45 років минуло, від коли збудилась австрийска Русь — а до сегодня ще вона не знає докладно, до якого житя збудилась: чи для того, щоби розвивати осібну культуру, чи може разом з рідними по народности братями, україньскими Русинами, або чи приймити готову вже культуру північних Русів...
До сегодня маємо ми заступників всїх сих трьох напрямків, хоч до властивого значіня у нас підоймились тільки послїдні два: чому то так сталось, то стане нам ясно, коли розкажемо, що той, хто хоче розвивати осібну галицку культуру, мусить мимохіть підпирати тих, що хотять піднятись тої культурної роботи вкупі з Українцями — а се знову саме тому, що Галичанин і Буковинець а Українець, звісно, дїти одного народу.
Таким чином лишають ся у нас два напрямки культурні: один більше нам природний, национальний — малоруский чи там україньско-руский, а другий далеко менше природний, т. зв. "общерусскій", ненациональний, а то тому, що він жадає від своїх прихильників зречи ся малорускої народности, малорускої мови, малоруского сьвітогляду і приспособити ся до Русів.
Хто нам скаже, що московска а україньска народність, їх мови, їх звичаї-обичаї властиво то саме, того відсилаємо (крім теорий) до живого житя, і він там узрить — що помиляє ся. (Се ми навели для того, щоби виправдати наш повищий погляд, що наш "общерусскій" напрямок є чисто противу-народним).
Будучи одначе переконані, що лише найменша частина наших общерусів вірить в народну єдність сих двох руских родів, ми хочемо пояснити другі важнїщі причини, за для котрих теория єдности стала у нас прийматись і ширитись.
Для того мусимо заглянути в історию нашої Руси. Рік 1848-ий сказав сьвітови, що галицкі Русини — самостійний нарід. Тогдишна мова письменна руских Галичан відповідала цїлком тому поглядови. Роком пізнїйше виступив Я. Головацкий і на підставі своїх наукових вислїдків доводив, що галицко-руский нарід є частиною малоруского народу, котрий живе в полудневій Росиї (на Українї).
Із сего видко, що Головацкий рівно як і єго товариші Шашкевич та Вагилевич не держались общерускої теориї, помимо того, що вона вже в 1835-ім роцї (по раз перший) занесена була в Галичину — Погодиним, котрий собі з'єднав Д. Зубрицкого, звісного "Атамана Погодинскої колонії". Се прізвище як найлїпше характеризує погляд самого Зубрицкого на "общерусску" теорию. Він почував, що він і єго товариші (в теориї) становлять щось чуже в ріднім краю та що задля того не можуть иначе називати себе як тільки колонією, т. є. чужинцями.
Тим часом Головацкий покинув вузкоглядність тих патриотів, що казали: "Галичани осібний славянский нарід" — і пізнавши, що на Україні живе такий самий нарід як в Галичині, вимовив перший отсе єдність, не приймаючись тої єдности, котру виписав на своїй фанї — Зубрицкий.
Загал Русинів йшов за Головацким і Навіть писателї, що стали опісля писати в тій звісній язиковій мішанинї та гаканинї як І. Гушалевич і др. — навіть і ті писали спочатку щиро по народному. Лише в строго наукових творах черпали дуже часто з церковної мови — та, але вже перша "Руска Читанка для низшої гимназиї. Часть І." зложена В. Ковальским і надрукована 1852 р. була писана майже в чисто галицкій мові.
Одначе великий вилив клясичної старословянскої мови оказував ся сильнїщим. Рускої лїтературної мови не було — і тому цїлком зрозуміло, що нова витворююча ся галицко-руска мова стала подаватись чим раз більшому впливови церковщини. Так отже стало ся, що в той час, коли Карамзинский неликоруский язик вже був до певного ступеня очищений від старословянских чисто книжних примішок, дальше, коли полудневий славянский рід, Серби боролись завзято за живий язик против своїх старо-славянских книжників — в той самий час творилось на нашій Руси щось цїлком противного.
В р. 1859-тім видимо ми навіть, що тогдишний галицкий митрополїт Литвинович почув себе споводованим (правда, зі свого уніатского становища) виступати осібними заказами против слів церковно-славянских, позаяк, каже, таким чином наближаєсь галицка мова до книжної мови православних Велико-Росів (явно при тім виходить із сего заказу, що там, у велико-рускім позісталась мимо Карамзина порядна частина старо-слав. слів).
Поминувши боротьбу за руску азбуку (1859 р.), поминувши дальше час розцьвіту галицко-руского письменства за щедрих днїв Яхимовича та Качковского приступаємо до нової доби в розвитку галицкої Руси: до познакомленя ся з Україною!
Не знати, якби пішла була дальше руска справа в Галичинї, коли-б в 60-тих роках не були з'явили ся україньскі книжки (особливо твори Шевченка, Квітки т. др.), що їх ненароком завіз до Львова руский купець Димет. Перед знакомостію з Україною в Галичинї було два лїтературні напрямки: один під проводом Дїдицкого прямував до "вищого слога", а другий — (решта писателїв, Шашкевич, Устиянович, Федькович і др) не бажаючи кращої мови від своєї рідної писали чисто по свому. Боротьби літературної не було нїякої.
Всї письменники почували, що пишуть для своїх земляків рідним язиком і ріжниця була лише та, що Дїдицкий хотїв свій рідний язик утончити, та пересипував живий язик церковними словами.
Правдоподібно, що напрямок чисто-народний був би колись взяв верх, як то в подібних випадках всюди виходило... але істория значно приспішила тоє "колись" от-яким щасливим чином: познакомленєм, як упімнено, Галичан з Україною. Україньскі твори показали Галичанам, що на світї живе самісіньки такий нарід як в Галичинї, але очевидки дужчий, живіщий, позаяк видав із своєї середини таких мужів як Квітка, Шевченко і т. д.
(Дальше буде).
[Буковина, 18.08.1893]
(Дальше).
Старше поколїнє Галичан 60-тих років не хотіло — розумієсь — (особливо сторонники Дїдицкого, котрих було, здаєсь, дуже багато) відцуратись від вивченого "в потї чола" "язика" — навпаки, воно пишало ся знанєм своєї штучної мови і дивилось зневажливо на всїх, хто не міг похвалитись таким знанєм. До таких — в сїм взглядї — неуків належала — має ся розуміти — молодїж... Ну, і та молодїж розхопляла перша нові книжки україньскі неначе які нові Евангелії... Та молодїж (Ксенофонт Климкович, Заревич і др.) одушевлялась Шевченком, козаками, народною славою, почала сама по цілїм краю збиратись в козацкі "громади", одним словом, вона почала почувати себе щиронациональною, а в причинок ставала в опозицию супротив своїх горделивих книжників. Но рух сей не тревав довго. Одна дуже важна обставина спинила єго дуже значно.
Московска народоописна вистава (1866 р.) і слїдом на нею з'явивша ся програма "Слова" о єдности і нераздїльности руского народу від Карпат до Камчатки чи принайменше до Урала, відсунула на задне місце україньский патриотизм і викликала таку гадку, що непотрібно завдавати собі клопоту з розвиванєм нерозвитого малоруского нарічя, та що достарчає кождому вивчитись по великоруски, що — як мали впевнити — удасть ся за одну годину ("в один час")...
Тожсамість назви обох народів, церковний обряд, але головно церковно-словяньска правопись Велико-Россів, дуже подібна до галицко-рускої правописи, були початкові причини, задля котрих ідея єдности почала ширитись.
Розумієсь, що наші земляки радїли, що нараз нї з сего нї з того зможуть назвати Пушкина і всю повень московских суспільних дїячів "своїми!" Не маючи одначе змоги дорівняти тим мужам (на полю лїтератури напр. через брак знаня великорускої мови), наші з'єднувачі обмежились обожати північних братів і, що вже було недобре, погорджувати власним народом. Ся ненормальна суперечність межи інтелїґенциєю і єї власним народом заострилась тим більше, коли інтелїґенция почала розуміти, що єї народ зі своїми народними властивостями заваджає інтеліґенциї бути справдїшними Москалями. Наслїдком того було, розумієсь, зненавидженє своїx народних властивостий. Се є желїзна льоґіка схибленого патриотизму... Тут ми видимо зародки і початки того сумного зневажаня рідного слова, яке так буйно у нас розросло ся і сегодня до того довело, що — писати по народному уважають в декотрих кружках таки за зраду...
Отже, по перше імпонуюча сила північного Росса була першою причиною, котра вкупі з инчими споводувала наших земляків покидати рідний ґрунт і пхати ся, не питаючись навіть, чи нас приймуть, до московскої хати. А коли Москалї (Даль, Пипин, та загал велико-руский) сказали нам, що ми робимо так як та сорока, що, обтикавшись паунами, кричала, що вона такою вродилась, т. є. коли нам сказано, що нам до Пушкина засї — ну, то і тот явний доказ нашого "единства" не поміг нам. Ми, не червонїючи, слухали, що нас не треба в чужій хатї тай — лишились в нїй, відповідаючи на то, що то є польска интриґа!
Чудно видає ся, коли находиш де-коли по галицких калєндарях між "славними Русинами" — Петра Великого, А. Пушкина і других Велико-Россів. Найзавзятїйший з'єднувач мусить недовірливо усьміхнутись, поки не полапає ся, що у него єсть "убежденїє" (убѣжденіе — переконанє), що воно так ді-правди є...
Нас і не вразила явна ворожість Москалїв до Українцїв і нас не вразило наприклад, що в Росиї заборонено в 1876 роцї видавати україньскі часописи та друкувати наукові книжки в нашій мові... Де там!... Ми оплескували той роспорядок, позаяк ми тїшились, що там таким чином задушать на віки вічні нашу мову; ну, а коли задушать єї там, то нам вже буде лекше задушити єї тут!!
Друга причина нашої народної зради був хибно понятий панславизм. Ми читали, що Чехи, Словінцї, Серби, Хорвати і другі славяньскі народи балакають про загально-славяньский язик, котрим мав би статись (цїлком справедливо) язик найбільшого славянского народу, т. є. великоруский. Ми про се перечували і не розбираючи, до якої границї має той язик зробитись загальним, сказали добре! і постановили вигнати питому милу мову з наших хат, а наперед, розумієсь, із наших сердець, т. є. знову зненавидїти єї!
Ми забули, що питанє о славяньскій мові ще в пелїнках, що о нїм має сказати кождий нарід свою гадку і приступити до него хиба свобідно, непримушено, маючи вже свою хатну вироблену мову (бодай для того, щоб мати в своїй мові граматику "славянского" язика та словарі — бо-ж годї нам вчитись по "нашому" т. є. по велико-руски із — нїмецких граматик та словарів!...)
Дальші обставини сприяючі розвитку у нас ідеї "єдности": Ворожість до Ляхів з одного боку, а цїлковите пригнобленє Українцїв з другого боку, дві річи, котрі з'єднали ся для того, щоб ще зміцнити наше переконанє о тім, що не можливо гадати о самостійности нашого народу.
Ворожість до Ляхів є у нас досить розвита, но она не повинна у нас витворювати москвофілів, понеже Москалї гноблять нас на Українї — одже нї! Ми собі подумали: ми маємо, видко дїло, щезнути з лиця землї і перетворитись або в Москалїв або в Ляхів — ну, то будьмо Москалями, цїлком справедливо: von zwei Uebeln das Kleinere — але нащо, коли у нас є сила, збутись обох... Запамятаймо собі се, що наш нарід на Українї, котрого жадна конституция не збудила до житя, а котрий мимо того віджив, сам від себе почав национально рухатись, світови дав великого ґенія (Шевченка), нарід, котрий і своїх галицких та буковиньских братів обичайно підоймив — що той нарід не може безслїдно вмерти!
Треба, певно, займитись справами тих справдїшних Українцїв — а тогди не мемо кричати, що він щасливий, бо "бодай чує всюда високообразований, русскій литературний язик", котрого ми так — аж млїєм — добиваєм ся...
Напослїдок — особливо в послїдних часах і розлягаючі ся крики на "народовцїв" та на їх дивну полїтику утверджають "твердих" — в їх лїтературних та национальних поглядах. Позвольте, одначе, панове, спитатись: чи маємо ми властиво право корити народовцїв, коли ми в десятеро гірше торгуємо рускою честю! А в тім, що же нас властиво обходить полїтика малоруского народу в Галичинї?
Это вєдь да нас не касаєт-ца! Пазьмо, панове, ті наші три "ліпованскі" села, замешкані старовірцями Велико-Россами!
Але ми не пазимо свєго дїла, т. є. тих трьох сел, але мішаємо ся до справ малоруского народу, ворогуючи завзято против одинокої майже партиї, що ще не втекла від свого народу, против народовцїв, та називаємо єї зрадливою... І чи не є се скрайна несправедливість? Таже так не роблять і жиди, а вони мають більше право мішатись до внутрішних справ руского народу, бо вони бодай не накидають нашим мужикам свого жарґону!...
Поки перейдемо до дальших, сюди прямо належачих річий, скажемо щось о тих трьох линованьских селах. Коли недавно була народна перепись, записало правлїнє Липованів яко "Ruthenen", т. є. Русинів. Липовани питають ся, що то значить: Ruthenen. Їм кажуть: так називає ся по нїмецки тутешний руский нарід... Ледво що Липоване се учули — як не кинуть ся на всї боки, як не стануть бігати, молити, просити — і таки своє вибороли: їх названо Russen. Ось вам доказ із уст великорусских селян, що значить наше народне "єдинство"!
А ми? Ми премо ся — аж задихуємо ся — до того, щоб нас називано Russen, т. є. Великорусами, бо то нарід сильний богатий — а наш? — халупники! Замість поправляти свою бідноту, пристаємо до богатих, позичаємо їх шати, забуваючи приповідку: лїпше своє латане, нїж чуже хапане!
Таке то добро принїс нам 66-тий рік. Але, слава Богу, не всї наші патриоти забули свій обовязок до своєї "патриї"; найшла ся невеличка купка людий з инчими, національними поглядами, почала кріпшати, міцнїти, існувала 1870-го року свою полїтичну часопись "Дїло", прийшла мало по малу до значіня, з початку конкуруючи, а дальше відпихаючи старшу партию... та на великий жаль піддалась вона впливам неконче побажаним. Но — не дотикаючись полїтичного боку єї роботи, обмежемо ся указати на то, що та партия рівно як витворивша ся із неї наймолодша, незалежна партия радикалів, стали нa національній підставі, видячи, що напрямок "обединительний" є безнадїйною фантазиєю і одним із тих історичних помилок, які зустрічають народи підоймаючі ся до власного житя.
Ту помилку сегодня пізнати — дїло ясне як божий день, єї поправити — дїло справдїшного сина рускої землї.
(Дальше буде).
[Буковина, 25.08.1893]
(Дальше).
Нам скажуть: але бійте ся Бога! Та то все не правда. Знищити малоруску народність нїхто не хоче, хиба яких два, три божевільних людий — а гурт старої "твердої" партиї хоче щось цїлком инчого — а то: признаючи малоруску народність яко гідну власного житя, ми хочемо лиш, щоб не накидувано їй фонетики, бо то на руку Полякам, тай щоби не запроваджувано стілько польских слів, наколи ми маємо церковнословяньскі.
Так відповість нам більша половина "твердих", сї властиві "Старо-Русини", особливо-ж ті, що живуть межи своїм народом і видять, що хиба на такій лише проґрамі (коли не на лїпшій, більш народній) підпише ся сьвідомий простолюдин. Така проґрама стоїть на национальнім ґрунтї, є консервативною і клєрикальною, а позаяк сї прихильники взагалї консерватисти і клєрикали, то зразу зрозуміло, що така партия могла би була зробитись загально-народною партиєю, вона була би взяла під свою опіку наше народне житє, нашу церкву, наш полїтичний, культурний — і щиронародний розвиток!... Тим часом, що-ж ми видимо? — Що се так не сталось...
Ми видимо, що ті люди не досягли у нас значіня народних заступників, але тілько значіня партиї, котра особливо що до щиронародного напрямку далась звести з дороги часописями, видаваними людьми із партиї "общерусско-ї", о котрих вже де-що було сказано.
Цїлком незамітно відбулось подібне злитє обох принципияльно собі противних фракций: їх збили до купи "самостійні" Русини фонетикою і новою лїтературною мовою. Для старо-Русинів здали ся близші "Общеруси" нїж народна партия задля того, що Общеруси не виступали явно з велико-руским язиком, а писали етімольоґією... Ну, а у нас, як звісно, букви більше значать нїж принципи: задля етімольоґії піддались старо-Русини під провід Общерусів — не — Русинів...
Притім всїм позістались у нас самостійно від всїх инчих партий коломийскі старо-Русини, де вони мають одинокий на цїлу нашу Русь старо-руский орґан: Русску Раду.
Решта старо-Русинів дала собі відобрати найкращу точку своєї проґрами: щиро-народний розвиток — і не відзиваєсь нїяк на наміри своїх проводирів-общерусів, котрі роблять в тім дусї: виключити з-вільна нашу руску мову із числа письменних словяньских мов.
Для того то відживає під їх руками церковщина (стар. слов. вислов). для того наближаєсь їх етімольоґія все більше і більше до великорускої, як взагалї вся робота тої партиї прямує — як уже згадано — до прищеплюваня великоруского нарічія на малорускій земли, та лиш дивно при тім, що до сеї роботи подали собі руки папісти з православними!
Правда, що проводирі обрусителїв стали якось обережнїйше виявляти се своє прямованє і — особливо під давленєм самостійних Русинів (лїбералів та радикалів), — прикривали свої наміри тим, що вони нїби очищують спольщену малоруску мову від польонїзмів, та хотять єї ублагороднити церковно-книжними словами.
Але-ж бо відомо, що все, що обрусителї в сїй справі починали (а в чім їх добродушно старо-Русини підпирали), як то: оборона етімольоґії, боротьба против живої мови в хосен церковної, висміванє нового "україньского" язика — що се все робилось обрусителями з иншої точки погляду, як се робили Старо-Русини.
Старо-Русини не хотїли прийматись тих новин, бо видїли в них нїби шкоду для малої Руси, а обрусителї видїли в них — не може шкоду для Великої Руси, котра нїчого не програє, як мала Русь жити ме своїм лїтературним житєм, — але шкоду для своїх власних нїким не бажаних ідей: що наша Русь має бути похвостачем другої Руси.
Ми маємо докази, що люди, котрі опроче суть досить добрими малорускими дїячами, не хотїли приймати фонетики, але завзято виступали против неї. Чому-же не лучились Старо-Русини з ними? Просто тому, що наші численні Старо-Русини не маючи своїх орґанів і стоячи цїлком під опікою обрусителїв, не мають нїгде відваги виступати самостійно без огляду на своїх опікунів. А в тім — може й бути, що обрусителям удалось переконати стару малоруску партию, що не треба розвивати малорускої культури, бо то неможливо, бо ми нарід лїнивий, байдужний, без жизненної сили, дальше, що ми так і так мусимо колись яко нарід щезнути — і задля того старанно ся приготовлятись від тепер до национальної смерти. Наша суспільність, видячи, що наш культурний ровень низкий, що наш национальний розвиток ще низший, повірила в кінци, що малоруска народність мусить конечно пропасти.
Ми вертаємо ся до розбору проґрами обрусителїв з одного, Старо-Русинів та Молодо-Русинів (лїбералів та радикалів) з другого боку.
Обрусителї, уважаючи малоруский нарід за такий, що не має права до власного житя, хотять завести у нас великоруский язик яко орґан нашого культурного житя.
Старо-Русини признають вправдї, що нарід, з-посеред котрого вони вийшли, має право до власного житя, однак хитаючись в своїх поглядах на єго етноґрафію, не хотять по найбільшій части нїчого знати о спорідненій нам Українї, а обмежають ся на австрийску Русь та бажають культурного розвитку свого народу виключно на почві австрийскої частки малоруского народу, бa навіть лише на питомій почві сего або того нарічія сеї частки (галицкого або буковиньского), уважаючи з вузшого становиска свою питому (нарічеву) мову за гідну статись за помочію примішки церковщини та на підставі етімольоґії орґаном нашої культури.
Молодо-Русини стоять що до погляду на нашу культуру і лїтературну мову на далеко ширшому ґрунтї, обіймаючи в суперечности до Старо-Русинів цїлий малоруский нарід, отже і Україну, де, як звісно, живе далеко більша єго часть; після їх погляду має отже орґан нашої культури витворити ся на широкій підставі народного, живого "малоруского" слова в повнім того слова значіню, без огляду на якийсь нарічевий сепаратизм та на поміч церковщини.
Ріжниця між Старо-Русинами а Молодо-Русинами лежить, як видко, не так в засадах, як більше в етноґрафічних поглядах та в способах, якими має витворитись орґан нашої культури, се-б-то наша лїтературна мова. Тому то не зле було би зробити отсе предложенє:
Хто стоїть на малорускій почві, але, може не згаджає ся з теперішним напрямком витвореня малорускої мови лїтературної, най виступить з своєю гадкою, чого саме хоче. Но виступаючи у внутрішних справах малоруского (україньско-руского) народу, він мусить усе покинути, що-би на него могло накликати підозрінє, що він виступає яко тайний аґент противників малорускої культури — т. є. він мусить рішучо заявити, що він говорить яко малоруский дїяч, свідомий того, що у него перед очима передовсїм добро малорускої нациї, а не якісь огляди на другі нациї! Іначе єго не схотять і слухати ті люди, що нинї ведуть дїло піднесеня україньско-руского народу до висоти, належачої єму яко великому, благородному, талановитому народови.
Но вже тепер кличемо до тих, котрим здаєсь наша сїльска, простенька мова — необтесаною, варварскою, що таке вражінє робила кожда мова в початках свого розвитку на винародовлену інтеліґенцию!
Дальше заявляємо, що саме церковно-словяньска мова є клясичним взірцем кованини — а то тому, що вона є точнїсїньким наслїдуванєм грецкої складнї і старогрецких зложених слів, часто суперечних духови словяньских мов. (Нема отже причини, так завзято ворогувати на нинїшну "новоукраїньску" мову).
Що тичить ся правописи, то ся справа може бути ще якийсь час спірною точкою між лїтературними сторонництвами; вона одначе не сьміє роздвоювати суспільне житє інтеліґенциї нашої, бо-ж ми знаємо, що правопись фонетична і етімольоґічна борють ся і у других народів, та що помимо того национальна згода тим не нарушаєсь!
Видко отже, що межи Старо-Русинами (консерватистами) а Молодо-Русинами (лїбералами та радикалами) национальна згода — мимо заходячих у них полїтичних, як видко, ріжниць — бути може, наколи би Старо-Русини визволились з-під опіки обрусителїв, котрі все дальше і дальше віддаляють ся від свого народу.
Щоб виправдати сї слова, треба буде показати, що властиво "обрусителї" для свого народу зробили, чим вони можуть похвалитись і в чій хосен вони роблять.
(Дальше буде.)
(Конець).
Старші "общеруси" чи обрусителї не хотять приймати чистий велико-руский язик, і пишуть тим часом в калїченій мові (о скілько хто вміє).
Той їх калїчений язик єсть поки-що одиноким того рода з'явищем на цїлу осьвічену Европу. Звичайно бо дїєсь так, що — як хто хоче писати в якійсь мові — насамперед виучує єї докладно, а по друге, вже як найобережнїще ме старатись, щоб не поробив наумисне помилок... отже у нас дїєсь не так. У нас — одно що не знають по великоруски, та ще таки навмисне "пріноровляють" ту мову до нашої бесїди, т. є. псують єї. Розумієсь, що така мова може сподобатись хіба тим, що єї вигадали, та ще їх терпеливим овечкам "єдиномишленникам".
Опроче-же, Великоруси, що мають найбільше право до такого язика, назвати єго своїм "русским" — відпекують ся від него і таки ганьблять Галичан за таке плеканє великорускої мови. — Но досить: ми хіба можемо додати, що така неприродна "мова" як не мож лїпше характеризує неприродний напрямок старших обрусителїв.
Що до молодїжи "общерусскої", то вона заслугує о стілько на признанє, що не згоджаючись з такою язиковою мішаниною своїх старших людий, кинулась на чисту велико-руску мову, і що вона пише, ба і говорить — по великоруски. Но не хочемо сказати, як нужденно, як блїдо, як неудатно то писанє виходить — аж волосє деколи дуба стає! Серце болить, коли побачиш, який тягар для них виростає з того, що вони беруть ся писати по великоруски — та не вміють, або як вони невимовно сьмішать ся, силкуючись по велико-руски говорити, та ще до того кажуть, що то їх — рідна мова!..
Розумні, осьвічені люди, де коли з письменницким або бесїдницким талантом, мусять вони занехати гадку о самостійній роботї, бо не вміють писати та говорити — "по свому"! Видячи дальше, що нїяк не зможуть вивчити ся того "родного" язика, вони наповняють ся розпукою, тратять довіріє до себе, нидїють духом і перетворюють ся в духових невільників, в поклінників чужих богів, та в ворогів свого питомого роду (т. є. єго самостійного розвитку). Се, очевидки, називаєсь деморалїзациєю! І так мож від них очекувати хосенної роботи для власного народу, коли до того треба будити в народі сьвідомість, що він вже в своїй сердачинї, вже зі своїм мужицким язиком є гідним сотворінєм, що він може так, як він є, досягти найвисчих дібр на світї, світла — святої правди? Прецї-ж не мож говорити народови, що твоя мова проста, нї до чого не здатна, і що тобі, народе, треба вивчитись паньскої мови, коли хочеш, абись міг чогось научитись! Що-ж на се скаже наш бідний мужичок? Хіба зітхне тай скаже: Правду дїд казав, що ми мужики не є правдиві люди, що ми якісь недолюдки, котрим Пан Біг дав инчу, мужицку мову, якесь песє гавкянє!...
Ми видимо, яка пропасть розтворяєсь перед тими, що зневажають рідну мову, та пнуть ся до чужих! А вони прямують невсепущо до тої пропасти, забуваючи, що наш нарід раз на них плечима здвигне... Куди утечуть вони тогди?...
Сею розправою старав ся я доказати, що общеруска ідея є для нас шкідливою, дальше принайменше неможливою фантазиєю і напослїдок средством деморалїзациї. Задля того уважаємо за завдачу кождого осьвіченого Русина, відвернутись під тої ідеї і стати на чисто национальнім ґрунтї. Рівнобіжно, одначе, з тим бажанєм мож би вимовити гадку, щоби Русини не вступали на ту дорогу низкопоклонства і денунціанцтва, на котрій находить ся спора частина самостійних Русинів, але щоби наша осьвічена частина Русинів старала ся будити в простолюдї крім национальної самосьвідомости, крім любови до працї і науки также любов до национальної — чести!
Хто посьвятив свою дїяльність на боротьбу з україньством, той певно що не може звернути їй уваги на то, чи він добре поступає; хто, одначе, в станї запитати себе, чи є він дїйсно патриотом свого народу, той най оглянесь сумлїнно навколо, та най відважить на вазї справедливости, чи лїпше йти з народом чн без народу!
Нам скажуть: "Але-ж бо, шановний добродїю! Схаменїть ся, що ви говорите? Нас, мучеників за святую правду, нас, одиноких борцїв за Русь, що ще не подались натискам ворогів Руси, нас ви називаєте здеморалїзованими?! Та шкода, що ви ще не спімнули про "вандруючого рубля", тогди були-б ви вичерпали засіб Ваших чорних докорів!"...
Не можемо, запевно, відмовляти нашим общерусам завзятости та витревалости і в тім зглядї повторимо навіть звісну поговірку, що та витревалість гідна кращої справи ніж народного самоубійства.
Отже відомо, що певні фантасти чіпляють ся плота і плачуть та ридають, коли кому забагнесь їх відтягати від такого предмету привязанности... Можно собі просто щось, як кажуть уроїти і з цїлим запалом рускої упертости триматись своїх фальшивих поглядів.
Адже відомо, що величезна більшість "твердих" не має понятя о Великорусах. Не знаючи, що се властиво за племя, гадаючи, що велико-руский язик то іменно язик галицких "твердих" дневників, gros наших общерусів гадає (як вже почасти згадано) так: Слава Богу, що ми та Москалї називаємо ся Русию. Се для нас в очах сьвіта дуже користно; нас будуть вважати за Великоросів, ми зможемо "отложити попеченіе" і спуститись на культурну роботу наших північних братчиків, котрі вже з природи володїють культурною мовою. А запитають нас Славяне, що ми робимо, тогди ми зможемо гордо відповісти: Як? Чи не чули ви про нашого письменника Толстого, про нашого маляра Верещагина, про нашого лїкаря Хавкина, про нашого винаходця Юшкова? Та то — наші люди, то так сказати — ми!
Тим часом буде з хатної роботи, як там де-що напише ся в неможливій мові про "сермяжную Русь", тим часом достарчати ме, коли наша "інтелліґенция" читати ме росийскі книжки (яко свої!), даючи при тім заробляти видавцям Шмидових та инчих словарів... а зрештою: Меіn Liebchen еtc...
О роботї на питомім полї, о цїкавости для того народу, серед котрого живе ся і мови бути не може, тим менше о піднятю єго самосьвідомости...
Рідна осьвіта, заглушена чужомовщиною та неможливими правописями, мусить занепасти, зачахнути, умерти... Рідне письменство мусить пійти на ту дорогу, на котрій дїйсно находить ся «лїтература» общерусів, то значить, вона мусить зробитись чудом-чудовищем, нечуванам обурюючим язиковим байстрюком!...
Але нам може скажуть, що обрусителї таки підоймають наш нарід, та будять в нім "свою" самосьвідомість, любов до «цїлої» Руси.
Не перечимо, щоб вони не мали прихильників в людї — але ж най вони знають, що той нарід, котрий йде за ними, не знає, чого єго проводирі бажають в своїм внутрішнім нутрі, що він нїколи докладно не дізнаєсь, що то за Русь, та друга "Велика" Русь, та що той нарід наконець нїколи не схоче, ба не зможе, зречи ся своїх властивостий aбo хоч приймити велико-рускі книжки радше своїх.
Але — даймо на то, що є сьвідомі обрусителї-селяне, котрі на конець в наслїдок вічного впевненя, що нема иншої справдешної Руси як лиш мовсковска Русь, та що кождий Русин мусить статись Москалем, а то єго пожруть Ляхи — стались прихильниками общерускої ідеї (?), то можемо бути певні, що се не сталось би, коли би наш нарід не був так страшенно бідний та голий і коли-б він не був припроваджений до розпуки окрім инчих неприязних обставин єще і повищими впевненями обрусителїв-інтелліґентів!
Але і в тім разї походить таке сумне з'явище єще і з того, що наші селяне не знають, чого самостійні Русини хотять. (Наш нарід фанатизуєсь проти самостійних Русинів тим, що фонетика і взагалї все, що від самостійних походить, веде або прямо до пекла або є средством та підготовленєм для польскости — і таке инче).
Але даймо на то, що обрусителям — чи сяк чи так — удалось викликати у поодиноких селян і свою проґрамову зневагу до рідного слова та підкопати довірія до власних сил: то нехай вони не чванять ся тим! Наш нещасливий нарід, з усїх боків висьміюваний, погорджуваний, — та-ж єму лише треба (підкравшись до серця) ще сказати, що він не зможе жити яко вільний, незалежний, самостійний нарід але хіба яко поклінник другого (до того нїби дуже близкого народу) — то що за дивниця, коли деякий бідолах в таку говірку повірить?
Але ми не вважаємо за завдачу патриотів — лучити ся з тими нещасними, полїтичними, национальними особливо-ж суспільними чинниками, котрі наш нарід збавили дорогого скарбу — людскої самосьвідомости, духової свободи!
Хто хоче продовжати роботу повищих чинників і ще дальше гнобити наш нарід духово, той — правда — нехай повторяє єму те, що нашому народови столїтя гомонїли: ти раб, ти трикратний раб!! Таку роботу сповняти, не боронить кодекс законів — але най для таких патриотів не здаєсь чудним, що їх де-хто in effigie карає, бо на се вони чей заслужили!
В сегоднїшних часах народи, що не мають осібного полїтичного устрою, провадять мимо того яко народи свою полїтику: куплять ся в товариства, збирають ся на загально-народних зборах (вічах), мають своїх народних проводирів, котрі — межи инчим — заключають від імени народу союз (ідеальний або практичний) з другими народами. Щось подібне видимо ми у наших славяньских братів (опріч инчих): Хорватів і Словенцїв. Сї оба народики живуть в приязни, о якій в Славянщинї (особливо між сусїдами) досї не чувано. Одні одних підпирають, де лиш можуть, і на вічах і в взаїмних товариствах і в соймах... словом де можуть, о кривдах між тими сусїдами — анї чуточки!
Чому там не вимагають одні від других зречи ся тої або другої народности в хосен сусїда?
А чому жадають у нас сини нашого народу від нас, щоб ми в хосен сусїда зрекли ся наших народних прав?
Чому сим "патриотам" подали руку другі "патриоти" Старо-Русини, що в засадї суть противні такій сумній роботї?
Чому страшить сих послїдних фонетика, котра лиш бажає, щоб наша мова не соромилась виступати в своїй питомій одежі?
Чому сподобалась сим послїдним росийска етімольоґія, з гіркою бідою приспособлена до нашої мови кієвским професором Максимовичем не задля хісна Мало-Росів але Велико-Росів? та етімольоґія, котра є чужою одежою і живосилом напала на нашу мову, та котра в причинок вічно вела до нехтуваня прав нашої мови!
Чому сподобалась нашим Старо-Русинам церковна мова, коли ми маємо в нашій мові лїпші завдатки на витворенє зрозумілої, живущої, наукової мови?
Але — вольному воля! Ми видимо, що обрусителї сьвідомо, а Старо-Русини мимохіть займають ся коло знищеня наших народних прав (нашого письменьства). Та вже не будемо дальше нарікати на "горе-злосчастіє" нашого народу, котре опріч инчих тяжких кар витворило у нас так багато Томів, не віруючих в кращу будущину свого народу... не хочемо отже дальше корити нашу мачуху-недолю — лише звернемо ся до тих краянів от сими словами:
Коли ви не хочете помагати вашими силами справі піднесеня нашого народу на подобаючий єму ступінь культури — то, задля Бога живого і правди сьвятої, не підставляйте злобно ніг ваших тим, що хотять і почали працьовати для свого народу!
Памятайте бо, що на вашім сумлїню лежить доля двайцять мілїонів Українців надднїпряньских, котрих противники нашого народу гноблять духово, покликуючись на те, що в Галичинї та Буковинї такі самі Малороси не хотять малорускої культури! Тямте, що наші наддніпряньскі братя почасти через вас збавлені рідної мови в урядї, в школї і в церкві, та що україньскі патриоти над Днїпром іначе про вас не згадують, як лише з тяжкими проклонами із наболїлих, страждаючих грудий!
Звертаємо ся до тебе, осьвічена буковиньско-руска молодеже! Ти бо маєш раз стати коло керми україньско-рускої народної справи! Чи палає в тобі сьвята надїя, що твоє колись горде, тепер занепале племя, знову підоймесь до славного житя? Чи памятаєш ще, руска молодеже, що в твоїх дїдах кипіла козацка кров, що та кров поливала буйні степи україньскі за правду і волю?... що козацкі трупи гноїли роскішну нинї землицю України, охороняючи Европу від нападів Татарів та Турків?
Чи не спроневірила ся ти, україньско-руска молодеже, дїдам своїм, не втратила ти віри в те, в що вже твої козацкі дїди вірили — що
Ще не вмерла Україна
Нї слава нї воля...?
в мартї 1893.
[Буковина, 08.09.1893]
[Буковина, 01.09.1893]
08.09.1893