мали ласки в Олекси. Він ставав против них на остро, а коли не помагали слова, — то в него ј „рукового" було не купити. Особливо возьні, авскультанти, та всьакі другі посіпаки, шчо звичајно по селах грајут рольу великих панів, мали сьа на осторожности перејіздьачи через наше село, а передовсім пильнувалисьа стрічі зі Сторожами. I справедливо, — бо Сторожі кількох таких підпанків порјадно таки були провчили на велику радість усім бідним, шчо мусіли зносити јіх бриканье та сварку, а на великиј клопіт віта, котрому приходилосьа за все відповідати перед старостоју. Розуміјесьа, шчо кар та арештів не шчаджено на „розбіјників.“ Ба, навіть сам пан староста повітовиј, перејіздьачи раз через наше село, стьавсьа був, тај то кріпко, з Олексоју. Се було шче 1872 р. в літі підчас хольери. Староста с повітовим доктором пријіхав, шчоб огльанути, кілько је хорих. Розуміјесьа, шчо староста стојав на серед улиці та тілько викрикав на „хамів“, а пан доктор со страхом і трепетом, кленучи на чім сьвіт стојіт, ходив по під хати.. До середини хат він і не зазирав, а послухавши, шчо му говорили баби та чоловіки, кричав на них, чому не робльат то а то і втікав швидко на улицьу.

 

— А со ? питав го староста.

 

— E, niema nadziejі! була стала відповідь пана доктора, до котројі шче звичајно долучував: Niech ich tu wszystkich jasne pioruny! або: Przeklęte chłopstwo, — samo sobie winno, — umiera, a wódkę pije !

 

Правда, пан доктор не говорив нічого о тім, шчо ні одного хорого ј на очи нe бачив, ані о тім, шчо волівби ј зовсім не огльадати далі, а јіхати просто до сусідного села, де у попа була дльа них наготовлена сита вечерја і вигідниј нічліг. Староста був „совістливиј“, і нізашчо не бувби покинув свіј „обовјазок."

 

Але jего і пана доктора чекала шче дуже немила передирка на Сторожівшчині. Баби, котрі плачучи просили доктора зајти до хати і погльанути на хорого, а котрим доктор на то відповідав тілько лајкоју та прокльатьами, ішли та заводили за старостовоју бричкоју горі селом, хоть і не сьміли приступити ближче. До них приставало чим раз то більше льудеј, — чоловіків, відказујучих та грозьачих, дітеј і жінок. Так зајшли аж на Сторожівшчину. Олекса, робјачи шчось коло хати, побачив на вигоні доктора, котрого дармо просили баби, вступити на хвильку до того а того хорого. Він видів, јак доктор кричав на них і кленучи вернувсьа на улицьу. Баби підньали плач. Олекса вијшов до них і почав роспитувати, шчо се таке?

 

— Та ци видите от, — говорила плачучи одна жінка, — лупјир мерзенниј пријіхав ніби обзирати хорих. Ја го прошу, шчоби пішов подивитисьа на мого чоловіка, а він јак сьа затріпоче, јак зачне гантелити та кьльасти, господи! „Marsz babo," таj „marsz babo!" „Ta чого ж пан пријіхали?" питају jего, А він і слухати не хоче, — побіг на долину!

 

У Олекси кров підступила до голови на таке оповіданье.

 

— Шчо, — та він, гавган один, — гроші бере, а на хорого ј подивитисьа не хоче! Погди но ти ! Піду ја до тебе!

 

I Олекса, јак стојав, так таки зараз пішов долі вигоном. За ним, заводьачи, та відказујучи пішли жінки. Вони надіјшли саме, јак докгор сідав на бричку, шчоб јіхати далі.

 

— Пане старосто, — закричав з далека Олекса, — а то по јакому ту порјадок іде?

 

Староста обернув сьа і велів зупинити бричку.

 

— Nu, co tam takiego?

 

— Ба, јак же то, по јакому? говорив Олекса підіјшовши ближче,— пан дохтор сьуда пријіхали хорих везітирувати, а вни ні до однојі хати не загльанут, лиш кленут та льудеј ганьбјат.

 

— Kłamiesz, gałganie! крикнув шчо моци маленькиј, зальаканиј доктор.

 

— Пан сам бреше! відрізав Олекса, у котрого з льутости жили на чолі кровју набігли.

 

— Со, со, со, со ? задріботав староста, зіскакујучи з брички.

 

— А то, шчо кажу! То јак же то, — пан дохтор гроші бере, а льуде мрут без ніјакојі помочи!

 

— A ty drabie, — a ty gałganie, — обуривсьа староста, вражениј в најдоткливішчиј бік, в сповньуванье обовјазків і побиранье заплати, — ta jak ty śmiesz w żywe oczy kłamać? Ta jak ty śmiesz?....

 

Льутість здавльувала горло старості, — піна пирскала му з рота при кождім слові.

 

— Пане, — відповів Олекса, — не жартујте з льудьми ! Ми ту не таких панів видали ! Вважајте, шчо тепер час не такиј, — ніхто не знаје, доки шчо : нині жију, завтра мја нема !

 

  — Co, ty będziesz grozić? Hej, przysiężny, wójcie,— bierzcie tego rozbójnika, bierzcie go, — on mię zabić chce! пишчав староста.

 

Олекса гірш усього не льубив подібних „панських" жартів. Злість кипіла в нім. Він не міг довше стриматись і обсипав старосту і доктора цілим потоком не зовсім сальонових слів. Староста кричав, а далі, видьачи, шчо ј баби зачали втурувати Олексі, замовк, сів на бричку і спльунувши велів поганьати на друге село.

 

— A niech was tu wszystkich cholera wytnie ! кричав він до льудеј!

 

— Тебе першого, — посіпако, кровопијце, на ! Кричав за ним Олекса.

 

Від того часу пан староста почав уважати наше село гніздом розбіјників.

 

Нагадујучи сесьу не зовсім естетичну, а шче меньше патріархальну сцену, ја звернув увагу шче на одну цікаву пројаву. Коли на льудеј приходив јакиј небудь дотисок, — тре було десь стати остро, посваритисьа, упімнутисьа, — то льуде пхали Олексу туди. „Ти-ді јди, бо тобі шчо? О ласку јого не стојіш, ну, а нам, знајеш, — різно буваје !“ А Олекса, горјача голова, не питав, шчо робит собі на кождім боці чим раз то більше ворогів, — ішов і пускавсьа осоју в очи кривдителеви. В такі часи наші „богачі“ забували свіј гнів, балакали ласкаво з Олексоју, жартували з ним, раді шчо можут сховатисьа за него. Але скоро тілько дотиску нема, — ого, вже міј Олекса знов і гидкиј, і розбіјник і злодіј і хто знаје шчо шче. А бідні льуде, хоть нераз і прем бачут, јак оно діло,— та шчо, — вони жијут на ласці богачів, — мусьат змовчувати, а то ј за ними підтьагати..

 

Ось того то Олексу Сторожа ја ј нагадав собі тепер, колим серед „сьвічнојі“ та „чеснојі“ громади побачивсьа в такім самім положіньу, јак він серед наших „порјадних та чесних господарів." А шчо, — погадав ја собі, — појіхати б отсе та навідати јего. Це буде цікава стріча двох проскрібованих, і то за подібні діла. Што то він скаже? Јак привитаје мене ?

 

Думка сесьа не довго ј мучила мене. Роздобувши гроші на дорогу ја сів на зелізницьу тај појіхав.

 

Розуміјесьа, першим поступом ја пішов до „својејі“ хати, т. ј. до батьківськојі, в котріј тепер жили два мојі брати, шче молоді 19 і 15-літні хлопці, і вітчим з мачохоју. Вітчим, мужчина в силі віку, рахувавсьа до „најпораднішчих і најчеснішчих“ господарів. Він приньав мене дуже шчиро і радісно, — навіть, бачилось, аж надто радісно, — роспитував про біжушчі новости, про віјну, про берлінську згоду, про вистріли в цісарја Вільгельма і з дивним тактом обминав питаньа про мојі „проступки“ і про моју „кару“. Правда, балакајучи про всьаку всьачину ми пријшли в кінци ј на тоту дразливу річ, — але вітчим немов не зајавльав надто великоjі цікавости, ја сказав кілька загальних, незначушчих слів, — він покивав головоју, і ми перејшли до јіншојі бесіди.

 

Ја питав про Олексу і сказав, шчо хтів бим јего побачити.

 

— Е, шчо ти, — такого опришка! пробовтнув згірдним тоном вітчим, — але сејчас таки поправивсьа, лице јего јакось на силу приньало холодну, рівнодушну міну, — і він сказав: — Та шчо, — јак хочеш конче, — то мож, — чому ні, — підеш завтра тај побачиш і Олексу.

 

Ја знав аж надто добре вітчимову вдачу і с тојі бесіди ја побачив, шчо мусіло шчось не-аби нарости між ним а Олексоју за тоті два роки. Ја почав з лехка допитувати, шчо таке сталосьа, — заходив з різних боків, але окрім звичајних сварок та вороговань нічого не домацавсьа. Ба, мачоха сказала навіть, својім звичајним, облесним тоном,— шчо „тепер-ді тато в такіј ласці з Олексоју, шчо сьа все село дивује!“

 

Се мене зовсім збило с пантелику. Тим дужче ја ждав завтрішного дньа, шчоби побачити Олексу.

 

Але шче тојі самојі днини вечером Олекса довідавшисьа, шчо Мирон зо Львова пријіхав, прибіг до мене. Ја вже повечерјав і саме шчо јно јшов спати до стодоли, колим побачив Олексу, ідучого горі берегом својім звичајним повільним, твердим поступом. Јего низька, трошка підсадковата стать, довгі жовньарські вуса, великі, сірі очи, і те напів добродушне, напів јідко насьмішливе лице, шчо тепер з ласкавим усьміхом було звернене д мині,— все те живо прикликало в мојіј памјати давного Олексу, молодого, жвавого урльопника, котриј мене малого носив на руках по над річку, де тато небіжчик з другим Сторожем ловив риби.

 

— А, прецінь раз, — прецінь!... говорив повільно Олекса, підходьачи до мене.

 

Ми привиталисьа.

 

— Шчож ти брате, — на нас загнівавсьа, — дуже шчось довго межи панами бувши! сказав він, а на лици јего мигнув јідкиј усьміх.

 

— Га, — відповів ја, — шчож робити брате, коли мја пани так польубили, шчо і на сьвіт дихнути не пускајут !

 

— Ага, — видно ! сказав Олекса.

 

— Јакось то ми, Сторожі, не мајемо в них ласки, — замітив ја.

 

Олекса јакось сумно всьміхнув сьа. Моја замітка діткнула го, видно в больуче місце.

 

— Шчож ти, — јдеш уже спати? закинув він.

 

— Та от јем вибрав сьа, — але де јего спати, — не хоче сьа.

 

— Ну, то може підеш зо мнов, — подивити сьа по Сторожівшчині.  А то ј так хто знаје, ци швидко тьа другиј раз увидимо.

 

Ја пішов, не відказујучись. Стежка вела долі городом, через річку та пастівники, а туди півперек по за село на Сторожівшчину.

 

Довгу хвильу ми мовчали. Ја бачив, шчо лице Олекси звільна насупльалосьа, немов јакісь невеселі думки шибали по јего голові.

 

— Ну, шчож, Олексо, — перервав ја першиј мовчанку, коли ми вијшли на пастівник, — роскажіт ми, шчо ту діјесьа, — јак вам проживалосьа за тоти роки?

 

— А шчо нам, — от јак то нам, — вітповів неохітно Олекса. Все по старому. От, ти би радше росповів, шчо там с тобоју.

 

При тім погльанув ми в лице с таким дивним виразом, шчо ја не знав, шчо ј сказати.

 

— Ех, брате, брате, — сказав він жалібно, — не того ми від тебе надіјалисьа ! Ми гадали: от, чень хоть один іс Сторожів, та дібје сьа до чогось, — буде ј нам поміч, — а вно шче от шчо, — така ганьба!

 

Олекса урвав і відвернув сьа від мене.

 

Сесі слова, так з гори, від разу висказані вдарили мене, мов молотом у голову. Мені кров ударила в лице...

 

— Јак то, — ганьба?... Ледво прорік ја дрожачим голосом.

 

— Ба, а шчож, — честь ? — підхопив Олекса, — сидіти в арешті межи злодіјами, — тај за шчо ?...

 

— Ну, за шчо, за шчо ? спитав ја.

 

— А пан біг тебе знаје за шчо ? Ци ти вбив кого, ци обрабував, ци шчо, хто тобі сьвідок ? От, о нас, то вже бодај усі говорјат, шчо розбіјники там, — ну, чорт јіх знаје, — але бо о тобі ми того не чули!

 

Аж нараз бух! А шчось уже мусіло бути, — адже тьа за шчось засудили !...

 

Јак прикро, тьажко, страшно стало мені на таку бесіду! Глубока, пекуча біль відозвала сьа в серци, здавила груди. Так значит, — ја вже до того діјшов, шчо ј рідньа відвертајесьа від мене, — ба, ні, — шчо навіть Олекса, тој нешчасливиј, вічно погорджениј і пересьлідованиј, котриј, хто знаје, колись надіјавсьа від мене підпори та поратунку, тепер відтручује мене ! А шчож то мусит гадати о мині вітчим! Мені тепер ажень до разу пројасниласьа јего холодно-солодка бесіда. Мені стало страх погано. Весь сьвіт видавсьа мені чужим, холодним, неприступним. Ја чув сьа відорваним від усего, чув, шчо всьака здорова звјазь з житьем у мене перервана, — чув, шчо будь оно так довше, мені пријдесьа вдуріти, зробити собі смерть. Ја рішивсьа росказати Олексі все, розјаснити јему своју провину.

 

— Ну, шчож ти, мовчиш, — не скажеш, шчо там с тобоју було? спитав Олекса вже троха ласкавіјше, видьачи, шчо мене глубоко вразили јего слова.

 

— Мовчу, бо шчо мају казати ? Виджу, шчо ј ти повірив тим брехньам, јакі про мене рознесли. Зачну правдатисьа, то скажеш, шчо брешу.

 

— Те-те-те! відказав Олекса. Повірив брехньам! хто јего знаје, — шчо льуде говорјат, то ја тобі кажу, — а відки ја можу знати, ци то брехньа ци ні? Скажи ти всьу правду, то тогди буду знав. Та добре, шчосьмо ј тілько дізналисьа. А то от рознесли були чутку, шчо ти вже стративсьа, — а другі кажут: ні, јего до Берна повезли на ціле житье! Ех, шчо ми ту вже ј наговорилисьа ј наплакали ! боже моцниј! А твојі браті!...

 

— Та јак жеж, — спитав ја, — јак тобі росповідали, шчо за шчо ніби ја сиджу? Мусіли прецінь казати, за шчо.

 

— Або ја знају. Говорили всьільако, але ја не міг добре розміркувати, аж ось ми твіј вітчим говорит: „А знајеш, каже, за шчо нашого Мирона заперли?" — Ну, кажу, за шчо? — Е, — повідаје, — він там десь сьа замішав, меже јакихось... бунт јакијсь хотьат робити, бога касујут! Ну, каже, — видиш, — ци не вдурів чоловік?“ Ја јак тото почув,— то сам јем не знав, шчо казати.

 

— То так вітчим казав ? А не повідав, за шчо тој бунт маје бути? Може за Польшчу?

 

— Ні, того не казав.

 

— Погдіт но ви, Олексо, — ви прецінь і в војську бували і всьакі річи виділи. Скажіт ви міні, — јак кому докажут бунт і забіјство і такі другі річи, — то јак ви гадајете, — јак будут карати? Засудьат вони јего на місьаць або два, ци запотарајкајут де з на пјать або ј більше літ?

 

— Е, та то стара бајка! Ја то ј твому вітчимови казав! Ні, кажу, то не може бути. Јак би так, то вни би го не на місьаць засудили, а де з на 10 літ! А він усе свејі, — „еј, шчо ти, каже знајеш.“

 

Ми знов ішли хвильу мовчки півперечкоју посеред піль, покритих зеленим вівсом. Вже ніч нальагала. Перед нами в віддали здвигавсьа огромноју, чорноју масоју Діл, над котрим на заході шче жевріли посльлідні відблиски вечірного сьвітла. За нами лишив сьа пахушчиј пастівник, немов зелене, іскристе озеро, на котре з верха чим раз густіјшоју масоју зачала нальагати вечірна мрака. Рехкіт жаб ніссьа з річки широко по росистіј траві. Пергачі звивалисьа в воздусі, мов великі, чорні блискавиці черкајучи нераз в нечутнім лету поверхність зелени. С півночи повіјало холодом. Ми пішли швидше, шчоби завчасу зајти в село. Олекса немов хотів шчось; питати мене, але не міг јакось осьмілитись.

 

— Та шчо, Мироне, — сказав він наконець,—ану скажи по правді,— ци мере ви там хочете бога скасувати, урјад, усьо?

 

Ја ждав подібного питаньа і всьміхнувсьа.

 

— А ти јак гадајеш, — ци мере хочемо, ци ні? спитав ја.

 

— А хто вас там знаје! Ја собі гадаjу, шчо то не може бути! Але бо то от у нашім місті, то је ј один урјадник, — ја з ним нераз видајусьа, — то він мені раз при пиві говорит: шчо ти, каже, Олексо, знајеш! Ви гадајете, шчо воно так усе, јак попи кажут, і вірите і дајете, то-шчо, — а пани та попи сьміјутсьа с тото! Вони нічому не вірјат, а кажут, шчо то лиш така мана на простих льудеј, шчоби јіх слухали. Ци правда тото?

 

— Може ј так, а може ј ні, — відповів ја, — тількож ти міні скажи, ци судили того урјадника так само јак мене ?

 

— Судили? Угу! Він он ходит по місті, јак зьвір, — і волос му з голови не злетит.

 

— Ну, видиш, — то він же тобі говорив протів бога, а јего не судили, — а від мене ти шчось такого ніколи не чув, а мене судили. Значит, — то за шчось інчого.

 

— Та воно јакось так виходит, — вітповів Олекса.

 

— Отжеж ја тобі росповім, за шчо нас судили. Нам сказали, шчо ми — нас було кілька льуда — зробили межи собов тајемну кумпаніју, шчоби ширити між льудьми соціалізм.

 

— Ага, ага, — перебив мене Олекса, — шчось то ј ту наш ксьендз говорили про тој соціалізм. Скажи но ти мені, шчо то таке ?

 

— Соціалізм відповів ја,—то така наука, шчоби, от дльа прикладу,— шчо мајут льуде обробльати поле по кусничкови, кождиј окремо дльа себе,— то шчоби обрабльали разом, — то ньіби, шчоби все поле збили в один лан громадськиј і шчоби на нім робили всі разом, — шчо сьа вродит, також разом іде до громадського шпіхліра, а відтак урјад громадськиј ділит кождому пісьльа того, јак робив; робив більше, більше дістаје,—робив меньше, то ј меньше дістаје.

 

Олекса слухав здивованиј.

 

— Ба, та шчо тото, — каже, — то је така наука?

 

— А так, наука.

 

— I тота наука заказана?

 

— Ні, не заказана.

 

— Ба, то за шчо ж вас судили, коли не заказана ?

 

— Чујеш, шчо сказали нам, шчо ми ніби зробили меже собов тајемну кумпаніју, — а то не вольно.

 

— Ну, а ви робили таку кумпаніју ?

 

— Га, кажу ја, — нам того на докладь не довели, — а тілько виміркували с того, шчо в нас понаходили листи, шчо ми писали один до другого.

 

— Але скажиж мені, — зачав Олекса по короткіј мовчанці. Ту о вас говорили, шчо ви урјад касујете, — а ти ось говориш, шчо буде урјад громадськиј, шчоби ніби пајувати, шчо сьа кождому належит?

 

— А так, — відповів ја, — то видно тоті брехали, шчо о нас таке говорили. Ми тілько того хочемо, шчоби кождиј працьував на користь усејі громади, — а тогди всьа громада буде могла кождому забеспечити таке житье ј таку вигоду, јакојі тепер не маје ј најбогатшиj газда.

 

— Ба, а то јак? спитав Олекса.

 

— А так, шчо јак у громаді всі будут робити разом, — то зробјат далеко більше, ніж кождиј собі окремо. Ба, чоловік, працьујучи порјадно все зробит більше, ніж јому треба до житьа. Збіжье все не зјістьсьа в громаді, хоть ніхто не буде ј голоду терпіти, — а јак пријде сьа продавати, то на гурт і там, де најліпше платьат. I ту буде зиск. От возьми бодај такиј приклад. Ти знајеш, шчо тепер повинаходжено різні машини до господарства, плуги ліпші, сіјалки, молотилки, косарки, січкарні і богато других: вони робльат усьаку роботу і ліпше і швидше, ніж чоловік руками. Один господар не маје зашчо завести нераз і одну таку машину, — а всьа громада, господарујучи враз, ніби одно велике газдівство, може лехко посправльати такі машини: тоді до тојі роботи, шчо тепер потребује місьаць часу, вистатчит дві неділі, то значит, шчо јак тепер усі льуде робјат раз-у-раз по цілому дневи, тоді будут могли робити по пів дньа. Шче ј друга користь може с того бути. Тепер, јак видиш, кождиј газда про себе зајмајесьа однакоју роботоју: все коло польа тај коло польа. А јак усі господарства в ціліј громаді перејдут у одно велике господарство, — а при машинах не буде потрібно тілько льудеј до польа, шчо тепер,—то  одна часть буде мусіла взьатисьа до всільакого ремісла та торгованьа. Тоді буде також досить рук, шчоби повисушувати багна, помурувати гостинці, повикорчовувати хашчі, плекати пчоли та худобу. Діти, шчо тепер літом пасут худобу, будут могли ходити до школи, бо на них уже не будут кожду дрібку старатисьа родичі, а громада. Громада дльа свогож добра схоче мати з них здорових і розумних льудеј. Таким способом можна буде помочи всім бідним, можна буде так зробити, шчоби не було ні бідних ні богачів, а були всі рівні льуде робучі, котрі за своју працьу жили б хорошо і в достатку і не терпіли б такојі нужди, јак тепер.

 

Олекса мовчав. Помимо густого змроку видно було по нім, шчо думка в голові заворушиласьа, шчо старајесьа поньати і розміркувати собі все, шчо чув.

 

Тимчасом діјшли ми до Олексовојі хати. Обгороджена старим, на пів розваленим плотом і захишчена кількома на пів підсохлими јаблінками, вона схилиласьа в один бік, бовваніјучи в сумерці староју, попродираноју стріхоју, та покривленими стінамн, шчо ледво держалисьа на підпорах.

 

— Ось і мојі пальаци препишні! промовив Олекса з гірким усьміхом. Ходи, брате, посидь троха, — побесідујемо.

 

Ми ввішли. В хаті була Олексова жінка Катерина, молода шче, але з нужди дуже помарніла молодицьа, а довкола нејі стојала ціла купка дрібних дітеј. Вона годувала јіх черешньами, а најменче держала коло грудеј. Она з великоју втіхоју почала витати мене.

 

— Ну, боже милиј, — не гадали вже ми вас видіти, јак роспустили чутку: ого, нема Сторожа Мирона! Шчо ја сьа тогди наплакала!...

 

Катерина ј тепер зачала обтирати очи рукавом. Олекса за час нашого витаньа стојав з боку, всьміхајучись добродушно та поводьачи очима по хаті. Хата була крајне бідна, посудина всьа нужденна, діти марні і слабовиті (вони вже від тижньа жили мајже черешньами, бо хліба не стало а бульби новојі, јединојі попори в передновинок, шче не було!) — Видиш, — то міј двір! відозвавсьа Олекса. Ну, але сідајже собі!

 

Jа сів. Олекса присунув собі столець і сів насупротів мене. Він почав було заходитисьа — гостити мене, але ја відмовивсьа. Катерина зачала росповідати дешчо о својім житьу і о тім, јак вітчим збиткујесьа над мојіми братьами. В мене духу не стаје повторјувати ті страшні факти,— вони записані в мене глубоко в серці,—а вам до них нема ніјакого діла.

 

Олекса за тој час, хоть і мішавсьа нераз в жінчину бесіду,— видно було, думав о чім јінчім. Коли Катерина скінчила, він звернувсьа знов до мене.

 

— Ну, дивна ж у вас тота наука, шчо ти ми казав. Миньі видитсьа, шчо в ніј богато правди.

 

— Јака то наука, — запитала Катерина.

 

Олекса почав својім способом і својіми словами розјасньувати јіј, в чім діло. Вона дивуваласьа, схапуваласьа з місцьа і скрикала час від часу: ну, ци видиш! Нераз чоловік сам собі таке дешчо гадаје, — а вно от і в школах того вчат! Олекса, росповідајучи јіј, сам розгорјачивсьа,— јего сірі очи почали блишчати, — він не міг спокіјно всидіти на місци і в кінци скрикнув: А боже, боже, — чому то чоловік темниј, — чому то не видит нічого, шчо сьа в сьвіті діје ! Ну, дивисьа жінко, — јак би всі льуде до того діјшли, то шчо би јім було за тьажко зробити так? I заборонити би јім ніхто не сьмів! Ну але скажи мені, брате,— коли тота наука не заборонена, то за шчо ж на вас таке кричат?

 

— Е, то різні тому причини, відповів ја. Треба видіти, хто кричит. Кричат најбільше погані льуде, дармојіди, деруни, — бо видьат, шчо јак би до того діјшло, то би јім нараз усьо урвалосьа. А друге кричат дурні, котрі не знајут, чого ми хочемо: јім наговорили, шчо ми бунтівники, хочемо різати панів, попів та жидів, — ну і кричат. А ми, јак сам видиш, не то шчо різати ані навіть виганьати нікого не гадајемо,— але ј овшім,— чим більше льуда, тим ліпше! Більше рук до роботи, то ј робота ліпше піде! Розуміјесьа, шчо хто не буде робити, тој нічо не дістане і може собі рушати на штири вітри.

 

— Так, так! так сьа належит! аж скрикнув Олекса! Ци раз ја то само говорив от нашим жидам або ј панам: дармо льуцьку кров пјете! За шчо вас бог на світі держит? — Так брате міј льубиј, — того сьа держи, — від того не попускајсьа, хоть би мали так на тебе всі кракати, јак ось ту на мене в селі!

 

Ја всьміхнувсьа.

 

— А хибаж уже, богу дьакувати, не кракајут? Не біјтесьа, је вже  ј тепер такі, шчо јак би могли, тоби мја простов дорогов виправили на шибеницьу! А попуститисьа того, јак самі видите, не зовсім лехко. Скоро чоловік раз пізнав правду, то вже від нејі не відречесьа, доки, розуміјесьа, він хоче бути чесним чоловіком.

 

— Ну, а јакже ж ти гадајеш, — шчо буде далі с тобов?

 

— А шчо буде? Гадају дејаким способом заробити тілько, шчоби мож купити грунт, — тоді піду та буду господарити:. може на шчо льудьом пригоджусьа.

 

Олекса і Катерина видимо не надіјалисьа того. Јіх здивувала моја бесіда.

 

— Јак то, — тількі роки вчившисьа, — а всьо надармо?...

 

— А то чому надармо? Ци ви гадајете, шчо тој лиш учитсьа не надармо, хто вијде на попа або пана, та може льудеј обдирати? Ні, брате,—тепер највишча, најкрашча наука — вміти чесно жити на пожиток бідним, а не на јіх нужду! Тепер највишча наука каже, шчо треба робити, працьувати дльа громадського добра. Тепер наука каже, шчо то, шчо ја вчивсьа через тількі літа, — то то ја так јак би довг затьагав у всіх льудеј, шчо мене вдержували, давали ми книжки, одіж, страву; — бо на все то ја прецінь не заробив. Отже тој довг треба јак мож најсовістнішче сплатити !

 

Підчас мојејі бесіди лице Олекси пројасньувалосьа, наливалосьа кровју, — він встав зо стільцьа і коли ја скінчив, хопивсьа за чоло і скрикнув:

 

— Чујеш, чујеш, Катерино! Слухај, шчо він говорит! Розуміјеш усьо? Ох, брате, брате льубиј! Чень то бог дасть, шчо з наших Сторожів буде колись сьвітови јакась користь, бодај на макове зерно! Нај тебе бог держит на тіј дорозі, колись раз на ньу став!

 

Він кинувсьа, обнимати і цілувати мене. Катерина, втирајучи сльози рукавом, також зближиласьа ідомні, — малі Сторожі обступили мене, шчебечучи та обзирајучи. В мојіх очох по двох довгих-довгих літах першиј раз закрутилисьа чисті сльози зрушіньа. Весь сьвіт мені пројаснивсьа, — нова сила вступила в мене, немов се кожде с тих бідних, прибитих недолеју, погорджених льудеј частику свого житьа, својіх надіј, својі сили вливало в мене!...

 

Але шчож, добродіјі, — такі хвилі лучајутсьа тілько „проскрібованим“, так јак тој тілько чује в десьатеро живішче красу житьа, хто стојав під ножем ката! Правда, житье „проскрібованого" часами сумне і важке,— але серед наших гнилих обставин јего тілько ј можна назвати житьем. Внутрішниј супокіј, сила ј јасність переконань, чиста совість і боротьба, вічна, ненастанна боротьба протів темноти, фальші і дармојідства ! А шче до того такі хвилі, с котрих одна стојіт за все житье, житье в затрутім, удушливім воздусі недумства! Ех, добродіјі, дльа самојі боротьби, дльа кількох таких хвиль варто пльунути на всі „пута“, варто стати „проскрібованим!“

 

 

26.11.1878