XIV.
У попередньому листї згадали ми про дві галицкі партиї — про народовцїв та про радикалів. Ще одну ґрупу людий в Галичинї та на Буковинї звуть третьою партиєю — москвофілскою. Отже ми нїяк не можемо згодити ся з тим, щоб сих людий можна було звати партиєю.
Коли в Россиї московскі обставини культурні затягають у себе всі інтелїґентні сили вкраїньскі, проймають до найдрібнїйших дрібниць життя інтелїґентове, — то нема нїчого дивного, що величезна більшість інтелїґенциї там москвофіли. Інакше й не могло бути і остро обвиновачувати тих людий, звати кождого нарізно зрадником, не можна. Зрадником, ренеґатом можна назвати таку людину, що бувши Українцем пересвідченими своїми, — потім перекинула ся в московский табор. Се справді зрадник і ренеґат. Але коли людина родить ся в сім'ї, де балакають, як у наших інтелїґентних сїмях, по московскому, де дають московске виховання, звідки посилають вчити ся до московскої ґімназиї й до московского унїверситету, — то видима річ, що така людина, з роду була "россиянином" і зостаючись ним і потім, ніякої зради не чинить.
В сему випадкові ми можемо тільки повставати проти загальних причин, що довели нашу интеліґенцию до такого становища, гудити взагалї всю вкраїньску інтелїґенцию і силкувати ся, вернути єї на свій національний шлях.
Зовсїм інша річ у Австриї. Там нема московскої культури такої, щоб затягала всїх у себе. Там можна балакати про культуру польску, про нїмецку, але не про московску. Опріч того там нема так, як у Россиї, заборони на вкраїньско-руске слово. Таким побитом австрийскі москвофіли можуть робити ся москвофілами тільки з власного бажаня, а зовсїм не через те, що їх стихийно затягають до москвофілства відповідні житьові обставини, як у Россиї. Які-ж причини можуть штовхати москвофілів до москвофільства?
Се може бути найсамперед щире пересвідчення в тому, що прихильність до Москви єсть єдина спасенна україньско-рускому народови у Австриї річ. Прикладів такого щирого пересвідчення багато знайдемо в істориї: і Богдан Хмільницкий, і Демко Многогрішний, і Семен Палїй і багато инших дрібнїйших дїячів україньско-руских те-ж мали таке пересвідчення. Але-ж вони, вкупі з тим, пересвідчені були також і в тому, що Москва повинна не торкати ся до україньско-рускої автономії, і такими чи иншими способами виявляли се своє пересвідчення. Відомо, як дивила ся на се Москва: вона не насьмілила ся доторкнути ся до Богдана Хмільницкого, але вірний Москві Демко Многогрішний зазнав на мордуваннї московского батога, заробив присуду на смерть і потім, яко змилуваня, сїбірских снїгів. Туди-ж пішов і другий прихильник московский — Самойлович, не минув Сїбіру Семен Палїй, умер у тюрмі Павло Полуботок — все люди, прихильні до Москви, але і до вкраїньско-рускої автономії. Та й не самі вони, а й богато инших за те-ж перейшли через московскі "застѣнки" під катову сокиру або в сїбірскі пустинї. Москві не треба було автономистів, — вона залюбки пособляла і потурала тільки Брюховецьким та Хведорам Лїсовским і могла зносити — та й то, звісно, тільки деякий час — самих Скоропадских.
Не вважаючи одначе на такий нещасливий конець колишнїх прихильників до Москви і до вкраїньско-рускої автономії за одним заходом, сї прихильники істнїють і тепер. Досить назвати такі відомі імена, як Микола Костомарів або д. Михайло Драгоманів. Правда, і їм не дуже щастить з сегочасньою Москвою, ну та то вже инша річ. А ми хочемо тільки сказати, що можно мати москвоприхильні тенденциї і зоставати ся на вкраїньско-рускому ґрунтї, не зрікати ся своєї народности і працювати їй на користь та на добро, як те робив Микола Костомарів, і як те робить тепер д. Михайло Драгоманів. І якби москвофіли австрийскі були такими москвофілами, то на них можна було-б дивити ся з повагою і вважати їх за партию.
Ми могли-б серйозно і з повагою дивити ся на австрийских москвофілів і тодї, коли-б вони, хоч би й працювали в своїх виданнях по московскому, тале-ж признавали права україньско-руского народу, хоч би навіть признавали право і жити на світї україньско-рускій народній лїтературі, як то роблять затого всї российскі москвофіли. Ми тодї-б могли й бачити в галицких москвофілах щиро пересвідчених людий, що рахують ся з фактами і з правдою, про яку виразно нагадують ті факти. Чи так же воно єсть?
Нї! було колись дещо підхоже до сего. Такий був напр. Наумович першу половину своєї дїяльности. Але тепер уже не так. Правда, словами москвофіли наче-б то не вороги навіть "мало-русскимъ книжкамъ" і навіть у своєму "Галичанинї" згадують частенько Шевченка. Але се маска. Маскуючись так, вони роблять найсправдї як найгірші вороги всьому вкраїньско-рускому: вигадують у своїх виданнях на вкраїньско-руских дїячів та на їх институциї неможливі брехнї, виганяють зовсім україньску мову з своїх товариств, шанують єдино московских письменників, а вкраїньских не читають і неофитам своїм, молодежи — навіть забороняють читати їх, — як то доведено в сегорічній "Буковинї." Останнє, те, що вони навіть україньскі книжки забороняють своїм підручникам читати, найлїпше характеризує їх відносини до всього вкраїньско-руского. Нї, москвофіли австрийскі є найлютїйші вороги всьому вкраїньско-рускому і з сего погляду поєднання проміж нами і ними не може бути нїякого: ми з ними вороги єсть і будемо. Усякі компроміси тільки затягають справу. Не до компромісів мусимо вставати, а дбати про те, щоб москвофіли врештї зникли з нашого ґрунту — так саме, як дбають вони про се що до нас, але не ми, а вони загинуть — тим вони такі й охочі до комромісів: вони бо чують, що кождий компроміс з нами додає їм на кільки часу їх хирявого життя.
Але-ж можуть бути вороги, що їх можно і треба вважати за чесних ворогів і за чесну партию. Чи так з москвофілами?
"Скажи менї з ким ти товаришуєш, то я тобі скажу, хто ти". Сe старе слово вельми правдиве. З ким же товаришують москвофіли? Д. Купчанко у своїй часописи друкує портрети Побєдоносцевих, "Славянское благотворительное общество" дає гроші на москвофільскі виданя вкупі з российским ґубернатором Петровим, найреакцийнїйші орґани московскі обороняють москвофілів. Чи се справдї чесно єднати ся з тими, хто гнїтить? з тими людьми, що проти них (як от проти д. Побєдоносцева) протестує тепер уся чесна й путяща росийска інтелїґенция? Єднання з гнобителями завсїгди рекомендує людину яко непевну з боку чесности. І ми бачимо, що справдї галицкі та буковиньскі москвофіли вживають в своїй дїяльности таких способів, що їх чесними назвати не можна. Вони умисне нїколи нї слова не кажуть про вкраїньскі видання у Галичинї, а завсїгди кажуть такі напр. фрази "единственная на всю галицкую Русь лїтературная ґазета "Бесѣда" і т. и. Коли-ж вони й згадують яке вкраїньске виданя чи институцию, то звичайно тільки на те, щоб звести на них яку неправду. Таких випадків було багато, і я нагадаю перший, який трапить ся (для читачів Россиян, звісно, се зроблю): Товариство ім. Шевченка стало науковим товариством і видало перший том своїх наукових "Записок". "Галичанинъ" написав, що товариство зробившись науковим, виявляє свою дїяльність тільки тим, що видає пасквилї на нелюбих йому дїячів, — єдиним "науковим" його виданням була брошурка д. Александрова "Пісня про всяку рибу." Сї вірші — додамо ми — друкували ся в "Зорі", і з неї просто зроблено передрук. Сї вірші — правда досить нїкчемні — зовсїм не єсть пасквіль, а просто наче-б то "епос по народній темі", анальоґічний з тими "епосами", які д. Александров і ранїйше друкував у "Складцї" й нарізно ("Чижикове весілля"), у "Складцї", нарізно і в "Зорі" ("Пісня про гарбуза"). Се віршовані казки на народні теми та й годї. Се не міг не знати "Галичанинъ," не міг не знати й того що том наукових "Записок" товариства продає ся в книгарнях, і все-ж він написав те, що написав. І такі способи й заходя в загалї у австрийских москвофілів.
Але як би ще се тільки! Ми знаємо більше! Ми знаємо, як москвофіли посилали до росийскої цензури доноси на "Зорю" за ті повісти з України российскої, які в той часописи друкують ся. Після ceгo чи можна казати, що москвофіли австрийскі чесні вороги? Після сего чи можна казати, що се партія?
Нї, вони колись були партиєю, а тепер тільки ренеґати. Їм платять і вони за ті гроші і на ті гроші видають свої видання. І вони тим цинїчнійше ґвалтують, що почувають свою незалежність від тої громади, серед котрої зросли й живуть: вони спирають ся на силу з окола.
Але було-б помилкою сказати, що москвофіли зовсїм одірвані від того ґрунту, з якого виросли. Нї, вони мають в йому підстави до життя, але мають їх тим, що дуже легко їм дурити і сїльский народ*) і навіть інтелїґенцию.
І галицкому й буковиньскому хлїборобови живе ся дуже погано. Так важно й так погано, що він навіть свою рідну землю покидає і їде в далеку Америку шукати собі шматка хлїба. І ось сему народови москвофіли починають торочити, що се все тим, що він, народ, в Австриї, а як би він був під царскою рукою, дак раював би. Бо в Россиї бачите рай. "В Росиї — казав колись народови небіщик Наумович, — і наші, і селяне, і салдати живуть, як брати", московску мужичу хату описує він так, мов би вона була краща від будинків у анґлїйских фермерів або в норвезких селян-власників: "Отъ якбысьте заѣхали въ Россію, — так писало ся з "Науцї", — и якбысьте пустилися въ край глубше, то чѣмъ близше до Москвы, тѣмъ богатшій народъ и села дуже краснû и богатû. Хаты великû, выгôднû, а що деревянни, — то тенлû, бо там красный край и лѣса достаткомъ и тамъ нема жидів, а вся торговля, всѣ маєтки суть въ рукахъ народа. Въ хатахъ въ серединѣ тамъ такъ, якъ у насъ въ паньскихъ покояхъ". (Див. "Литературное движеніе въ Галиціи" М. Т-ова. "Вѣстникъ Европы", 1873, X., б. 694.) Не соромлячись розповсюджувати такі виразні неправди, москвофіли впевнили деяку частину з галицкого та з буковиньского народу, що тільки тодї він зазнає добра, коли прилучить ся до того москосвского раю. Так саме і з ітелїґенциї декого впевнили вони, що всї кривди, які терпить та інтелїґенция від Ляхів чи від Нїмцїв, — усї они никнуть під високою царскою рукою. Себе-ж виставляли вони аґентами тої руки і доводили се: інтелїґенциї — тим, що мали субсидії з Россиї, а мужикови, — тим, що давали йому медальки з Россиї та усякими иншими способами... Люде поняли їм віри і ось через віщо і доси у москвофілів не провалив ся ґрунт під ногами. Він мусить провадити ся, скоро нарід освітить ся так, що пічне відрізняти правду від неправди, але поки що москвофіли держать ся ї всїма способами спиняють просвіту народньою мовою: освічений народ та інтелїґенция — їм не на руку.
Видимо, що треба робити, щоб відняти силу у москвофілів, щоб вирвати з нашого народнього тїла сю отрутну болячку. Освітивши народ, треба довести до того, щоб він упевнив ся, що надія на "високу руку" цїлком марна і що тільки власній своїй силї буде колись сей народ дякувати за свій добробут. І народовцї, і радикали роблять в такому напрямкові, та, на жаль, через лад уже багато часу й сили віднимають вони від сего реального та нагального дїла і вживають той час і ту силу на братовбійчу борню проміж себе-ж і тим підсилюють москвофілів, людий, ворожих обом партиям україньско-руским, бо вони, ті люди, є і ренеґати, і реакционери. Про сей розбрат партийний між двома вкраїньско-рускими партиями ми й хотїли-б сказати кілька слів.
*) Ми памятаємо напр., як одного разу д. Купчанко давав своїм виборцям-селянам медальки, говорячи, що прислано їх за малим не від самого царя з Россиї, потім виявилось, що то були старі жетони з вистави — здає ся з віденьскої. (Се було росказане трохи чи не в "Буковинї"-ж.)
[Буковина]
11.08.1893