ХІІІ.
Перші XII "Листів з України наддніпряньскої" писали ся ще тодї, як "Буковину" пускано в Россию, і писали ся з оглядом на цензуру. Тим чимало зістало ся там недобалаканого. Між иншим сказано там (в листї про програму молодих свідомих Русинів-Українців), що мусять Русини-Українцї дбати про те, щоб відмінив ся сьогочасний режим у Россиї та щоб піднїс ся добробут народнїй. Одже в слова про те, щоб відмінювати режим российській, ми клали не инше яке розуміння, а тільки те, що сей режим мусить відмінити ся радикально і першим ступенем до того мусить бути конституция. Так само і що до добробуту народнього, то розуміли ми, що свідомі Українцї-Русини нїяк не можуть погодити ся з тим, щоб і далї на Вкраїнї панував такий лад, де заможний експлуататор за малим на верхи їздить на убогому працьовникові. Не тільки як просто люде, але й як україньскі национали мусимо ми дбати і про инший полїтичний і про инший социяльно-економичний лад. Без полїтичної волї неможлива єсть річ бороти ся за свої нацийні права й виборювати їх; без добробуту народнього неможлива єсть річ довести робітний народ до национального самопізнання: се можливо тільки тодї, коли у мужика буде час і змога на те, щоб освічувати ся, а тепер сього нема, бо усе його життя йде на важку працю за сухий шматок хлїба. Ось через віщо мусимо ми усякими способами розповсюджувати у Россиї ідеї конституцийні — не тільки друком але й просто словом. Ми повинні виразно собі сказати, що для нашого дїла нам треба конституциї і що кожен свідомий Русин-Українець повинен бути конституционалистом. Постановивши собі сю тезу яко необхідну, ми відразу перестанемо хитати ся на всї боки, вишукуючи всяких штучних способів запобігти ласки в уряду: ласки в него ми не запобіжимо нїколи, а просто мусимо відмінити самий уряд та й годї. Ото-ж на нашому вкраїньско-рускому прапорі поруч з словами "самостайність україньско-рускої нациї" мусять стояти слова конституция в Россиї, яко спосіб здобути нові кращі порядки. Третьою тезою на тому-ж прапорі мусить бути добробут народнїй, і щоб досягти його, мусимо поки що робити на тому полї, яке зоставляє нам российський уряд, а як здобудемо конституцию, то й на ширшому, бо-ж добробут народнїй розуміємо ми не яко які палліятивні полекшеня там чи там мужикови, а яко такий лад, де не буде нї експлуататорів, ні експлуатованих, хочя заздалегідь і не можемо сказати , які саме форми людских відносин дадуть нам той лад. З отсими трьома тезами на своєму прапорі ми й повинні виступати перед людьми і єднати ся з тими, хто прихильний буде до них. А коли ми будемо виразно з таким прапором виступати, то певне здобудемо прихильности від поступових российських елементів (опріч, звісно, тих псевдо-поступовцїв Москалїв, що не можуть нїяк погодити ся з думкою про україньску нацийну самостійність) і зможем гуртом, в купі з ними, швидше подужати реакцию і здобути собі людскі права.
Тепер такого єднання з поступовими российскими елементами у нас нема і нема більш тим, що нас не хочуть знати ті поступові елементи, вони бо вважають нас за реакціонерів, тільки за прихильників до "хохлацкаго жарґона" або до "гетьманьскої булави".
У Россиї всїм обрид і увірив ся "российський патріотизм", і лїберальна громада российська так звикла усякі слова про "народность" "самобытность" і т. п. вважати за прикмету ретроградного духа (як то воно й є у Москалїв), що сї специяльні властивости московского "патриотизму" й "национализму" переносить і на всякий инший национальний рух, думаючи, що й він теж мусить бути неодмінно ретроградний. Тут, яко приклад додають ся ще й Ляхи, найвідомійші у Россиї националисти недержавні — відомо бо кожному, як националистичне польске паньство братало ся з паньством московским, що плакало за кріпацтвом. Так і на вкраїньство дивлять ся яко на рух обскурний і навіть не турбують ся довідати, чи справдї так воно є. Коли-ж кому з росийских поступовцїв часом і потрапить до рук щось таке, що з него він може про україньство довідати ся, то й тут лихо: здебільшого потрапляє йому таке, що нїяк не може відмінити його думки про сю річ. Потрапляють бо йому до рук найсамперед российскі руско-вкраїньскі видання. А в них тепер не дуже можна знайти що путяще — через цензуру, звісно. Ним скажуть: але-ж і московскі видання теж цензури зазнають, а чому-ж там є путяще? Не зовсїм так. Бо российскі журнали й газети у Москві та в Петербурзї можуть виходити без "предварительной (попередньої) цензури", так саме й книжки, що мають в собі 25 чи 30 аркушів друку. Се вже дає змогу багато дечому такому сказати ся, чого цензура нїяк не дозволила-б сказати. Опріч того по вкраїньскому заборонено все крім оріґінальної беллєтристики й поезиї з сьогочасного мужицкого життя. — Що-ж можно зробити не можучи мати нї науки, нї публицистики, нї перекладів, нї творів з життя інтеліґенциї, нї історичних творів красного письменьства по своєму? Хиба-ж се лїтература!? Та ще до того треба сказати, що й той клаптичок, який дозволено, усякими способами надтинають, і цензурні лютування проти україньского слова доходять до того, що цензура то дозволяє, то знову забороняє найневиннїйші річи — такі, як ось напр. казка "Яйце-райце", то що (Див. про се у "Буковинї" з р. 1892. п. Вільхівского: "Дещо про вкраїньскі видання"). Бувають такі комичні істориї. Відомий письменник российський Г.П. Данилевский, що за життя був редактором "Правительственнаго Вѣстника" і здаєть ся ще чимсь і в "Главномъ управленіи по дѣламъ печати", написав оповідання "Христосъ сѣятель". Се оповідання кілька разів друкувало ся і в збірках його творів і нарізно. Хтось переклав його по вкраїньскому та й заслав до цензури без автора, яко оріґінальний україньский твір (оповідання се — з україньского житя). Цензор узяв та й викинув з оповідання усю середину так, що оповідання не можно було друкувати: в нему не було нїякого розуміння, виходила без середини якась нїсенітниця. От з такою цензурою — що-ж його надрукуєш путящого? Не дивно, що затого все, що виходить у Россиї, страшенна нїкчемність. Не дивно, що российский поступовець не відмінить своїх думок про україньство, як єму потрапить до рук отта макулатура — не то не відмінить, а ще й дужче впевнить ся, що він не помиляєть ся.
Не дуже краще стоїть дїло й з Галичиною. Перше, що зараз же вразить российского поступовця (хоч би й помоскаленого Українця, що вдає ся до вкраїньскої лїтератури через те, що воно йому своє-ж таки) і виразно відбиваєть ся у галицких виданнях — се клерикалізм. Куди хоч глянь в галицкому громадскому житю та в галицкій прессї (опріч радикальної, звісно), скрізь чути той клерикализм, і він доходить навіть до того, що сьвітскі автори пишуть у галицких виданнях (і то не в "Душпастирях", звісно) так, мов би казали проповідь у церкві. Щоб не балакати багато, досить нагадати недавній пaпский ювілей і те, що з поводу його писало ся. Клерикализм же у Россиї до того не поважає ся, що кождий путящий інтелїґент (не єдино радикального коліру) не схоче єднати ся з людиною, що була в тому гуртї, який святкував ювілей якого там митрополїти чи хочби патриярхи вселеньского. Ми розуміємо, що аранжувати той ювілей могла примусити Галичан потреба полїтична (певне тільки, не справжня, а така, що здає ся справжньою), але нїчого сего российскі поступовцї не знають, не відаючи галицких справ, і беруть річ так, як вони беруть такі самі речі у себе дома. До того-ж не можуть вони не бачити, що клерикальний колїр на галицких виданнях не викликає вже нїяка потреба, і що він залежить просто від того, що галицка інтелїґенция пронята попівским духом, а сей дух у Россиї ідентифікує ся (і по правдї) з усїм обскурним, реакцийним та ретроградним. Ото-ж і тут российский поступовець, скоро почує той дух, зараз тїкає від него геть, впевняючись, що україньство річ з того-ж джерела, як і власний российский патріотизм відповідно формулї: "самодержавіе, православіе и народность". Та не тільки він, а навіть і пересвідчені вже руско-україньскі национали з Россиї, вражають ся тими оливними пахощами, які чути з Галичини. Ми памятаємо, як страшенно здивувала ся одна громадка вкраїньска, дізнавши ся, що "Просвіта" не схотіла надрукувати перекладеної по вкраїньскому книжки д. Лєснова "Сказаніе о Теодорѣ христіянинѣ и Аврамѣ жидовинѣ». Цензура российска двічи дозволила сю річ — з першу в одному з найкращих российських журналів "Русская мысль", а потім і нарізно. Одже цензура руско-вкраїньска у Галичинї виявила себе суворійшою навіть від российскої побідоносївскої цензури і відкинула ту книжку яко "атеїстичну". Як же не дивувати ся: те, що знаходить місце у одному з найкращих российских журналів і те, що дозволяє цензура у самодержавній Россиї, — те відкидає сама інтелїґенция, репрезентована товар. "Просвітою", у конституцийній Австриї!!...
Взагалї — лїберализм у галицких виданнях — річ не завсїгди помітна. Можна навіть сказати, вони дуже виразного лїберализму таки боять ся. Бо чим иншим можно вияснити собі те, що напр. у найкращому у Галичан лїтературному виданню "Зоря" друкували ся такі речі, як напр. вірші д. К. Устияновича "До Остапа Левіцького" (1892, ч. 14)
Редакция "Зорі" бажає,
Щоб я до друку їй післав
Поезию яку, що маю;
Або, щоби я написав
Для неї щось цїкавого,
Нового та розумного; —
так каже д. К. Устиянович і зараз же й починає і казати се "цїкаве нове та розумне". Він починає з того, що нападає ся на безбожників, через яких наче-б то —
Про Бога згадувать не в модї,
бо вони радять
йти за сучасним рухом,
думаючи, що
Проґрес, культура і наука,
Рационалізм і "ad hос"
Еманципация жінок,
Нашой будущини порука.
В серединї він глузує з жінок, що
охочі до любови,
Однак мами з них про параду
Лише; бо мало мають крови.
То-ж винаходять вже машину,
Щоб за них родила дитину.
Врешті кінчає таким наріканням:
Днесь добре з'їсти, добре спати,
Забавитись на кошт чужий,
Когось издерти, роздоптати,
Або, у воздух, богачів
Цїкаво повисаджувати.
Таким побитом виходить, що рационализм, еманципация жінок і т. и. становлять ся нарівнї з "забавитись на кошт чужий" та з Равашодевими вчинками. Скажіть-же, будьте ласкаві, де і в якому путящому виданню у Россиї можуть нaдрукувати таку писанину? І як же-ж після сего поступовим елементам не відвертати ся від україньскої лїтератури? Як сего не робити, коли навіть найневиннїйші речі здаються Галичанам часом занадто лїберальними. Ось напр. що прочитали ми в торішній "3opi" в ч. 24. у статі д. Лосуна (Івана Верхратского) "Замітки язикові«:
"Теперішні україньскі стихотворці старають ся подекуди своїм творам надати дуже властивий (?) намаст, що зовсїм не підносить вартости тих творів. І так розгляньмо ся нпр. в україньскій переробцї: Der Bauer und sein Sohn von Gellert. (Далї переказує д. Лосун (Іван Верхратский) зміст тої Ґеллертової байки). Ґеллерта оповіданє дуже натуральне і кождого розсмішить. Як же перероблено його в україньскім? Ото місце хлопця (guter, dummer Bauernknabe) притьмом заняв "брехливий пан", місце батька "мужик". І виходить таке, що пан бреше, а мужик, щоб єго провчити, видумує міст, що карає брехунів. Панок вірить видумцї мужика, так, як ein guter dummer Bauernknabe словам свого батька... і, коли наближують ся до мосту, пан і признаєсь до брехнї... От і переробка! Разить вона неімовірностю, бо-ж прецїнь пан не дасть ся здурити так легко, як дитина, та ще й нашому неповоротному, добродушному мужикови. То, що у Геллерта вийшло гладко і природно, в україньскій переробцї начеремшено зовсїм чудно? А до того, здає ся менї, задачею письменників має буть плеканє згоди межи всїми станами суспільности, ото-ж і межи паном, (котрий може бути і Українцем) і мужиком, а не розорюванє ненависти". б. 474).
(Дальше буде).
[Буковина, 28.07.1893]
(Конець.)
Ми умисне виписали отсе все до краю. Мовить ся, бачите, про Чайченкову байку "Брехун", друковану у ч. 4. "Дзвінка" з р. 1892. Звісно, ученому авторови статїй про те, як треба писати "в язицї малорускім", годилось би знати, що р. 1876 народне україньске оповідання про пана брехуна видруковав д. Драгоманів у Київі у книзї "Малороссійскіе народные преданія и разсказы" під заголовком "Панъ-лжецъ", і що саме се оповідання, а не Ґеллертову байку і переревіршувано по вкраїньскому — а коли се знати, то виходить, що зовсїм не д. Чайченко надав пієсцї той "намаст", а просто зробив се сам руско-вкраїньский народ, і коли вже до кого д. Лосун-Верхратский має вдавати ся з своїми притенсиями, то най удаєть ся з ними просто до вкраїньских мужиків, що сміють глузувати з панів-брехунів*). Ну, та вже хто там такий "зухвалий", то се вже инша річ, а найцїкавійше те, що невинна байка, надрукована у невинному "Дзвінку" робить таке страшне дїло: "роз-ярюванє ненависти" межи панами та мужиками! От до чого можуть добалакати ся люде у преславному містї Львові та іде й люде наче-б то вчені! Не знаємо, чи читав российский цензор статю галицкого вченого, але певне знаю тільки те, що він з ним однакових поглядів: дозволивши р. 1876 д. Драгоманову надрукувати згадане оповіданнє у згаданій книзї, а р. 1890 дозволивши видрукувати прозовий переказ того оповідання у книжцї "Казки и оповідання" (К. 1890), він р. 1893. викинув нелюбу д. Лосунови (Іванови Верхратскому) байку д. Чайченка "Брехун" з збірника "Пролїски". Les beaux es prits sе rencontrent.
Як же, після таких історий, та не віднекувати ся российским поступовцям від україньства, яко від течиї ретроградноі? Звісно, в україньскому письменьстві могли-б вони знайти і де що инше, опріче творів дд. К. Устияновича та Лоcyнa (Івана Верхратского), але-ж добре ще треба знайти, а погане зараз і саме лїзе в очи. До того добре знайти у нас і не лехко — раз тим, що добре здебільшого не може дістати ся до Россиї, а друге, що чоловік начитавшись оттаких авторів, як згадані, облишує й шукати доброго. До того ще частина з самих-же Українцїв голосно каже, що того доброго таки й нема. Ми саме кажемо тут про галицких "радикалів". Вони бо у "Народї" засуджують гуртом усю "народовску" пресу яко нїкчемну. Вони, обстаючи за вільну думку й слово, за справдї вільні державні форми, роблять се часом так, що шкодять україньскій справі своїми повсякчасними підозрюваннями якихсь схованих ретроградних тенденций у кожному творови, що виходить "народовским" коштом. Біда чоловікови коли він невиразно щось скаже або просто не напише: я поступовець — зараз до єго слів причеплять критики з "Народу" ретроградну тенденцию та й почнуть того бідолашного за тую наче-б то єго тенденцию частувати такими терминами, що стає трошки моторошно. Mи не вороги критицї — навпаки: ми вельми вдячні за неї "радикалам", думаємо, що їх критика робить безперечну користь україньскій справі, але можна-б було бажати, щоб ся критика була трохи обачнїйша, не нападалась на авторів за ті думки, які сама-ж їм надала і врештї не думала-б, що мов у нас тільки все гарно, а он у них так усе погано. А що так "Народ" думає, так се видко з багатьох прикладів — от хоч би й з недавнього. Д. Кониський надрукував у "Зорі" сегорічній статю про свою подорож у Шевченкові села, а в нїй сказав, що мов релїґія й мораль не одно. "Народ" зараз і надрукував глузливу манюсіньку увагу під заголовком: "І д. Кониський у радикалах" (здає ся такий заголовок — зараз не маю перед собою "Народу"), а в нїй глузує з того, що як се "народовець" та виявив "радикальну" думку. Чи се розумно й справедливо — най уже сама редакция "Народу" подумає.
Ото-ж, прочитавши після дд. Устияновича та Лосуна (Івана Верхратского) ще й "Народ" зовсїм упевнить ся российский поступовець, що вкраїньство нїкчемна реакцийна течійка, що до того ще й сама "на ся" роздїлилася. Впевнить ся та й закине про него думати. А україньский інтелїґент, справжнїй інтелїґент, — се-ж і єсть росийский поступовець — ось і єго саме відбиває від україньства сама-ж україньска преса! Ми певні, що як би галицкі видання зробили ся хоч стільки лїберальними, скільки того дозволяє российским журналам российска цензура, то вони за яких 2-3 роки зняли-б цїлий широкий рух україньский на Вкраїнї российскій, а коли-б вони давали российским читачам ще й те, чого не дозволяє давати российска цензура й по московскому, то вони незабаром взяли-б гору і над московскою пресою, і вкраїньска інтелїґенция повела-б за собою до борнї за кращий лад і вcї инші інтелїґенциї у Россиї. Ставши-ж на чолї вільнолюбного руху российского, вона-б саме тим відразу здобула-б собї серед інтелїґенциї росийскої повне признання своїх национальних прав, а се безперечно мало-б послїдком, що й держава мусїла-б сї права признати, скоро запанувала-б у Россиї конституция. Коли-ж україньске письменьство буде таке порожне змістом як тепер**), то й україньска интелїґенция, звісно, буде і млава і нїкчемна, мало чим їй поступлять ся й тодї, як прийде та конституция. Отсе треба-б добре затямити нашим письменникам та редакторам!
*) Зауважимо д-ви Лосунови-Верхратскому, що пан Іван Крилов у своїй байцї "Лжецъ" глузує не тільки з панів, а ще навіть і з князїв-брехунів, а нїхто й не протестує доси у московскій лїтературі!
**) Деякі галицкі видання такі, що в них лїтерально затого нема чого читати. До того ще рутеньска галицка мова просто відпихає свіжого читача. Ось напр. фраза з Учителя: "Повинен ученик через концепцию дійти до рецепциї, щоб рециповане ж знов свобідно і живо репродукувати" (1892, бік 252.) І після такої мови Галичани, особливо товариство "Просвіта'', що й досї нїяк не зважить ся перейти на фонетику, ще й виправляють роботи, присилані з України российскої! Що галицкі редактори мало дбають про те, щоб зацїкавити российского читача, видко хоч би з того, що напр. "Зоря", що йде в Росию, перекладає твори, друковані в Россиї, хоч по московскому, але-ж, звісно, не такою крученою мовою, якою Ц. Білило переклав "Під небом України" д. Мордовця. І через віщо саме ся річ — досить порожна і повна тільки базїкання — здала ся такою важливою, що треба було єї перекласти та ще й надрукувати до неї отту д. Мордовцеву "Суплїку", де він сам себе — на глум людям — хвалить на всї заставки? Такими річами, звісно, не можна зацїкавити інтелїґенцию у Россиї та й на австрийскій частцї України без них можна жити.
[Буковина, 04.08.1893]
04.08.1893