Гасителї народного духа.

І.

Під таким заголовком надруковало "Дѣло" в 283 ч. з мин. року статью, де було довідно показано, як москвофільска праса підриває всякі заходи і змаганя Русинів в Галичинї, — як при кождій нагодї піддає ворогованє і неохоту до роботи на народній ниві. "Галичанин" не злюбив сеї простої правди і в 30 ч. з сего року помістив у відповідь "письмо з провінції" під заг. "Гасители народного духа". Отсе недавно прочитав я уважно згадане "письмо з провінції", порівняв єго з статьєю в "Дѣлї" і пересвічив ся ще лїпше, що наші "твердяки" воюють з нами неправдою і злобою.

Та насамперед годить ся подати хід гадок статьї в "Галичанинї", а відтак порівняти з статьєю в "Дѣлї" і остаточно яснїйше оправдати висказ: "гасителї народного духа". Отже послухайте, чи властиво прочитайте, добрі люде, що пише ся в "Галичанинї".

"Читатели "Галичанина" — сказано там — знают хорошо, що с половини минувшого года розбирается в той газетї вопрос самопомощи для священнических вдов і сирот, і вообще для бідних священнических семейств... На всякій случай трудно било даже предполагати, даби ктонибудь нашолся, которий би ту так человіколюбивую мисль порицал, или инсинуовал ей вреднии тенденціи, ибо мисль та не могла иміти ни политического, ни партійного характера. Но у нас образовались такіи печальния отношенія. "Дѣло" [ч. 283 из минувшого года] цїлий проект назвало "гнилію", против которой "треба всїм здорово-мислячим людям зі всею силою виступити", авторов же проекта названо "гасителями народного духа". Нам кажется, що даже люципер в адї не виступил би с таким крайним цинизмом против русского духовенства..."

З дотичної статьї в "Дѣлї" виведено в "Галичанинї" таке заключенє: "Складайте всї ваші жертви в наши руки, а ми будем тїми жертвами управляти по нашому усмотрінію, і если на пр. за ваши гроши построим народний театр, то позволим і вам приходити на театральнии представленія, poзуміется, если купите билет"... "Дѣло" весьма радо принимаєт подписку от русского духовенства, хотїло би, даби то духовенство поддерживало всякого рода институціи, но єсли нужно сказати теплое слово в интересї духовенства, "Дѣло" соблюдает молчаніе, а если другая газета в том вопросї отозвется то називает ся голос "гнилью".

Дальше перейшов автор на другу справу і так пише:

"В другой части статьи "Дѣла" кинулся автор так же злобно і безосновно на партію "старих" і инсинуует ей такіи наміренія, которих она никогда не иміла і иміти не могла... А вот на том [основаніи], що в "Галичанинї" в свое время била поміщена сдержанная критика на счет внїшней форми перемишльского института. Но відь к тому иміли полное право люди, котории давали на институт свои лепти, a тепер дают там свои дочери на воспитаніе.. Старшая партія не желает себі фонетики, она иміет к тому важнии причини, що же до перемишльского заведенія, то і иміет неоспоримое право. Если би гдї находился полний список жертв, вплинувших на упомянутий институт, то показалось би, що не "добродїи" его основали, но таки "кацапи" попи, а тепер, когда тї "кацапи" дїлают свои замічанія що до формальной сторони института, они клеймятся яко враги своего народа. Такою дорогою далеко не зайдем, лучше било би руководитись вирозумілостью, а соглашеніе партій состоялось би легко. Но тут в цїлое то дїло всадил чорт високую политику і вопрос соглашенія не поступил ни на шаг вперед... Однако кто читает внимательно обі наши политическіи газети, то убідится, що вина не по сторонї старорусской партіи, і що гасителями народного духа не есть кореспонденти "Галичанина", а скорше "Дѣла", як то виходит хотя би из предлежащей статьи".

Так в "Галичанинї".

ІІ.

Погляньмо-ж тепер як стоїть річ по правдї.

Дописуватель "Галичанина" пише, що "даже люципер в адї не виступил би с таким крайним цинизмом против русского духовенства", з яким виступило "Дѣло". Отже наведемо слова тої надісланої "Дѣлу" статьї в 283 ч. з 1895 р. під заг. "Гасителї народного духа". Сказано там: "Цїль похвальна, кождий честний і розумний чоловік не виступить против сеї гадки. Вдови і сироти священичі позбавлені майже всяких средств до житя, доля их незавидна, тож кождий почив до осолодженя биту нещасливих всюди повинен найти як найщирше і найприхильнїйше принятє".

Хто, прочитавши в "Дѣлї" ті слова, може по совісти сказати, що там виступлено против интересів руского духовеньства?! Чи може виступлено против духовеньства тим, що зганено тих, котрі раді заводити якусь кастовість священичу, і остережено, щоби мати на оцї розвій цїлого руского народу, всїх єго станів, а особливо наше селяньство та міщаньство. Бо й справдї хоч-би ми священики не знати як високо розвинули між собою самопоміч, — хоч-би ми зібрали і не знать які средства матеріяльні для поратівлї свого стану, а відчахнули ся від народу, від працї для свого народу, — то оно не принесе хісна народній справі. Не стане руского народу, не треба буде й руских священиків. Чей то досить ясне.

Однак деякі сторонники "Галичанина" инакше думають. Пoвідають, що священики всюди давали жертви на бурси, на театр і т. д., а для себе нїчого не зробили. — Наколи священики причинили ся до поставленя і до зросту різних институцій, то робила се з почутя патріотичного обовязку, робили для піднесеня Руси — загалу Русинів отже й свого стану. Давали на театр — таж і Чехи давали, а коли Чех иде на представленє, то також купує білєт. Навіть япаньска цїсарева задумала будувати величавий театр, — лиш "Галичанин" противний рускому театрови, бо там віє народний дух, рускій театр служить розвоєви руского народу. Як би в рускім театрі послугували ся "язичієм", — може-б і "Галичанин" був ласкавійшій для руского театру...

Сказано, що лиш "Галичанин" дбає про руске духовеньство, а "Дѣло" нї, теплого слова не скаже в єго интересї. Се вже чиста неправда! В справі "приюта" няй кождий, хто цїкавий, загляне до 261 ч. "Дѣла" з мин. року і прочитає статью під заголовком: "Перша башта нашого руского духовеньства". А сего року справа пенсій для вдів і сиріт по священиках — де була піднесена найперше і так щиро піддержує ся? — чи не в "Дѣлї"? Годї міряти на ліктї: чи "Дѣло", чи "Галичанин" більше задрукував стовпцїв в якійсь справі дотикаючій духовеньства. Впрочім годї нам від часописи, котра єсть орґаном загалу Русинів, і вимагати, щоби она заповняла ся без кінця статьями спеціяльно обходячими одну якусь клясу суспільности. На те є спеціальні часописи: для духовеньства "Душпастирь", для yчитeлїв "Учитель", для правників "Правнича часопись". "Дѣло" нехай буде орґаном загалу Русинів, що хотять піддвигненя руского народу.

Сказано в "Галичанинї", що якісь "кацапи" дали більше на дївочій институт, як "добродїї". — На скілько ми знаємо, "кацапи" збанкротованому "Заведенію" дали міліон рублїв — а на дївочій институт в Перемишли давали лиш Русини, — з котрих один міг думати так, другій инакше, а всї жертводавцї раді були причинити ся до розвою руского народу. Хвалити ся, що лиш люде своєї любої масти жертвують на народні цїли, нема нїякої причини, бо се цїлком не годить ся з правдою.

Дальше сказано в "Галичанинї", що хтось прислав до него "здержану" критику о "внїшній" сторонї института, а се знов комусь не подобало ся. Яка се "внїшна сторона" — ми того не знаємо. Певно огорожа, вхід, стїна, вікна, дах, огород і т. д. Та се вже річ уподобана. Будівля поставлена, то вже не будуть валити чи пересипати. Прецїнь хтось зробив плян, видїл плян той приймав, — було тогдї критикувати! Але-ж відзивали ся фахові люде о цїлій будівли похвально. Впрочім "Галичанин" містив дописи ворожі институтови не лише з огляду на якусь "внїшну" єго сторону; були-ж дописи, де "маститий патріот" один-другій голосив: "я свої доньки запишу до польскої школи, a не до перемиского института, де мають учити... кривописанія"...

Твердяки — чи, перепрашаю — "старшая" партія [цїкава річ, від кого она одержала сей титул?] не любить правописи фонетичної і не хоче, щоби єї вживали в институтї. Але-ж се повинен кождий з них знати, що хтo хоче отворити школу, хоч-би й приватну, мусить мати на се дозвіл від власти, а власть шкільна ставить все услівє, що має cя учити з приписаних учебників. А учебники зладжені фонетичною правописію. Уперти ся, як козел, і за-для пустої химери позбавляти рускі дївчата науки в рідній мові, чей-же поступок нерозумний! Але-ж і в Яворові учать сс. Василіянки з фонетичних учебників, а якось нїхто в усї дзвони не дзвонить... Впрочім треба й се сказати, що не самі люде т. зв. "твердого закала" віддають доньки до перемиского института; се-ж відомо, що богато "закалників" не посилають — як кажуть "з засади" — дїтей своїх до шкіл руских, а волять школи польскі.

Написано в "Галичанинї", що читателї "Дѣла" суть гасителями народного духа, бо чорт впхав межи Русинів високу політику, то не буде "соглашенія партій". Все те якось помішано, як звичайно у людей, що не грішать — льоґікою. Лишім високу політику на боцї, а пpидивiм ся сему славетному "соглашенію".

Що у Русинів біле, то у москвофілів чорне, і навідворіт. Як-же "Галичанин" представляє собі "соглашеніє?" Ми не опустимо зі своїх основних поглядів нїчого, але й они не показують до того охоти. Певно не приймесь і така рада, яку я раз чув від одного "маститого" а в собі залюбленого патріота: "Мягкі най стверднуть трохи, а тверді змякнуть"... Не знаємо, може "Галичанин" і частїйше бесїдує про "соглашеніє", але чому-ж єго одномишленники не приймають людей з народного сторонництва до "Народного Дому", до "Ставропіґійского института?..."

(Конець буде.)

[Дѣло, 15.04.1896]

ІІІ.

"Галичанин" зовсїм не пересвідчив нас, що єго правда, тож коротко представимо, про що ми тих, що хотять рускій нарід стерти з лиця землї в хосен россійского, називаємо гасителями народного духа?

Галичина — сторона темна і Богом забута; нї в нїй правдивой науки, нї поступу, нї добра. Така вже єї доля, а се стало ся тому, що керманичі краю мали все перед очима давне своє житє, свої кастові интереси; про нїкого не дбали, лиш про себе та про своє черево. Через те й нема у нас правдивої науки, нї поступу, нї добробиту. Звістна-ж річ, що навіть катедри на університетах в Галичинї годї обсадити краєвими людьми і треба записувати людей з Варшави, Познаня...

Се й Русинам не вийшло в хосен. Один хорує на аристократизм, иншій мовчить як заклятий, а всї разом не знають докладно, що робити і куди йти. Бачимо коло себе чистої крови аристократів і через те богато людей додумало ся до сего, що без панів нїчого не вдїємо. А все-ж більшість тих аристократів — се потомки руского роду. Чому-ж они лишили свій нарід? Бо им було невигідно бути Русинами, бо рускій мужик не терпів катів — і тепер не терпить. А таки богато наших людей не додумало ся нї до чого. Хотїли панів, — не злюбили польских, глядали таких самих в Москві. Се й головна причина народин москвофільства. Погляди на мову випливають уже з того. Се наші станьчики, прихильники аристократії, панства.

Тілько-ж тепер загально заволодїла людскими умами идея — рознести добутки цивілізації і поступу в широкі маси простолюдя. Для нас робота улекшена, бо не маємо непотрібної колоди у ніг, — бо то чужина, що стоїть подальше наших народних змагань. Тарас Шевченко випoвів гадку міліонів, щоб "не було пана, не було хлопа, а були люде". І до сего мусимо йти, наколи хочемо бути народом, наколи хочемо заняти в світї приналежне нам становище. Коли-ж є люде, що мають смілість показувати нам инші идеали, взивати нас до служби чужим богам, виславляють ґенералів і опричників, — то ми мусимо від сего відгребати ся руками й ногами, бо наш нарід і єго добро нам милїйше, як чиясь безхосенна, а навіть для руского народу убійча забаганка. Однак про те ми не вороги великоруского народу — ми бажаємо єму як найлїпше; хто хоче, може читати великоруску словесність; появило ся у нас навіть досить перекладів з великоруского письменства, але щоби ми мали зречи ся свого для чужого, сего не буде. Навіть не призвело би се нам хісна. Ми віддїлені від Москалїв хіньским муром, не знаємо тамошних порядків, житя і т. д., тож легко дійшли би ми до того, до чого вже дійшли угорскі Русини... Найлучшими тут помічниками Польщи — наші москвофіли.

Минувшого року накинув ся о. Курдидик на нашого ґенія Тараса Шевченка. "Шевченко неук і піяк, а єго читають, любують ся єго творами, старають ся поступати після єго заповіту, і є священики, що твори Шевченка ставляють висше нїж євангеліє".

Чия-ж се робота і заслуга, що чоловік интеліґентний, бо скінчив університет, а поважив ся опоганити память такого велита народного слова, — а радше самого себе осмішити?! Що-ж сказав би на се правдиво освічений чоловік — Чех, Нїмець, Москаль чи якій иншій? Чому наші недовчені пророки не говорять таке про Пушкина, Некрасова, Кольцова і др.? Чи поважив би ся Поляк так поганити свого Мицкевича, або Нїмець Ґетого? А що о. Курдидик не стоїть сам одинокій, се видко з того, що по виголошеню тої єго бесїди на зборі філії общества им. Качковского в Тернополи — настав у львівскім ґенеральнім штабі справдїшний телячій восторг, — бесїду, котра була ганьбою для руского народу, видруковано і тисячі примірників розкинено по цїлім краю.

Шевченко був "неуком". Не єго вина, що доля була єму мачухою, — а все-ж він переріс тисячі инших своїм талантом, своєю працею, своєю любовію до бідного, закріпощеного народу. — Що Шевченко не був "піяком", маємо вже певні докази подані в студіях нашого старого письменника Ол. Кониського, а сей би неправди певно не писав. Що Шевченко инодї випив чарку, — то чей-же і о. Курдидик десь колись випє та й всї твердяки не від того. Але наколи-б той закид навіть був правдою, то не було би в тім нїчого дивного. Чоловік з висшими стремлїнями, з живою душею, не можучи рушати ся в оковах, може легко впасти з роспуки в порок. Я порадив би нашим твердякам а lа о. Курдидик набути собі "Исторію найновѣйшей русской литератури" 1848–1892 гг." поважну працю А. М. Скабичевского [СПетербург, 1893], а там зможуть вичитати, кілько то талантливих великоруских письменників через піяньство зійшло марно зі світа. От хоч-би Димитрій Ив. Писарев [стор. 86], Алексїй Писемскій [стор. 185], Николай Вас. Успенскій [стор. 195], етноґраф Павел Ив. Якушкин [стор. 209], Феодор Мих. Рішетников [ст. 214], Александер Ив. Левитов [ст. 220], Николай Гер. Помяловскій [ст. 279, 280], Иннокентій Вас. Феодоров [ст. 289]... Чому-ж Москалї тих людей не поганять, а тілько дуже жалують, що погані порядки в их батьківщинї зїли перед часом тільких людей з талантом, а они могли ще неодно добро зробити для своєї суспільности? Та у Москалїв инакше — там люде виборюють собі поволи лїпші порядки, а у нас є горстка людей, що тїшить ся, коли може підюдити слабі голови до "геци" а тим самим до обсмішеня себе самих. З такої роботи не виходить нїчого доброго, як лише показ світови, що Русини неспосібні до власного, непозиченого житя.

Дивне диво: з-відка у о. Курдидика взяла ся така догадка, що Шевченко став євангелієм для Русинів. Се порівнанє дуже сміле. Не лиш Русини вірять в євангеліє; наука євангелія розійшла ся по цїлім світї. Таж і другі народи мають євангеліє, а се не вадить им поважати і цїнити народних поетів. Для чого-ж одним Русинам — по гадцї наших "твердяків" — не годить ся шанувати памяти Шевченка, — Бог святий знає, а они виразно не повідають.

Чому-ж то Русинам дорога память Шевченка? До сего може послужити нам брошура "Чѣм есть для нас Шевченко?" Ф. Свистуна. Се буде безсторонний судья. Тая брошура появила ся якось перед десяти роками і своїм змiстoм дуже цїкава.

Автор брошури ходив під конець 1850-их років до ґімназії Домініканів у Львові. Катихитом був там звістний о. М. Малиновскій. Сей чоловік все ж був Русином свого покрою. Рад був і між своїми учениками защепити руске чувство. Споминав про руску старовину, водив учеників до "Народного Дому", до "Ставропіґії" і показував все, що тикало житя Русинів. Але се все нїчого не помогло: ученики як бесїдували і мислили по польски, так і дальше робили. Та 1860 р. поїхав львівскій купець Михайло Димет до Кієва і з відтам привіз більше число що-лиш видрукуваного "Кобзаря" Шевченка. Рускі академики розхопили до кількох днїв всї примірники, прочитали і прозріли. Трупи повставали і ожили. Зараз дав cя чути на улицях спольщеного Львова рускій розговір, почали молоді люде думати і про домашні відносини і радити, як би зарадити лиху. Дальше йде в тій брошурцї розбір творів Шевченка, а при кінци оправданє: про що деякі з тих людей завернули з дороги, показаної "Кобзарем". Ся часть розвідки показує, що ті молоді люде як скоро одушевились, так скоро і потахло в них розумінє загальних справ народних. Они пустили ся вертатись назад, але вже не вернули до давного, а найшли собі нового бога, котрому — після их гадки — треба було поклонити ся. Автор повідає, що молоді люде пересвідчили ся, мов-то мова Шевченка не вистатчить Русинам до поставленя свого рідного письменства, що она спосібна лиш до поезії. Дивне диво! Як можна було дійти до такого заключеня?! Коли Русинів не могло нїчо збудити до народного житя, і даремними показали ся заходи о. Малиновского, а твори Шевченка оживили трупів, то вже-ж мусїла в нїм бути велика сила. А ся сила була в тих високих думках, які проголосив наш народний поет, а яких у нас в Галичинї майже не чули. Наколи-ж Шевченко рускою мовою зміг проголосити так високі і взнеслі думки, що і мерцїв оживляли, то така мова була спосібна сотворити і не знати як велику словесність. Та — на більшу недолю матери-Руси — чимало людей спроневірилось идеалам Шевченка, навіть поганять єго память, а радше осмішують себе і рускій нарід, що видає такі вироди... Утворили они якесь "язичіє", хвалять ся великорускою словесностію, якої не знають, хиба хтось щось пяте через десяте. А навіть почали баламутити народні маси, показуючи им там рай, де єго нема. Щастє і лїпша доля нашого простолюдя лише в більшій просвітї, а се найскорше стане ся, коли интеліґентні верстви не відступлять від мужика і не погордять єго мовою. Хто-ж висміває народних робітників, а сам при своїй теорії не годен нїчого путнього зложити, — хто накликує загал, щоби нїчого не робив анї нїчого не дав на народні цїли, — той є ворогом руского народу, копле гріб рідній матери, а таких людей сміло назвати можемо грабарями народного житя.

Кілько лиха приносить народній справі робота наших слуг темноти, покаже хоч-би отся приключка. Підчас недавних ославлених виборів до повітової ради в Турцї один интеліґентний Русин одізвав ся до другого так: "Видиш, що з нами Ляшня виробляє, а ти преш ся до України? Плюнь на Україну!" Що-ж в сїм випадку завинила Україна? Власне люде, що стоять на україньско-рускій основі, не хотять служити анї Ляхам, анї Москалям? Але сей напрям вимагає від Русинів зелїзної працї над темним народом, і то не від одиниць, а від загалу интеліґенції. Няй лише кождий сповнить свій обовязок, а таке і в Турцї більше не повторить ся.

Без працї, без труду, Русини будуть все помелом поміж двома найблизшими сусїдами і играшкою в их руках. Пригадаю лише той историчний факт, що ґенерал Катерини II. Кречетников підступом заманив до себе Ґонту з товаришами і видав Полякам, щоби з них живцем паси дерли...

[Дѣло, 16.04.1896]