Причинок до польсько-русинської угоди.
Наше задубіле і затуманіле життя політичне за останні дні замітно оживилося. Богато причин склалося на те. Стратеґічні маневри на Зазбручанській Україні, голосні події у Варшаві і сподівані по них рожеві гороскопи, несподівані і безпотрібні дощі у Львові, певні вісти про ще один статут, заповіджений поворот наших політиків з Відня, вкінці й новий курс... в заряді нашої "Републики" при ул. Костюшка — все те вплинуло, що наш політичний барометр пішов у гору. Є й від чого. Видно що з нами Бог!
Та найзамітнійшою подією записався на скрижалях нашої історії день 29. червня. Віджила в сьому дні давно занедбана у нас область мистецтва: оперетка. Місцем ігрища була довго терпелива, обдрапана саля "Народного Дому". Сього дня п. Лев Черкавський "журналист" со своїми сродниками і одномишленниками мав закласти угольний камінь під будову польсько-русинської згоди. Довгі місяці роблено в тім напрямі заходи і приготовання. Патронували усій тій роботі вшехпольські посли Заморскі і Тарнавскі. Поплили навіть пособія, та фінансова акція була зорґанізована доволі марно, легкодушно і безконтрольно так, що все тонуло в кишенях самого "журналиста" а гурток одномишленників жив сподіваннями і ждав даремно... Оден лиш адвокат Алексадер Копистянський з Перемишля виявив доволі змислу і розуміння для реальної політики, бо згодився виголосити на вічу економічний реферат, але казав собі перше виплатити 3.000 марок. П. Черкавський знав певно який буде вислід скликаного ним собранія. Та був в примусовім положенню. Живе довгі, довгі місяці на рахунок посла Заморского, трудиться, їздить, переписується. Треба було, значить, показати висліди своєї пропаґанди, діяльности і здобутих впливів.
П. Черкавський подумав незле. Гадав, що сівши на протиукраїнського коника, зможе на хвилю задурити людей. Властиво більше залежало йому на тім. Щоби задурити своїх опікунів і патронів. Ходило о се, щоби за всяку ціну не допустити до ліквідації його політичного підприємства. Значить треба було відбути віче. Як приготовлювано се віче, документом нехай послужить відозва, яку розіслано по краю, для історії подаємо її в цілости.
Земляки!
Пройшовъ довшій часъ, тюрма народôвъ гнобителька Австрія розпалась! Bсѣ народы вôджили, грôмко вôдозвались, наново организовались до нового житя. Спить лишь нашъ русскій народъ і мовчить! BсЪ украинскіи партіи забирають голосъ і торгують дорогимъ намъ именемъ, продають народъ, де лишь можуть, і кому лишь можуть, но никто до сихъ поръ не спросивъ народа о его волю, о его голосъ! Мы мовчали і мовчимо. — Чи такъ вѣчно всегда мовити будемо? — Тому гурток людей положивъ собѣ за задачу пробудити русскій народъ Галича вôдъ сна і зове Васъ на вѣче. На вѣчe братя зовемъ Васъ! Пріѣзжайте, а обговоримо теперѣшне наше положенье, попробуемъ на ново организуватися, скажемъ чи то лишь украинскимъ партіямъ прислугує право именемъ народа промовляти, потолкуемъ, якъ мы хочемъ жити, подумаемъ о нашихъ школахъ, нашимъ письмѣ, скажемъ слово о вôдбудовѣ краю, о земельнôй реформѣ, котороя ожидае нашъ народъ. Тожъ на вѣче братя зовемъ Васъ, на вѣче на день 29. червня н. с. 1920. г. въ сали давного нашого Института "Народный Дôмъ" во Львовѣ, звôдки неразь выходивъ грôмкій голосъ защиты нашихъ правъ. Початокъ о 10-ой год. рано.
Програма.
І. Наше загальне теперѣшне положенє. 1. Протестъ противъ репрезентаціи цѣлого народа украинскою партією. 2. Положенье политичне. II. Организація партіи. 1. Виборы исполнительного Комитету. 2. Приверненье нашого народного майна до стану передвоенного. 3. Вôдбудова краю. 4. Аграрна реформа. 5. Школи і правопись. 6. Органъ для народа (газета). III. Вибори делегатôвъ до Варшави.
Львові, въ маю 1920.
Д-ръ Иванъ Дрогомирецкій адвокатъ, Николай Терендій крестьянинъ, Левъ Черкавскій журналистъ, Амброзій Минко крестьянинъ, Иван Пашкевичъ директоръ банку, Д-ръ Александер Лысякъ адвокат.
Відозви такі розсилано в двох виданнях, які ріжнилися між собою тим, що одна була дуже недбало літоґрафована, а друга відбита на машині і на другій було менше підписів аранжерів. (Видно вже відкликали були).
Вже перед десятою годиною крутилися перед Народним Домом три головні аранжери, антерпреньори і режисьори віча себто: Лев Черкавський, д-р Олександер Копистянський і д-р Олександер Лисяк. Ловили поодиноко надходячих людей, щось їм толкували, поясняли, переговорювали. Та видно не було долі й не було віри... в начате діло. Відійшовши на хвилю на бік, урадили сі три політики, щоби віче відкликати. Черкавський і Копистянський виявили тут багато політичного змислу і добру орієнтацію і в час спалилися безслідно. За хвилю в салі Народного Дому, в якій зібралося 137 осіб, себто жмінка твердих священиків, кількох міщан з Куликова і Глинян, дещо младенцов і дівиць, між ними кількох визначних членів кацапської партії як д-р Іван Дрогомирецький, о. Іоанн Костецький, конечний всюди Лісковацький, о. Роман Чайковський — на естраду вступив лєґендарно-арлєкіновий д-р Олександер Лисяк і заявив, що тому, що через дорожнечу залізничих білєтів селяне не приїхали, віче не відбудеться. На те гурток людей став уговорювати поцтивого Лисяка, що нічо не шкодить, що селян нема. Віче відбути можна, a навіть треба.
Лисяк, як виявилось, хлоп з мягким серцем. Згодився на віче і рубнув собі на вступ промову. Говорив так, як лише д-р Олександер Лисяк вміє говорити. Присягався, що він і Comp. ані не думали запродавати себе кому небудь, нарікав, що "патентована політика москвофільська" завела їх була до Талєргофу і на еміґраційні муки в Росії, опісля говорив дуже поетично про русске і про польське серце, які мають бути майже однакові і ростом і субстанцією.
Лисяк різнув свою промову з темпераментом. Люде вислухали її сидячи. Лисяк по скінченій промові вхопив соломяну маринарку і втік зі салі. Д-р Іван Дрогомирецький предложив вибір президії, до якої увійшли: о. Роман Чайковський, міщанин Михальчук як писар, Гукевич і Голінатий.
Промовив Михальчук. Плів сердечно про торговлю, кооперативи, ярину, Українців, непогоду, багацтва нашої землі, неприємности в Талєргофі ітп.
З черги промовив Вальницький. Молодий чоловік, вроджений бесідник, спокійний, зрівноважений. Спомянув на вступі пекло Талєргофу і щирим словом поклонився тіням жертв війни. А опісля став злегка чесати аранжерів віча, з яких ні одного не було на салі. Змалювавши короткими, ядерними словами сучасне положення, "свободу" слова, насильну кольонізацію Галичини, та політику шкільних властей, поставив відповідні резолюції. В подібнім тоні говорив Стефанович і лікар Алексевич. — Зібрана громадка била сердечне браво. Вкінці комісар ствердивши, що віче, зглядно дискусія, но і поставлені резолюції не йдуть по лінії бажань і намірів аранжерів (з яких ні одного не було на салі) розвязав віче. Зібрані заспівали: "Смєло друзя" і розійшлись.
Громадська думка
02.07.1920